Леонід Пилунський: Промова на Конгресі Українців Севастополя

13 грудня 2008 року

    Вітаю Вас, вельмішановневне панство! Вітаю з святом, початком роботи Конгресу Українців Севастополя!
     Мені здається, що лише Громадські організації українців ще залишаються поза політичними негараздами, стоять з боку від злого духа політпройдох, кумів, сватів, відвертих зрадників з українськими коріннями: пихатих генералів та рядових української п`ятої колони. Тому низькій уклін Вам, шановні друзі – прийміть щире вітання від українського Криму, від Народного Руху України.

    Майже 18 років чекає український Крим, що хтось у Києві таки зверне увагу на український духовний занепад на маленькому півострові.
    Під страшні, галасні, образливі та брехливі вигуки про насильницьку українізацію – занепад всього українського: мови, культури, історії, владних стосунків... всього того, що нагадує вільну, незалежну, демократичну та соборну Україну.

    Інколи, дивишся з середини Криму на всесвіт і здається, що українство в Автономії живе дійсно на “острові”: острові шовінізму, повальної русифікації, острові безмежної брехні та наклепів на все, що гарне для України, острові всього що відверто тяжіє до іншої держави.
    У день Незалежності України влада ховається за мурами своєї містечкової величі та недоторканності, у вкрадених палацах, чи збудованих на краденої землі замках, а пусті вулиці виглядають, як роковини суму та скорботи.
    Але у день РОСІЇ цей “острів” виглядає як величезний святковий майданчик з політичними блазнями типу лужкова-затуліна, які брешуть в своїх, так званих, «епохальних» промовах з величезних трибун.
    Кожного разу вони знаходять привід, щоб познущатися з нас, з бідної неньки України, під мільтішиння феєрверків, аквафрешних калейдоскопів, під ґвалт та верещання ряжаних, якихось донських та кримсько-руских казачків…

    На цьому нещасному “Острові Крим” нема української влади, нема правди, всі ці роки ми не чуємо голосу Києва, сили та волі України, її діячів, синів, справжніх можновладців, відданих Батьківщині.
     Мені здається, що настав час зрозуміти, що наша влада не здатна повести нас у майбутнє. Ми занурилися у світ тих же чиновників, їх оточення, їх хамства, їх мети, дій та бездіяльності… Вони зберегли свій вплив, свої центральні пости, значно збільшили і своє безсмертне положення у світі.

     Історія України дуже складна и трагічна. Ми пережили не одну РУЇНУ, не один голодомор, не одну окупацію, не одні кайдани, а ще й колективізації та експропріації але не забули, не зрадили Батьківщину.
     Ми пережили образи и цкування, ми стискували зуби, коли у нас відбирали славетні імена Наших героїв, Наших праведників від стародавніх до новітніх від Мазепі, Орлика, Петлюри, Махна, до Коновальця и Бендери, Стуса и Чорновола... Тепер вони не дають нам повернути героїв до нашої оселі, до нашої пам’яті.

     Ми все це пережили, як пережили те, що у складі нової команди, нових лідерів, тепер, сьогодні ми не тільки не побачили тих, хто стояв до кінця на всіх без винятку Майданах України, але й зі здивуванням знайшли тих, хто був і залишився плоть від плоті біло-голубими.

    Чому, щоб залишитися при владі, на верхівці тієї клятої влади, треба бути зрадником? Навіщо з-під тишка формувати внутрішню п’яту колону – зрадиш своїх отримаєш посаду, щабельку.

    Чому? Скажіть, чому, ми досі так і не почали будувати Українську Україну, насправді незалежну Державу?

    А може у нас дійсно нема кадрів, як кажуть, кадрового резерву? ТА ЩО МИ НЕ БАЧИМОЮ що кадри є, але чому посади передбачають зраду чи відданість тільки своєму патрону? Чому влада всі ці роки полює, краде, перекупає приваблює саме тих, хто має жадобу до грошей, посад, землі, але тих, кого ми вважали патріотами?

    Не чекайте – я не знаю відповіді, але можу сказати – нам треба бути разом, уважно придивлятися до кого ми обираємо, кого делегуємо у владу.
    Нам треба безумовно виконувати заповіт наших дідів и прадідів – нам треба будувати таку Україну про яку вони мріяли, складали століттями свої нескорені голови.
    Треба розуміти, що напад на Україну – це напад на кожного з нас. Демократії ніколи не буде – поки вона не може себе захищати! Демократія це не анархія, не безмежне і безкарне хамство, зрада, невиконання рішень своїх товаришив.

    Тоді, вже восени, коли наш з вами, революційний уряд був викинутий у відставку, ми ще не зовсім зрозуміли, що нас відверто «взули». Все, що нам обіцяли, вони і не збиралися виконувати.
    Той новітній Універсал, так званої Єдності, був папірцем, яким нам заткнули рота. Ми очікували змін, перебудови, покарань за розбазарювання земель, знищення заповідників, захват палаців, моря…
     Ми вірили, що ось-ось відлетять від влади хами, хабарники та держиморди, що вони будуть покарані за животіння народу, відкати, хабарі, корупцію та неприховане зловживання владою…
     Ми ще вірили, що чорноволівський лозунг «Бандитам – тюрми!» буде втілений у життя. Сподівалися – якщо їх і не посадять, то керувати нами вони вже ніколи не будуть.

     …За спиною тих, хто усі ці довгі роки кучмізму стогнав та страждав, боровся та противився, хто вистраждав помаранчеву революцію, хто мріяв про неї, втративши роботу, друзів, родичів, але не зігнувшись вірив у її прихід, хтось тривіально вступив у змову і нас відверто кинули. Вони, змовившись, кинули усіх, хто у буквальному сенсі, бився на барикадах.

     Тоді за владою була сила та той самий адміністративний ресурс, за нами, барікадниками, – віра, надія і та сама спрага справедливості. Ми проґавили їх, які залишилися, тому що купалися у променях примарної перемоги та безмірно вірили словам сказаним з високої трибуни Майдану, що кучмісти, ніколи не залишаться біля влади.

     Ми чекали, що настане нова Ера! Але…
     Через деякий час нас поставили перед складним вибором: або прикидатися, що вони, при владні, революціонери, або, що революції ніколи і не було.

    У складі нової команди ми не тільки не побачили тих, хто стояв до кінця на всіх без винятку Майданах України, але й зі здивуванням знайшли тих, хто був і залишився плоть від плоті біло-голубими контрреволюціонерами. Що ж вони накоїли: Для чого позбавили нас віри?

     До Революції, уживаючись з безмежними діями чиновників, коли в захоплених у народу лікарнях відкривалися ігорні заклади, приватні аптеки, ресторани, у домах відпочинку будувалися приватні царські палаци, хтось тишком прихоплював тисячі гектарів безцінної кримської землі, а сотні кілометрів пляжів надавалися шахраям для вічного «животіння» у розкоші – ми могли відповідати: «А що Ви хотіли? У Києві сидить Їх влада, Їх пахан та його паханята дербанят нашу землю». А тепер? Що нам казати людям сьогодні? Що так вийшло – що обіцянки перед усім народом на Майдані – це тільки обіцянки?

    Здається, у когось з’явилася нова ідея – примирення з нашими ворогами, супротивниками нашої з вами України. Може це дуже шляхетна ідея: збудувати мирну, майбутню, світлу Соборну Державу?
     Але, скажіть будь ласка, чому це треба робити до того як вони покаялися чи хоча б визнали свою провину – ні не перед нами, перед Україною?
    Чи хтось повернув вкрадений дитячий санаторій біля моря і відкрив там санаторій для бідних, хворих дітлахів, яки ніколи моря не бачили? А може хтось з них хоч вивчив державну, українську мову?

    І це ще не все – скажіть, а чому примирення може відбутися тільки після знищення всього демократичного крила України?
    А це вимагається не після знищення п’ятої колони, яка відверто угніздилась на вищих щаблях влади, не після заборони підступної людожерської комуністичної партії, не після приборкання кримських старих, та нових закарпатських сепаратистів, а заздалегідь, у першому рядку? Спочатку! Заздалегідь!

    А чому це Банковій не заважають регіонали, вітренківці, коновалюкі, якись волгарі, грачі, табачники, перевертні, зрадники, перебіжчики? Як можна збудувати Світлу Державу з тими, хто цього не робив раніше, всі роки Незалежності. Але ж, весь цей час саме вони мали, майже, у безмежності ту кляту владу?

   Скажіть, чому до нашої перемоги на Майдані нам обіцяли почати будувати Українську Україну разом з нами, а тепер, кажуть що треба її будувати з іншими? З тими, хто ніколи і не мріяв бачити насправді Незалежну Україну? А вони, де речи, будуть будувати хоч Нашу Державу? Невже так можна збудувати саме таку Україну, про яку мріяли століттями наші діди-пращури, мільйони закатованих і знищених українців?

     Не чекайте, я дійсно не знаю відповіді – але маю очі і серце.
    Тепер в народі кажуть: якого рожна ви влаштували ту кляту помаранчеву революцію коли у вас голодранців, не тільки кадрів нема, а й патріотів, спеціалістів, чесних посадовців… А ми вимушені виправдовуватися, червоніти... не за себе.

    Дякуємо ВАМ, ШАНОВНІ НАШИ НОВІ ВЛАДОБУДІВЕЛЬНИКИ, дякуємо, дорогий ти наш, біло-памаранчово-блакитний майданівський Президенте. Тепер, поза всяких сумнівів ми маємо впевненість – все це ще раз повертається по колу: нова колотнеча, нова відставка, нові таємні домовленості під килимом… І це не тільки ваше оточення...

    Тільки ми вас більше не почуємо, бо більше не віримо! Забирайте останніх зрадників, збирайте їх до купи, ховайтесь по кабінетам, щоб радитись і шопотити..., а ми підемо далі! Ми підемо і вийдемо, і будемо будувати Українську Україну, ми підемо з тими, хто вміє не обіцяти і зраджувати, а робити!

Тому ми переможемо, бо приречені на перемогу!
Слава Україні!

http://maidanua.org/static/mai/1229377349.html