Олекса́ндр Васи́льович Бала́бко (* 24 квітня 1955, с. Лісконоги, Новгород-Сіверський район, Чернігівська область) — український публіцист, прозаїк, поет-пісняр, журналіст. Член Національної спілки журналістів України з 1982 року та Національної спілки письменників України з 2006 року.
Один з віршів
Спека
Сонце пече, і пече до згуби, В липи старої злиплись губи. В полі ромашка зайшлася болем,- На пелюстках сухих і кволих Уже ніхто ворожить не хоче, Замість зізнань – тире і прочерк… То наяву наче пекло, Боже! В сіру хустинку збилась рожа, -- Де ж та корона із пишним цвітом? Небо безхмарне, гарячий вітер Не обвіває, а тільки сушить… Ще замалими впали груші, Мостом лежать у нас коло хати. Хреститься мати, молиться мати, Благословення з неба діждати Хоче вона і вся родина, І весь наш край, і вся країна. Та ось упала перша краплина… І як фінал молитов і прощ – Дощ, дощ, дощ!
Дмитро́ Григо́рович Білоу́с (* 24 квітня 1920, село Курмани, нині Недригайлівського району Сумської області — † 13 жовтня 2004, Київ) — український поет, перекладач з болгарської мови, літературний критик, громадський діяч.
Один з творів
ВІЧНО ЖИВА
А мова не корилася царю — Ані царю, ані його сатрапам, Орлом двоглавим стаючи на прю, Що брав її у пазуристі лапи. Несла устами відданих синів Мужицьку правду, ту, що є колюча, Сміялася з ненависних панів, Що їхня правда на всі боки гнуча. Плюндрованій, не надавали прав, Немов на звіра, об’являли лови. Орел впивався в душу, тіло рвав — Він був безмозкий, хоч і двоголовий. Заборонити дереву рости, Ширяти вольній птиці у блакиті, Живій ріці між берегів плисти, Ходити сонцю по своїй орбіті? Заборонить дощеві поливать Гінке стебло, щоб не зросло колосся, Поетові — писать і малювать, Щоб приректи народ на безголосся? О як хотіла, прагла воля зла, Щоб ти була лиш суржик, мішанина: Щоб вічно недорікою була На втіху скалозуба-міщанина! Хай давню жуйку міщанин жує, — Воскресни, піднеслися духом люди. Бо є на світі совість, правда є, І рідна мова є і вічно буде!
Ві́ктор Станісла́вович Гайний (*24 квітня 1932, Житомирщина — †1994, Пряшів) — український письменник, поет і драматург, актор Українського національного театру в Пряшеві.
Васи́ль Ґре́нджа-Донськи́й (нар. 24 квітня 1897, с. Волове на Закарпатті (нині смт. Міжгір'я) — 25 листопада 1974, Братислава, Словаччина)[1] — український поет, прозаїк, драматург, публіцист, громадсько-культурний і політичний діяч, один із творців Карпатської України, редактор щоденної газети Карпатської України «Нова свобода», співредактор часопису «Русинъ».
Василь Гренджа-Донський
Тобі, рідний краю!
Тобі, рідний краю, і честь, і любов, хай вітер гуде пісню волі. За тисячу років і сльози, і кров народ твій пролив у неволі.
Він мужньо стояв у тяжкій боротьбі за волю, за рідну державу, був вірним до смерті, мій краю, тобі за правду, за честь і за славу.
У вільній Вкраїні народ наш воскрес! Нам єдності прапор тримати, щоб сонце свободи світило з небес на наші зелені Карпати.
Духнович Олександр Васильович (словац. Alexander Duchnovič) (*24 квітня 1803, с. Тополя на Пряшівщині, Словаччина — †30 березня 1865, Пряшів) — греко-католицький священик, україноруський письменник, педагог, поет, культурний діяч. Писав язичієм; низка творів (переважно поезії та п'єси) написана народною мовою (закарпатські говори української мови).
Один з творів
ВРУЧАНІЄ *
Я русин бил, єсмь і буду, Я родився русино́м, Чесний мій рід не забуду, Останусь єго сино́м; Русин бил мій отець, мати, Руськая вся родина́, Русини сестри і бра́ти І широка дружина́; Великий мій рід і главний Миру єсть современний, Духом і силою славний, Всім народам приємний. Я світ узрів під Бескидом, Первий воздух руський ссав І кормився руським хлібом, Русин мене колисав. Коль первий раз отворив рот, Руськоє слово прорік, На азбуці первий мій пот З молодого чола тік. Руським потом я питан бил, Руським ішов расходом В широкий світ, но не забил З своїм знатися родом. — І тепер, хто питаєт мя? Хто кормит, хто мя держит? Самоє руськоє плем’я Мою годность содержит! /518/ Прото тобі, роде мій, Кленуся живим богом, За печальний піт і труд твій Повинуюся долгом. І оддам ти, колько могу, Прийми той щирий дарок, Прийми вот маленьку книгу І сей письменний рядок; Прочеє ж не забуду, Серця моєго скруху Пожертвити; — я твій буду, Твоїм другом і умру.
Кондратенко Микола Дмитрович (* 24 квітня 1934, Вищий Булатець Лубенського району) — український перекладач, поет, прозаїк, член Національної Спілки письменників України, Міжнародної Асоціації письменників, лауреат міжнародної літературної премії ім. Фадєєва, член НСПУ.
Уривок з твору
Як душа мовчать не хоче Як сльоза торкнеться вій Отоді пишу рядочки, Що за них готовий в бій...
Пічку́р Дмитро́ Степа́нович (*24 квітня 1941, Розсохуватка, Катеринопільський район, Черкаська область — український поет і публіцист. Член Національної спілки журналістів України, Національної спілки письменників України (2000)
