Мико́ла Костянти́нович Зе́ров (*26 квітня 1890, Зіньків — †3 листопада 1937, Сандармох, Республіка Карелія) — український поет, літературознавець, аналітичний критик, полеміст, лідер «неокласиків», майстер сонетної форми і перекладач античної поезії.
Одна з поезій
28 серпня 1914
З білявих хмар, із шовкових запон Дивився місяць на стерню і поле; Низами мла стелила довгі поли І сяяв церкви вирізний картон. Степ розповзавсь без міри й перепон, Над ним склеплялось небо білочоле, Мотались дзвоники, і Гуляйполе У діл спускалось, оповите в сон. Я думав: "Степе! За твоїм порогом Що на добридень ’ддасть моїм тривогам? Понура пустка? Темнота гірка? Чи буде день, і світла бистрі скалки Заграють синім усміхом ставка На жовтім дні западистої балки?" 1.03.1933
Ігор Нижник (* 26 квітня 1935 року - 28 вересня 2013 року) — український поет, письменник.
Уривки з творів
«Казавмійдід,про жившисотнюліт: «Життякоротке–начерічкибрід. Неквапсебенапротилежнийберег, бо то не твій, бо то вже інший світ» «Казав мій дід , проживши сотню літ : «Життя коротке – наче річки брід . Не квап себе на протилежний берег Бо то не твій , бо то вже інший світ»
-=----------------------------------
Станісла́в Володи́мирович Тельню́к (* 26 квітня 1935, Іскрівка — † 31 серпня 1990, Київ) — український поет, прозаїк і літературний критик. Батько українських співачок Лесі і Галі.
Одна з поезій
"Забувайте українську мову…"
Краса і сила рідної мови таїться не в її фонетичних перевагах і, поготів, не в її привілейованому, зверхньому становищі супроти інших мов, якщо це десь трапляється, а у здатності впливати на почуття людини, будити в ній хороші благородні почуття, змушуват
Хочу я гукнути знову й знову, Закричати, скільки сили стане: Забувайте українську мову, Не гайнуйте часу, громадяни!
Бо ж вона теперечки не модна, Бо ж її тепер ніде не знають, І її лиш дурні великодні В селах лиш подекуди вживають.
Та й туди культура пре подібно — І старе зникає полохливо. І «Кобзар» нікому не потрібний, Лиш потрібні «роки» й детективи.
Тож тепер давайте усі чисто Здійснювать святу оту ідею. Бо у нас лиш націоналісти Розмовляють мовою своєю.
Та й вони забилися в куточки, І прогресу їм не перешкодить. Всі синки начальницькі та дочки Тільки ж — бач! — в російські школи ходять.
А чому? — Це ж ясно навіть курці! І розводить нічого дебати. Бо начальство наше завше «в курсе» — Знає, що потрібно забувати!
Забувайте мову, громадяни! Нащо нам вона, спитать посмію! Як же бідолашні росіяни Нас не по-російськи зрозуміють?!
Те, що зветься: українська мова, Чим у нас пишалися донині, — Українцям необов’язково Знати і вживати на Вкраїні.
Тож під наш усі ставайте прапор, Забувайте мовні забобони, Бо ми всі на даному етапі — Лиш десяток економрайонів!..
Забувайте українську мову, Забувайте власну мову, люди! Хай це буде в нас не примусово, А нехай це добровільно буде!..
Ой народ! Немає в нім зухвальства! Він прекрасний, він чудовий сильно! Зробить так, як звелено начальством, — Ну й, звичайно ж, зробить добровільно!
Хай Оксана Ксенією стане, А Петренко хай стає Петровим... Не гайнуйте часу, громадяни, Забувайте українську мову!
Скільки нас крокує в цих колонах! Ми свідомі, ми не примітивні! Правда, в решти тридцяти мільйонів, Видно, ще свідомість не на рівні!
Їм би всім уми, як у Шамоти, — То тоді б усі сказали дружно: «Українська мова? Ми не против. Только больше нам ее не нужно!»
І сказала б ця мільйонна маса: «Щоб життя було у нас казкове, Громадяни, не гайнуйте часу — Забувайте українську мову!»
