(Про книгу Станіслава Сеценка «Війни художників», Черкаси, 2014.)
Вже незвичне поєднання двох могутніх символів минулого століття на цупкій палітурці привертає увагу. Браво творцю обкладинки! Адже, наче якимось магнітом тягне взяти до рук цю книгу… Що в ній?
Мені пощастило читати перші глави її ще за багато років до її виходу. Адже вони друкувалися на сторінках журналу «Склянка Часу`Zeitglas».
Автор українського бестселера 2000 року «Чорна акула в червоній воді» Станіслав Стеценко вже не раз доводив свою виняткову спроможність – дивувати світ читача не лише карколомними сюжетами, як то було у його романі « Вампір», а й ланцюговою реакцією захвату усієї уваги від розвитку своїх сюжетів.
Взагалі, твори Стеценка, на вигідну відміну від інших його спілчанських колег, так і просяться до кіно втілення. Напружені трилери, майже блок-бастери. Якшо у перших своїх творах письменник здебільшого обмежувався суто пригодницькою лінією вжиткової белетристики, то у подальших – насичує їх політичними пігулками. Так сталося із його трилером «Вся влада Радам» (2007), коли проти автора було розпочате політичне переслідування та навіть судовий процес… Так само й в оновленій версії роману «Сексодром» (2009) мова переходила у площу політичних експериментів із народними масами. Щоправда, в усіх названих вище творах, у купі із покидьками та людиноненависниками з`являвся позитивний герой. Він наводив в решті решт порядок не тільки на сторінках роману, але й в скаламученому сумлінні читача.
Зовсім інша справа у новому, фундаментальному романі «Війни художників» (2014). Цей твір – суто політичний тріллер. Він і розгортається за «законами» політики – як повзе гадюка до своєї жертви – повільно. Але – неупинно, із холодною кров`ю. Оповідь із мови звичайних документів (достовірних і стилізованих) перетворюється у творчу мову художнього роману про всесвітній злочин політиків –можновладців світу, що своїми благими помислами про свій народ та націю, призвели спершу до безмірних трагедій руйнування усіх людських цінностей, а згодом й до Світової Війни.
Звісно, і цю книгу у 600 сторінок написано (скоріше стилізовано) під пригодницький роман. Тут є все, чого вимагає цей жанр: інтриги, загадкові й карколомні сюжети, напруженість й неочікувані розв`язки… Водночас книга ця – художня ремінісценція сьогодення у травестії минулих подій та їх наслідків. І письменник Станіслав Стеценко, як представник «четвертої влади» виступає проти усіляких негативних вчинків політиків та чиновників будь-яких за устроєм держав. На розгорнутім тлі роману чітко і до болі дохідливо зображено «сильних світу цього» та їх поплічників, що в день і в ночі, майже без сну і передиху, не лише провокують засоби масової інформації до навмисних фальсифікацій, умисного викривлення фактів заради політичних, партійних та особистих інтересів, а й ведуть керовані ними народи до масової загибелі.
Книга названа «Війни художників». І в ній йдеться про декілька митців пензля. З`являються на очі читача (адже читач має уявляти собі, те що читає) Ренуар, Матіс ще й Герасимов….. Навіть головний персонаж роману – видатний пейзажист. До того ж «неперевершений». Втім, читач жодного разу не уявить собі його образотворчих шедеврів. Їх не буде описано ані термінологією спеціаліста-мистецтвознавця, ані словами простого колумніста. Бо головний персонаж – шпигун. І, хоча, призвище його та ім`я вкрай легко розкивають прообраз дійсного художника – Миколу Глущенка, розвідник Микола Гущенко в романі не тільки втрачає одну літеру у своєму прізвищі, він вщент позбавляється усіх малярських принад… У книзі ми ніколи не побачимо його за мольбертом або за етюдником. Йому просто нема коли малювати. Він увесь час у небезпеці.. І увесь час тримає нерви читача у напрузі. Ось зараз його вб`ють. Ан – ні. Втікає. Ось зараз його викриють – дзуськи! І, навіть, коли вже здається і немає у нього шансів, український маляр-пейзажист викручується… І написано все майстерно, все здається вірогідним. Нагадаю, Станіславом Сеценком написано не один роман. У небезпеці постійно перебувають й усі інші дійові особи твору. Дружина художника-шпигуна Марія прагне утікти від лабет Берії. Той, у свою чергу, від усюдисущої підозрілості Сталіна. Сталін від зазіхань прибічників Троцького. Цей останній – від найманих вбивць першого. Гестапівець группен-фюрер Мюллер боїться гау-ляйтера Гейдріха. Гейдріх має перестороги перед рейхс-ляйтером Борманом. А той – перед фюрером. А фюрер німецького народу побоюється розгнівити Еву Браун…, і не хоче загибелі Англії… На сторінках роману читач спіткає Шелнберга, Гімлера, Геббельса, Артура Шпеєра та інших мерзотників Третього Рейху. Не залишиться у програші й представники істебліш-менту іншого боку: двійнята-горнята Зінов`єв та Камєнев, тверда задниця Молотов, лузер Ворошилов, зрадник-доброчинець Ягода, режисер-новатор Довженко, та чарівно-статеві представниці творчої інтелігенції. Як то кажуть: кожної тварі – по парі.
Роман, як і слід, зіткано із кубла протеріч. Вони різного ґатунку й «польоту». Але всі вони діють. У свій час. Як театральна рушниця, згадана Чеховим.
Щоправда, перед виданням роману, авторові не завадило б узяти консультацію у спеціалістів з німецької мови. Адже подекуди фрази, подані по-німецьки, кумедно побудовані, певно через комп`ютерного перекладача. Складається враження, наче це говорять не перевірені до сьомого коліна арійці Берліну 1940-га, а турки-гастарбайтери 90-х. Втім, це аж ніяк не впливає на твір вцілому.
Часи нині терплячі з цього приводу. Не те, що, скажімо у 20-ті. Навожу приклад: героїня роману «Цинікі» Анатолія Марієнгофа навіть не читала листів із граматичними помилками. Щоправда, вона була вкрай цинічна, а ще – покінчила життя самогубством…
У «Війнах художників» самогубства усунені.
Роман Стеценка не містить позитивного героя! Він і не міг опинитися у середовищі тиранії. А саме про тиранію цей роман. Порівняльна лінія (у першу чергу) двох держав Радянського Союзу та Нацистської Німеччини не залишає й гадки про позитивного героя. Та й фоновий, фрагментарний опис подій, що відбувалися в інших державах (Франція, Англія) не відхиляється від суцільного зла. На відміну від фільмо-продукції американської фабрики мрій, письменник Стеценко не вигадує люблячих людство прем`єр-міністрів чи сенаторів. Щоправда, Черчиль у нього якось усамітниться й малюватиме гусей, яких одначе не буде перед його очима. Втім, міркування цього художника-аматора під час пленеру лежатимуть цілком у площині вбивств.
Та повернемося до наших «гусей»: сюжет роману має на щось спиратися, аби закрутитися. Так от – у Берліні 1940 року відбувається виставка радянського декоративного мистецтва. І вже другий рік поспіль панує «братство» між Германією та СРСР. Вже підписано і пакт Молотовим і Ріббентроппом. Вже відхапано Гітлером пів-Европи, а Сталіним – Прибалтику, частину Польші та шматочок Фінляндії… Але довіри між двома тиранами катма… Виставка має стати площадкою-прикриттям для розвідника Миколи Гущенка, аби через нього вождь пролетарів усіх країн взнав про таємні наміри фюрера-побратима…
У такий спосіб Гущенко очолює делегацію радянських художників і вирушає до лігва фюрера. Йому, цілком таємно, «втюхівають» сексотку, перекладача Лілію Гоффман, аби ця остання звабила його та слідкувала за ним. А за нею слідкуватимуть ще декілька агентів контори Берії, включаючи посла…
О, як хочеться побачити саме той виставковий павільйон. Попасти хоча б на якусь мить у величезний зал із колонами, розділений на три нефи… Чи, як там було. Але, цей культпохід читача закінчиться там, де й почнеться. Біля входу. Адже – надзадача роману лежить в іншій площині… Манера викладу Стеценка дозволяє читачеві «наочно» побачити глобальні явища – як і що може статися у цьому світі. Як, навіть паради стилів у живопису, архітектурі, машинобудуванні, в одязі здатні вести до однієї мети – війни.
Роман Стеценка, звісною мірою, допомагає новому поколінню читачів ближче пізнати недавню історію своєї країни та кут поглядів батьків, дідів та прадідів на події сьогодення. Майже кожний із 71 розділу книги доказово зображує суцільне переплетіння різних аспектів історичного руху та гіркого людського досвіду: поразок, промахів, хибних шляхів. Талант Стеценка писати книги, що користуються попитом, не схибив і цього разу. «Війни художників», як і слід роману, читається із прискоренням ближче до останніх глав. Роман із триллера перетворюється на блокбастер. Аби Стеценко не писав його шість років, а впорався б раніше, невідомо чи став би Бондарчук знімати свого «Шпигуна» у 2012 році? Адже останні розділи роману «ковтаються» що називається «аж біогом»… І одної миті товста книга добігає кінця. Вражений читач гортає знервовано сторінки післямови… Він ще хоче читатання… А його вже немає… Адже « Шпигунство, – резюмує автор, – вимираюча професія. Скоро … усе будуть робити газети…»
Більш розлого про цю та інші книги Ст.Стеценка на сайті:
