Богда́на Вади́мівна Бо́йко (*26 травня 1977, Київ) — поетеса.
Олександра Михайлівна Гандзюк, псевдонім Сандра Олек (*26 травня 1961, Луцьк) — український прозаїк, поетеса.
Віта́лій Олексі́йович Коро́тич (* 26 травня 1936, Київ) — український поет доби СРСР, прозаїк, публіцист, перекладач з англійської та фінської мови. Лікар. Член ПЕН-клубу. Заслужений діяч культури Польщі, лауреат Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка (1980), літературних премій ім. О. Толстого (1982), ім. Б. Полєвого (1983), міжнародної премії ім. Ю. Фучика (1984), премії Вейнталя (1987, Вашингтон).
Пише українською і російською мовами. Твори перекладалися 20 мовами.
Одна з поезій
ЖИТТЯ
Ми розумієм поступово
Дитячі вади й помилки.
В дитинстві вимовлене слово
Ясним стає через роки.
Усе, що ми недовідкрили,
Що нам здалось колись простим, —
Складне…
Школяркам говорили
Ми вірш про “білих яблунь дим”.
Батьківські залишали хати
Ми, певні в мудрості своїй,
У тім, що вміємо кохати,
Учитись, йти на працю й бій.
Недбало хряскали дверима,
У всьому певні хлопчаки,
Пусті нанизували рими
На кволих віршиках гачки.
Нас вітром часу обдувало
І пилом в очі нам мело.
Нам часом боляче ставало,
Нам часом соромно було.
А ми жили, кохали, вміли,
Вмирали в смертному бою
І поступово розуміли
Всю недосвідченість свою.
Ми розуміли, скільки містить
В собі наснаги рідний дім.
У двадцять п’ять — спеціялісти
І космонавти — в двадцять сім.
І, може, правда саме в тому,
І, може, мудрість в тім жива,
Щоб, забуваючи про втому,
Старі пригадувать слова.
Батьківський дім…
Кохання…
Діти…
Слова, що в серці збереглись…
Це справжнє щастя — розуміти
Усе, промовлене колись.
-=------------------------------------------
Катерина Михайлівна Куйбіда (Мандрик) (26 травня 1927, с. Сукіль Болехівського району Станіславської області — червень 14 березня 2004) — українська поетеса, громадсько-політичний діяч, учасниця визвольних змагань, довговічний політв'язень, мати українського політика і науковця Василя Куйбіди.
Веселилось літо днями і ночами...
Веселилось літо днями і ночами,
Хизувалось літо буйними житами,
Блискотливе срібло на листки зелені
Сипало прещедро з золотої жмені,
Гопака, аркана - тнуло непомалу
І тепло нескупо посилало в далі...
Так спливали днини, проминали тижні,
Перекотиліто - зміни дивовижні:
Не дзвенить вже срібло, не звучать цимбали,
Всі маестро-півчі теж позамовкали.
Посивіли трави, вив`яла примула,
Лиш калина блузку вишиту вдягнула
І тепер чекає на узбіччі літа,
Що коханий днями сватати приїде...
Захмеліле літо від п`янких світанків,
Музики і тиші, від пісень і танків
У гульбі веселій розгубило просинь...
Те тепер приймаєм, що дарує осінь.
1959
Максиме́йко Олексі́й Іва́нович (Олекса) (* 26 травня 1921, Снітин Лубенського району) — український поет, нагороджений орденами і медалями, член НСПУ.
Надія Павлівна Тубальцева (26 травня 1957, с. Чистюнька, Алтайський край) — українська поетеса та письменниця, авторка кіносценаріїв. Пише російською та українською мовами. Дружина письменника Віталія Старченка. Живет та працює в Дніпропетровську.
Із творчості
Слово о потерях
- Кто учил тебя терпеть?
- Мать терпела...
- А страдать?
- Сама... Ну да,- стыдно было...
- Кто прощать благословлял?
- Сердце выло...
- Научилась ли терять?
- Не успела.
Мне отец с войны принес на храпенье
«Орден Памяти». Себе - три раненья,
Три осколка да белесую прядь.
Что храню, то не желаю терять!
Приезжаю - а со мною беда.
Уезжаю - а со мной благодать.
Сотни снадобий от бед знает мать.
Растерять секреты их? Никогда!
Зная правду о других, для себя
У любимого прошу сладкой лжи.
Потерять боюсь... А он: «Не дрожи.
Коль уйду, то не к другой - от тебя...»
Слово злое упадет, ойкнет дверь,
Друг уйдет, а я скажу: «Уходи...»
Закричу, заголошу: «Верь мне, верь,
Неученую меня пощади».
Все уйдут. И я однажды уйду.
В преисподнюю с собой заберу,
Что терять не захотела. В аду
Будет все, как на земле. Как в миру.
