Альбічу́к Василь (31 липня 1909, с. Домбровиця Мала Люблінського воєводства, Польща — 22 липня 1995, там само) — український народний митець-художник і поет.
Вале́рій Фе́дорович Гужва́ (*31 липня 1936, селище Постишеве, тепер м. Красноармійськ Донецької області) — український письменник (поет, прозаїк, публіцист). Член Національної спілки письменників України (від 1971 року).
Поезія
***
Є щось прадавнє у сімейних фото
продукції районних ательє:
старі розсілись на стільцях з комфортом,
жінки з дітьми. У кожної - своє.
Завмерли руки у незручній позі.
Краватка давить. Комірець зім'явсь.
На фоні башти, що схилась в Пізі,
знімається з Донеччини сім'я.
Я бережу давно пожовклий знімок.
На нього глянув - як води напивсь:
всі родичі мої. Разом із ними
колись мій батько в просторінь дививсь...
Погляну лиш на занімілі руки
малих дядьків, ще молодих бабусь,
і відчуваю світу непорушність,
і, як ганеби, одного боюсь:
лишитись в хліборобськім чеснім роді
байдужим зайдою, лукавим байстрюком...
Я відчуваю рівний пульс народу,
стаю, як всі на фото, селюком...
Минуть роки. І я гукну домашніх -
синів, дочок, внучат - увесь мій рід
зніматися на тлі старої башти:
онук був, син, а стали батько й дід.
Хай іронічно дивляться нащадки
на неминуче старомодних нас.
Джерельце роду б'є десь на початку -
отам ріка, до речі, почалась.
Мирослав Миколайович Лаюк (*31 липня 1990, с. Смодна) - український поет, прозаїк, драматург, есеїст.
Холодний Микола Костянтинович (* 31 липня 1939, Ягідний хутір, с. Краснопілля, Чернігівська область, Коропський район — 2006, Остер) — поет, літературознавець, публіцист, перекладач. Активний автор Самвидаву 1960-х років. Академік Бу-Ба-Бу (1997), лауреат премії В.Сосюри (1998), премії ім. В.Нефеліна, премії «Благовіст», Почесної премії Ватикану за книгу «Про душу в пісні та пісню в душі» (Рим, 1979 р.).
Слід задуматися
ВМИРАЮТЬ ПОЕТИ
Вмирають поети в душі,
а потім в лікарнях вмирають.
Ховають спочатку вірші,
а потім поетів ховають.
Поету копають яму.
Коли - знає тільки він сам.
В поезії білі плями,
на серці ще більше плям.
В машині, за місто як сніг
вивозять на третій швидкості.
Глузують із друзів їх,
немов з історичної рідкости.
Кати над труною щось мимрять...
Важка їх діймає турбота:
як тільки поети вимруть,
не стане катам роботи.
На Байкових зимних схилах
капають сльози удавані.
І сняться поетам в могилах
на півночі зими недавні.
І білі ведмеді, ватра,
земляцьких кісток опилки...
Поетів не стане завтра -
залишаться члени Спілки.
І як нам з-під криг тоді виплисти,
і хто нас запалить, хто?!
Он знову на третій швидкості
помчало когось авто...
(з самвидаву 70-х років)
|
