СЕРІЯ - ПОЕТИ. Володимир Ґадзінський, Дмитро Кремінь, Володимир Назаренко
09:12
Володи́мир Анто́нович Ґадзі́нський (псевдоніми — Йосиф Гріх, Оскар Редінг, Трильський; * 21 серпня 1888, Краків — † 11 серпня 1932, Одеса, Українська РСР, СРСР) — український поет, прозаїк, критик, публіцист, літературознавець, журналіст, перекладач. Один із зачинателів «наукової» поезії в Україні. Член «Гарту», ВУСППу.
Дмитро́ Дми́трович Кре́мінь (21 серпня 1953, с. Суха Іршавського району Закарпатської області) — поет, публіцист, есеїст, перекладач, лауреат Шевченківської премії. Член Національної спілки письменників України (1979), Асоціації українських письменників (1997), Асоціації естрадних діячів України (1999). Батько українського політика та науковця, голови Миколаївської обласної ради з 25 лютого 2014 Тараса Креміня.
Із творчості
А де ж те скіфське золото?
В землі
справдешня золота ріка розлита,
чи відвезли у безвість кораблі,
грузькі трієри ольвіополіта,
просяяні пластини золоті
та пекторалі сонячну осяяність? Чи їх забрали шторми на путі,
що мореплавцям дарував Гіпаніс?
А де ж ті скіфи-вої?
Де вони?
Чи їхнє сім’я звіяно до крихти?
Переловили їхні табуни
жахних століть залізнодзьобі грифи...
А де золотоносні ковалі?
В ярмі століть мої душа і вия.
Непам’ять і розор моїй землі
від Дарія до туменів Батия.
Розорений, розораний курган...
По пектораль прийшов сюди ізнов я,
чи захопив столітній ураган
безпам’ятства, безіменства, безмов’я?
Подарували нам залізну кліть,
Не золоту – під вічним зодіаком.
І вся моя історія стоїть
одним суцільним запитальним знаком.
Де Скіфія?
А кажуть, що була?
Де золото?
В космічній потерусі
Дзвенить під серцем золота стріла,
Дзвенить сережка золота у вусі...
Володимир Миколайович Назаренко (нар. 21 серпня 1953 р., Андріївна Кролевецький район, Сумська область) — український поет, прозаїк. Член Національної спілки письменників України.
Один з віршів
ЗАСУМУВАЛИ МАВПИ
Засумували мавпи. Вже зима
на шибах креслить ієрогліф лютий.
Мені не віриш ти, але нема
в моїх словах ні меду, ні облуди.
Минають ночі, крижаніє сад,
як кажани – в хліві сплять кури чорні;
вапном в коров’ячому вим’ї молоко стає,
вугілля пахне допотопним торфом.
Засумували мавпи. Йдуть роки.
Мені ти віриш. Крижаніють вишні.
Щось неземне тіка з-попід руки,
наче дитина...Тихо диха тиша
у нашій хаті, повній порохів.
Ідуть віки. Не віриш...Віриш...
Гарно
було мені, було мені...мені
гойдатись на тугих твоїх ліанах.
