СЕРІЯ - ПОЕТИ

Григорій Львович Єлишевич (* 6 листопада 1948 м. Конотоп)  — український поет, член НСПУ, НСЖУ та Асоціації діячів естрадного мистецтва. Почесний житель Великої Чернеччини.

Один з творів

Безгрішний Кузьма

Дружина хитро каже до Кузьми:
- Тебе у місті бачили куми.
Мовляв, ти одвернувсь, задерши ніс.
А, може, проводжав гарненьку міс?
Хоча куми тебе не продали...
- Ти головою думай хоч коли, -
- Сказав Кузьма. – Якби ішов на гріх,
Не сумнівайся: помічав би всіх!

-=-----------------------------------------------

Маняк Володимир Антонович (*6 листопада 1934, село Криштопівка, нині Волочиського району Хмельницької області — †15 червня 1992) — український письменник, поет, прозаїк, публіцист, громадський діяч. Член Спілки письменників України, Спілки письменників СРСР (1967). Дослідник Голодомору в Україні. Чоловік Коваленко-Маняк Лідії Борисівни.

-=--------------------------------

Олександр Михайлович Матійко (* 6 листопада 1919, Івки, сучасний Богуславський район — † 2005) — український поет, публіцист, багаторічний редактор газети «Сільські Вісті», заслужений працівник культури України, член Національної Спілки письменників України, член Спілки журналістів.

Уривок поезії

Навал часу, навал суму,
Навал снігу понад скроні,
Навал присмерку і стуму – 
Схарапудилися коні.
 
Через межі та обніжки…
Хто зупинить вас, булані,
Неминучостями гнані?
Ухопитися б за віжки…
 
На дорозі до розлуки,
До останнього зітхання,
До нещасного прощання – 
Чий то хрест розставив руки?

-=--------------------------------------

Микола Євгенович Петренко (* 6 листопада 1925, Лохвиця) — український письменник, поет. Член Спілки письменників України з 1960 р.

Один з віршів

Неофіти

От і ми - християне. Нашу віру священну
Перевірено кров'ю, бичем і вогнем:
Зараз випустять левів на страшливу арену,
У руках наших зброя - і ми їх поб'єм.

У руках наших зброя, і душі в любові:
Ми не зможемо вбити, це більше ніж гріх.
Римський Цезар давно туманіє від крові,
і зневага довкруг, і погрози, і сміх.

Вже від цього кривавлять отруйливі рани,
Цезар руку підносить - рокований жест.
Зараз випустять левів - бо ми християне,
У руках наших зброя, і свічка і хрест.

-=-------------------------------------------------

Микола Тимофійович Рязанцев – ветеран Другої світової війни, Відмінник Воєнно-морського будівництва, письменник, поет.

-=----------------------------------

Маркія́н Семе́нович Шашке́вич (*6 листопада 1811, Підлисся — †7 червня 1843, Новосілки) — західноукраїнський (галицький) пророк («Будитель»), письменник, поет, духовний просвітитель, натхненник національного пробудження Галичини.
Зачинатель нової української літератури в Галичині, священик УГКЦ, релігійний та культурно-громадський діяч. Перший в нових часах речник відродження західноукраїнських (галицьких) земель. Очолив «Руську трійцю», ініціатор видання альманаху «Русалка Дністровая» (1837). Виступав за рівноправність української мови з польською в умовах того часу.

Один з творів

 
Пісенька 1
Бувало, весною, як ліс розів’ється
І чистими птичок гукне голосами,
Дуброва, як дівка, в цвітя прибереться,
Пчілка задзвонить лугами, полями,
Стадами весело заграє долина,
А в ріці рибонька аж носить водою,
З пісеньков із поля вертає дівчина,
Плугатар за плугом з довгою думою;
Бувало, весною, як голуб сивенький,
Із оком ясненьким, як око святого,
Під полов бандурка, в устах пісень много,
Щороку приходить Соловій старенький.
А всі го за батька рідненького мали:
Старії і діти, молодці й дівчата,
Як батька з дороги, всі єго вітали,
У селі му кожда своя була хата.
Бо й годен був того! Бувало, з’явиться,
Мов сонце на небі, заспіва, заграє,
То всякий веселий, о журбі й не сниться,
Бо ж то й нема пісні, як сей заспіває.
Заведе довгими думку голосами,
З-під могил, казав би-сь, холодочком віє,
Стиха поговорить з батьками-князями,
Старі молодніють, бо й сам молодніє.
Або ж і дівчатам коли заспіває,
Тьохкають серденька, бо він відгадає,
Що із миленькими говорять дівчата.
Дівча спаленіє, спустить оченята,
Зиркне по миленькім, очами питає:
«Де він придивився?.. Як він добре знає!..»
За тоє всякому припав до серденька,
Як до голубонька голубка сивенька,
За тоє го всюди звали Соловієм.
Пісні ж бо то, пісні! Таких ми не вмієм!..


Пісенька 2
Як гомін по лісі, звістка несесь мила:
«Іде Соловій наш! Нові несе пісні,
Пісні нечувані і думки незвісні!»
Радість у серденьку всякому зацвіла.
І вийшли назустріч, і ждали на мості.
Підходить, склонились, згомоніли: «Гості!»
До села проводять; всякого вітає,
О щастю, здоров’ю, родині питає.

- - -

Чого ж то у лузі головку склонила,
Відав, тучу чує березочка біла?
Чого ж то півець наш, чого він сумує?..
Видко, що з тяжкою журбою несеться,
Бо око стемніло, тяжко серце б’ється,
А на личку смуток — чи нещастя чує?
Йде селом, бувало, весело і сміло,
З хаткою, з деревцем кождим розмовляє,
Вдарить у бандурку, здрібненька заграє
Козачка чи шумку, аж згадати мило!..
А нині, як не той: клонить волос сивий
На грудь піснословну, журиться, сумує,
Мовчки поступає, пісеньку не дзвонить,
З дітьми ся не бавить — чи лихо віщує?
Чи жаль тисне серце за другом миленьким,
Може, за сестрою, за братом рідненьким?
Чи, може, ідучи з далекой дороги,
Ходом утомився і примучив ноги?
Не змучив він ноги, ходом не втомився,
Вчуєте, пташечки, чого зажурився.


Пісенька 3
Присів на царинці; молодь обступила,
Як цвіточку пчоли, а старшина сіла.
І вийняв бандурку, і обтер полою,
І став ї строїти, і повів рукою
По струнах злегенька; струни згаморили.
Півець розуміє, бо з ним говорили;
Вже літ сорок і два їх бесіду знає.
І вдарив сильнійше і скорше тручає.
І стали гриміти та бескидським громом,
І стали шуміти та степовим шумом;
То знов заскипіли, як води старого
Отця Славутиці, бо о нім думає
Півець і мислію честь єму співає.
То знов злебеділи, як би галич много,
Стадами злетівши, чисте поле вкрили.
То знова злегенька, стиха гомоніли,
Мов згадка літ давніх і минувшой долі,
Щораз то тихше і тихше бриніли,
Розлетілись за півця думкою по полі,
А накінець зглохли — зовсім заніміли.