Євген Дмитрович Васильченко (* 1930 с. Верхосулка, Білопільського району) — український письменник, член НСПУ.Поет .Байкар.
Уривок творчості
Ведмідь задумався: де скликати нараду? У Вовка — хащі, в Зайця — лозняки, В Лисиці — нори! Якось не з руки В такі місця запрошувать громаду. Призрів нарешті: у Бджоли! Зійшлись на Пасіку Ведмеді, загули: - О-о-о! Тут розгорнемо дебати! — Засіли, сперечалися завзято. Розносила луна цей гомін аж у степ. І раптом стихло все… Скінчився мед!
За що тебе покарано, мій брате, що душу нишком вирвано з грудей? Що вже ти не спроможен вибирати – з добром чи злом блукати між людей? Душа твоя, немов бездомна птаха, чамріє в клітці з чужинецьких слів. І знову ти – п’яндига та невдаха – за трьох гаруєш на крутих ослів... За що ж тобі така гнила недоля, що ти кінці з кінцями не зведеш? З Махном твій прадід воював за волю, а ти в бариг на їхню милість ждеш. Вони ж тебе вели до комунізму через Сибір, Чорнобиль і Афган... То вже лишень тому з хребта не злізуть, що саме ти – банкірський чистоган. У тебе і язик, і доля – рабські, бо м’язи й мізки служать не тобі... Тому і діти наші – вже не наські, а суржиком охрещених жлобів. Махновська шабля їх не рятувала, Бандера їх за пісню не молив... Вони й про Україну лиш дізнались, коли дідусь труну їй просмолив усіх оддавши у російську школу, де мови рідної ніхто з них не почув. Зате дізналися ж таки, що вже ніколи не посмакують нею досхочу... Бо мова – вмерла... Так малим сказали: хоч тінь її ще в Києві стоїть, та вже не довго... Книжка й кінозали, та пісня, звісно, мовники твої... А решта світу – все без неї цвенька. Й тобі, ледащо, легше без душі! То пережитки – Україна! Ненька! Нема життя без кайфу й баришів. ...Отак тебе й покарано, мій брате, що тінню проживеш поміж людей і, навіть не потрапивши за грати, в’язницю будуватимеш з ідей, котрі братів скують в такі кайдани, що вирватись не зможе й Прометей. Гей! – поганятимуть... Гей! Але той час, повір, таки настане, коли ти рабство – з відчаю кохане – немов прокляття вирвеш із грудей.
...У таборі за дротами, День за ніччю, ніч за днями, Там все лютився над нами Скаженів-пінився кат. Бо хоч віком гнутий, дертий,
Українець волів вмерти, Як упасти перед катом І в покорі прошептати: «Ти мій пан і любий брат...» В спеку, бурю, дощ і холод Кидав нас на шлях, у поле,
І над річку в болота. І душив нас чорний голод... При тяжкім кераті, возі По болотяній дорозі, — Там каралася жорстоко Україна молода! І над нашими спинами Не таволга вже свистала, Лиш в'їдалась їдко в тіло Гнучка палка гумова.
