* * *
Поки батько живий, поки мати жива,
Розквітають сади, зеленіє трава.
Що не ступиш — то радість,
Що не крок — то краса!
Над тобою дзвенять голубі небеса.
Поки батько живий, поки мати жива,
І в осінніх садах є весняні дива,
І веселий зимою в сніг закутаний світ,
І твій сон світанковий — до щастя політ.
Поки батько живий, поки мати жива,
Не болить на душі, не болить голова.
Наче повінь вирує життя навкруги
І вирують джерела молодої снаги.
Поки батько живий, поки мати жива,
Як весною вода, час бурхливо сплива,—
Ти такий молодий, ти така молода,
А вода пригасає, спадає вода,
Поки батько живий, поки мати жива…
І нежданно тебе, як потоком змива.
Ти самотній стоїш, ти самотня стоїш —
І немає страшніших тоді роздоріж.
Поки батько живий, поки мати жива,
Хай душа не болить, не болить голова,
Хай здається життя безкінечним без меж.
Хочеш вірити в це? Хочу вірить! Авжеж!
Я мав намір доїхати аж до Ньюарка,
до Прожектора Періс Хілтон і далі.
Я хотів підкорити вершину Монмартра
і навіть священний грааль
твого тіла.
Але те, що було мені миле, стало його замало.
Те, що було мені цінним, бути вже перестало…
Я сказав: «Почекайте!», – і вийшов із потяга.
У мене ж немає потягу до рудиментарних цілей.
Цілий світ – наче вимите яблуко, як дівча без одягу.
З-поміж сотень модних відтінків залишився тільки білий.
І ось я іду по вулиці. І вулиця стала чистою.
Може, нечиста забула, що нині тринадцята п’ятниця?!
Просто я вже не чую лайки – чую, як вибухає містом
у м’язах струнких березневих беріз листя.
І на кожному кроці я бачу лиця Отця…
Я помітив, як ходить пустелею власних сумних ілюзій
мила Марія, налякана – ноги трусяться у підколінках.
Я підходжу до неї й питаю: «Хочеш, ми станемо друзями?»
Вона плаче, і сиплеться терня з віночка її барвінкового.
– Де ти знайшла свого Бога, дівчинко втомлена снігом?
– У сірих іконках, мальованих п’яним сільським художником…
– Де ти знайшла свого дідька, дівчинко втішена сонцем?
– В очах мого милого Йванка, кого пастир назвав безбожником.
Я сміюсь і цілую її просто в скроні, як сестру або доню.
Як Друнвало Мельхиседек цілує дерева.
Як король цілує свою королеву.
Як цілує кохана цвяхом пробиту долоню Христа.
Десь осипаються жовті тюльпани…
Значить, ми не розстанемося вже ніколи.
Повертаються діти зі школи
й у канави кидають підручники.
Ми стоїмо – я і Марія – у наплічниках, у наручниках
щастя.
І поволі щезає все те, що з пластмаси.
Ми чекаємо, поки настане Час,
і ми станемо сім’ям прийдешньої раси.
Кожен із Нас.