Я, злякана, народ свій забувала,
Цуралась наших прадідівських слів,
Закривши блудні очі, восхваляла
Тупих народу нашого катів.
А я ж колись крізь долі заозерні
Будила в думах Січ за волю стать.
І ось мене псаломщики мізерні
Рабинею зробили, щоб продать.
***
Не знаєш очей моїх гострого блиску,
сліпучого блиску?
ні пальців моїх ледь відчутного стиску,
солодкого стиску?
ні вигинів тіла, тонкого у пасі,
тонкого у пасі?
ні ймення мого, що згубилося в часі,
згубилося в часі?
Тож знай: я — у кожнім вітанні й прощанні,
у кожнім прощанні;
я — в жвавій розмові й гіркому мовчанні,
в гіркому мовчанні.
Моїми сльозами блищать діаманти,
дощів діаманти;
я — вальсу осіннього плинне анданте,
осіннє анданте.
Вогнем мого серця червоно-яскравим,
червоно-яскравим
опалого листя палають заграви,
палають заграви.
Тремчу я — здригається гілка осіння,
галузка осіння.
Я — м’якість перини і твердість каміння,
і твердість каміння;
пишнота вбрання і нага безсоромність,
нага безсоромність;
безтямне сп’яніння й твереза притомність,
твереза притомність.
Я наших німих обітниць не порушу,
довік не порушу;
у загадці Долі впізнай мою душу,
живу мою душу.
