4 березня композитору Володимирові Івасюку мало б виповнитись 70 років (народився 4 березня 1949-го – пропав 24 квітня 1979 року, а 18 травня знайшли тіло). Його земне життя тривало лише 30 років. Але за цей короткий час він виконав свою місію, використав талант і потенціал, зробивши українську пісню модною на весь світ. Феномен Володимира Івасюка у тому, що його пісні до сьогодні звучать, вони популярні, їх знають молоді люди, а сучасні виконавці їх переспівують. У чому особливість Володимира Івасюка, який досі вражає і захоплює? Про дивовижного композитора, співака, просто людину розповіли його друзі –фотомитець Любомир Криса і поет-пісняр Богдан Стельмах.

«Як і цей диван, так і у Володі стояла канапа в куті. А ось у цьому місці фортепіано, біля якого він міг годинами працювати. Тут були меблі, які він сам спроектував, на них стояли під стелею дві колонки. Це була техніка вищого класу, яку він вмикав на повну потужність, бо казав, що музику треба слухати голосно», – каже фотомитець Любомир Криса, який одружений із рідною сестрою Володимира Івасюка, пригадуючи кімнату, в якій працював брат дружини і його друг у Львові.

Володимирові Івасюку пощастило, що зверху мешкала сусідка – пані Марія. Жінка працювала прибиральницею, повернулась із Сибіру. Чи була палкою шанувальницею Володимира Івасюка, чи усвідомлювала, що поверхом нижче народжуються шедеври – невідомо, але за гучну музику навіть вночі не робила зауважень знаменитому сусідові.

«Приходжу до Володі сюди у квартиру, а він «бам-бам» по клавішах. Співав і бив по клавішах. А я питаю, чи так цілий день може «бееее», «ввеееее» і чи вночі теж. А він відповів, що так, що в сусідів претензій нема, бо він ходив запитати. А сусідка відповіла: «Ой, дитино, та я так нароблюся цілий день, а ти ще заграєш, як мені приємно..» Може, лукавила, але він отримав гарну відповідь і далі грав, привозив із Києва записи, де лише музика звучала. Володя був дуже працьовитий, міг цілу ніч переписувати. Приходжу, а в нього по цілій кімнаті партитури. За ніч все написав. Слава його звучала, люди добивались його дружби, дзвінки за дзвінком, сюди листи пачками приносили. Він був знаменитий, але не гордий, давався любити. Не афішував, що тут живе», – розповідає Любомир Криса, який вперше познайомився зі своїм майбутнім швагером у Львові в 1972 році.

Любомира і своїх друзів Володимир Івасюк по приятельськи називав «старий». Це була популярна форма звертання не лише у Львові, куди він переїхав із рідних Чернівців, перевівшись на навчання в медінститут. Його сюди запросили. Тоді, у 1972 році, він був відомий композитор і виконавець, якому було лише 23 роки.«Червона рута» вже два роки зачаровувала не лише українців, як і «Водограй» із захопленням переспівували люди різного віку.

«Червона рута» – це була перша пісня, на яку я звернув увагу. Тоді львівські композитори ревниво ставились до популярності молодого хлопця з Буковини Івасюка. Він з’явився у Львові і я знав, що ми перетнемося. Бо мене пісенний текст цікавив. Нас познайомив прозаїк Дмитро Герасимчук, бо обидва вони – буковинці. Наша перша пісня була «Лиш раз цвіте любов». Це був кінець 1974 року, а наступного вона прозвучала у виконанні Софії Ротару. Я йому приніс готовий текст, але інший. Був такий пісенний текст «Щороку і весна, і осінь». Володя написав мелодію на заспів, а приспів там був інший. Він його відкинув і написав приспів, мелодію свою. Я тоді сказав, що забираю текст і напишу інший. Таким чином пісня була скомпонована. Потім була «Нестримна течія», «Запроси мене у сни свої». Коли почув його пісні, це мені сподобалось», – пригадує поет-пісняр Богдан Стельмах.

Володимир Івасюк і Богдан Стельмах разом написали шість пісень, які й сьогодні відомі. Досить часто у митців буває, що написавши шедевр, який не сходить із вершин популярності, перевершити його митцеві не вдається. Однак у ситуації з талановитим, працьовитим Володимиром Івасюком так не сталося.

«Але це теж феномен, бо «Червона рута» була і нічого іншого могло не бути опісля кращого. Я йому якось казав, що він цю пісню не перевершить. Він скептично подивися на мене і відповів: «Побачимо». Вважав, що «Червона рута» – не вершина, що зробить ще кращі речі і зробив багато рівного і високого. Володя – це був такий свіжий струмінь, такий насичений кількісно і якісно», – каже Богдан Стельмах.

Володимир Івасюк у віці 30 років написав понад 100 пісень, а ще була класична музика, інші музичні твори та експерименти. У 1974 році його пісня «Водограй» на фестивалі «Сопот» у Польщі визнана найкращою, а через три роки Софія Ротару вдруге на цьому конкурсі перемогла з піснею Івасюка «У долині своя весна».

Друзі і рідні пригадують, що творча енергія Івасюка – це був потік, бистрина мелодій, які гармонійно переплітались зі словом, витворюючи гірські образи. Все, що Володимир Івасюк писав, одразу записувалося на студії, звучало в ефірі. Його пісні не лежали і не чекали на якийсь там кращий час.

«Це дуже важливо, коли ти пишеш і це одразу реалізується. Тоді ще і ще хочеться. Володя казав, щоб бути популярними, мають бути пісні радісними, веселими, жодного суму. Хоча є у нього «Балада про мальви», але переважно всі світлі у нього речі. Софія Ротару, Василь Зінкевич, Назарій Яремчук, оркестр у Києві – з ними працював Івасюк», – говорить поет-пісняр Богдан Стельмах.

​Івасюк – це був вибух нової енергії

Чому Володимирові Івасюку вдавались пісні і кожна наступна звучала і була популярною? І це попри те критиканство, яке тоді лунало на адресу молодого композитора з уст іменитих радянських музикантів. До Івасюка були написані популярні українські пісні, але по одному шлягеру від того чи іншого композитора. Івасюк був першим, який створив не одну, а десятки і десятки неймовірних українських пісень.

«Що тоді звучало – Марічки, чічки. Гарні пісні. Але не тої висоти, ніби народні, плинні, а тут реформована музика, під молодь, де ритм, звучання, поезія. Тоді слухач дуже високо цінив поезію у музиці. То тепер пишуть бозна-що. Критиканство було страшне, його намагались зім’яти, але не було за що. Поезія – відшліфована, музика також. Всі імениті потискали плечима і пробували принизити його значимість на той час і не могли осягнути, що це вибух нової енергії, нового радикалізму, зовсім інакша музика, інший стиль, новий підхід. А молодь – завжди новатор. Ніхто до Володі такого не робив. Я просто відчував, у нього все переходило одне в друге: звучання, ритми, енергія просто перла, а головне образ – рідні Карпати», – розповідає Любомир Криса.

Окрім професійної музики захопленням Володимира Івасюка була фотографія, яка власне «подружила» його з фотомитцем і майбутнім швагером Любомиром Крисою у 1972 році, ще до знайомства Любомира з сестрою Володі – Галиною. До слова, новину про те, що сестра одружується з його приятелем зустрів словами: «Я радий!»

 

«Він дуже багато фотографував і я теж. У нас були змагання. Я вже у той час пробував колір робити. Треба було температурний режим витримувати дуже і дуже серйозно. Володя цим зацікавився і попросив: «Старий, навчи мене фотографії кольорові знімати». І я навчив. Одного разу десь ми були в Карпатах і посперечались, хто скільки фотографій зробить за ніч. Я сказав, що 10 і не більше, бо процес трудомісткий і більше йде в смітник, а він – 40 чи 50 сказав. Я відповів, що нереально. Я був певний, що виграю. На другий день мені дзвонить і просить прийти. Заходжу у кімнату, вся підлога застелена десятками кольорових фотографій. Половину я забракував, але він зробив і світлини були! Правда, підлога вся у чорних краплинах від хімікатів. Він був дуже завзятий, впертий, якщо брався за річ, то мусів викінчувати», – пригадує Любомир Криса.

Володимирові Івасюку пропонували переїхати зі Львова у Москву, але він категорично відмовився, а ось про Київ серйозно заговорив перед зникненням і вбивством.

«Володя був далекий від політики, але одного разу сказав татові: «Я вже дозрів, щоб мене розіп’яти. Я вже маю 30 років і дійшов до того стану, що мене можна розіп’яти, як Ісуса Христа». Мені тоді волосся дибки стало від цих слів, мороз по шкірі. Ми не знаємо, що стало причиною цього висловлювання. Очевидно, що КДБ вже стежило за ним давно і він мав підстави для таких слів татові. Це був дуже веселий, життєрадісний хлопець. Він був народжений для писання. Це було його призначення у цьому світі. Він виконав його, тому і заявив, що дозрів. Татові про це сказав, а нам із Галиною, що їде у Київ, що замовив три костюми у кравця для одруження», – говорить швагер композитора.

 

«Івасюк був не з тих, хто б спокусився на ультрастоличні штуки, він би ніколи, ніколи цього не зробив. Він би не поїхав у Москву. Івасюк – це було явище таке, над яким влада міркувала, полювала, і так сталось. Незалежність у ті часи розцінювалась як злочин, треба було так той вектор загнути, щоб він не випирав», – каже Богдан Стельмах.

Друзі пригадують Володимира Івасюка як цікаву особистість, з яким ніколи не було сумно. У нього було багато мрій і бажання творити музику, а ще навчитись мистецтву підводної фотографії, але, на жаль…

24 квітня 1979 року композиторові зателефонували і він пішов з дому, більше не повернувся. 18 травня митця знайшли мертвим у лісі під Львовом, на території військової частини. Люди проводжали його українською піснею, якою він жив, яку творив, яку зумів зробити популярною, і разом із тим показав світові милозвучність і чарівність українського слова, показав, зрештою, і Україну.