Проте відновити українську самостійну державу за допомогою поляків не вдалось, адже дуже швидко польсько-українське військо змушене було захищати вже польські землі.
Союз із Польщею
Вночі з 21 на 22 квітня 1920 року у Варшаві підписали політичну польсько-українську угоду.
Головним її здобутком було те, що дві держави, Польща і УНР, ставали союзниками у боротьбі проти спільного ворога - радянської Росії. Щоправда, ціна домовленості була велика, адже УНР відмовилась від прав на західноукраїнські землі.
24 квітня підписали військову угоду. Наступного дня польські війська почали наступ на Правобережній Україні, стрімко просуваючись вперед.
26 квітня вони вступили до Житомира і Коростеня, 27 квітня - з боєм взяли Козятин, 29 квітня визволили Вінницю та Жмеринку.
За кілька днів ворогу завдали серйозної поразки, взяли зо два десятки тисяч полонених, захопили тисячі гвинтівок, сотні кулеметів і гармат, величезний паровозний і вагонний парк.
Перемога далася полякам відносно невеликою ціною. Їхні втрати за перший тиждень становили 100 вояків вбитими і близько 300 пораненими.
Після перших успіхів польський головнокомандувач маршал Юзеф Пілсудський зробив оперативну паузу, аби з'ясувати становище противника і залежно від цього діяти далі.
У нього було дві альтернативи: продовжувати наступати на Київ або повернути на південь, на Одесу. Інформація, яку до 30 квітня отримувала польська розвідка, вказувала, що "червоні" будуть обороняти українську столицю. Тому Пілсудський вирішив діяти у київському напрямку.
"Взяли" Київ на трамваї
Разом з поляками наступали й українці.
Зі складу 2-ї стрілецької дивізії Армії УНР, що формувалась у той час на Поділлі, виділили комбінований загін в 450 багнетів, 190 шабель з 12 кулеметами і 4 гарматами.
27 квітня українські вояки визволили місто Могилів на Дністрі, мешканці якого влаштували їм радісну зустріч.
Польські війська відновили наступ і швидко наближались до Києва. 5 травня вони були на Куренівці. Наступного дня трамваєм, що йшов з Пущі-Водиці, польська розвідка заїхала прямо до центру Києва, взяла 8 полонених червоноармійців й так само трамваєм повернулась назад.
Виявилось, що ворожих військ у Києві немає. "Червоні" вирішили не оборонятись, а зберегли сили та відійшли за Дніпро.
Тож 7 травня до міста спокійно увійшла спочатку з північного боку польська 7-а кавалерійська бригада, а потім із західного - 1-а піхотна дивізія Легіонів.
Кияни з ентузіазмом вітали польських визволителів від більшовицького панування, дарували воякам квіти, а деякі екзальтовані особи в пориві пристрасті навіть цілували чоботи і стремена кавалеристів.
Польському офіцеру, чий підрозділ першим вступив до Києва, депутація міської думи вручила символічний ключ від міста.
Українські війська
8 травня до Києва прибула 6-а стрілецька дивізія армії УНР на чолі з полковником Марком Безручком.
Ще у лютому 1920 року за згодою польської військової влади в місті Ланьцут почалося її формування. До дивізії пішли українські вояки, котрі тоді перебували в польських таборах полонених та інтернованих.
Забезпечення всім необхідним - зброєю, боєприпасами, одягом, харчами, грошима, різноманітним військовим майном - цілковито взяла на себе польська сторона.
На початку квітня у ній налічувалось майже 2,3 тис. вояків. Попри невелику чисельність, дивізію вирішили перекинути на фронт, сподіваючись отримати поповнення на визволених рідних землях.
22-24 квітня трьома ешелонами дивізія виїхала з Бреста, 1-6 травня вона стояла у Бердичеві, а 8 травня її частини прибули до столиці.
Війська розвантажувались на станціях Київ-Пасажирський і Пост-Волинський, звідки йшли до Костянтинівського військового училища на Печерську (нині - Військовий інститут телекомунікацій та інформатизації імені Героїв Крут).
Парад визволення Києва
Вранці 9 травня 1920 року під акомпанемент гарматної канонади, що лунала з району Дарниці, де поляки вели бій за плацдарм на лівому березі Дніпра, Хрещатиком пройшов парад на честь визволення столиці України.
Опис цієї урочистої й знакової події залишив нам її очевидець, польський офіцер Тадеуш Кутшеба.
"Парад був чудовий. Перед очима незліченного натовпу промарширувала з прекрасною виправкою 1-а піхотна дивізія легіонів, найстарша спадкоємиця польської військової слави, зі старими прапорами, почесно заслуженими в боях… В кінці марширувала 6-а українська дивізія, до якої долучились групи повстанців з власними оркестрами", - згадує пан Кутшеба.
Планувалося, що парад прийматимуть лідери двох держав і головнокомандувачі союзних армій: Головний Отаман Симон Петлюра та маршал Юзеф Пілсудський.
Однак, перший був того дня у Могилеві-Подільському, а другий, хоч і прибув до міста ще 8-го числа, але одразу спішно виїхав до Варшави.
За відсутності керівників України і Польщі парад приймав генерал Едвард Ридз-Смігли, командувач польської 3-ї Армії, частини якої й вступили до Києва.
Поруч з ним стояв командир української 6-ї дивізії полковник Безручко, а також кілька високих гостей: представник польського Генштабу полковник Юліан Стахевич, французький полковник Шарль-Густав Анот та японський військовий аташе майор Ямавакі.
Присутність іноземних спостерігачів, одягнутих у парадну форму, стала причиною чуток серед киян про те, що Антанта оголосила війну більшовикам, а прихід поляків є початком інтервенції антантівських військ в Україні.
Сором українців
Українських вояків, що крокували центральною вулицею Києва, замикаючи парад переможних польських частин, охоплювали суперечливі почуття: радість, смуток і навіть сором.
Про них у своїх спогадах влучно написав тодішній старшина штабної сотні 6-ї стрілецької дивізії хорунжий Петро Самутин.
"Ми бачили маси людей, - згадував він, - маси своїх людей і людей чужих нам по духові. Ці маси ще не здавали собі справи, що сталося. Вони призвичаєні вже до частих змін влади та їх реакції не можна брати за щире виявлення почувань".
Самутин писав, що українці обсипали їх квітами, викрикуючи "Слава!".
"Але між цими масами бачилося і людей з насупленими обличчями, і зовсім не захоплених нами… Рідний наш Києве! Не ми здобували тебе, не ми увійшли до тебе переможцями", - йдеться у спогадах.
Він визнавав, що переможцями були поляки.
"Не наш командир робив перегляд військам і приймав дефіляду. Ми були в ролі чемно запрошених гостей, але не господарями. Присутність французів і японців ще більше пригнічувала нас", - пише вояк.
Петро Самутин припускав, що ці панове приїхали сюди не для того, аби показати себе, а підтвердити стан речей.
"Напевно, під час перемаршу вони порахували кожного нашого стрільця та порівняли наші сили і польські… Нам було соромно за себе. Нас же 45 мільйонів, а де ж ми є? Ще раз підтвердилось, що тільки сила, і то власна сила, творить державу!"
