Письменницька майстерня: 8 прийомів від 8 авторів-початківців Карпатської літературної резиденції – 2021

З-поміж 118 заявок від авторів-початківців, які подалися на Карпатську літературну резиденцію, на основі рейтингу журі було відібрано вісім переможців. Ними стали: Безверхній Дмитро, Бортняк Катерина, Девдера Катерина, Лисак Ольга, Лущик Сергій, Майборода Лариса, Сидоренко Ольга і Шалак Христина. На резиденції автори мали можливість повчитися у відомих письменників та запрошених експертів під час освітнього лекторію (всі лекції можна переглянути тут), попитати порад у колег у приватному спілкуванні, а також отримати консультації щодо написаних на конкурс текстів. На основі цих консультацій хочемо поділитися з вами найцікавішими художніми прийомами, що їх автори використали у своєму письмі, — по одному прийому від кожного автора. До речі, усі 16 текстів від усіх резидентів КЛР-2021 читайте невдовзі в електронній антології «Дія відбувається в Карпатах» на сайті літрезиденції.

Рефрени Ольги Сидоренко

Есей письменниці, економістки й веб-дизайнерки Ольги Сидоренко має назву «Чи кожен зійде на Говерлу?» Найяскравіший прийом, який використала авторка в тексті — рефрен. І не просто рефрен, а рефрен-нарощення, яким авторка структурує свою оповідь. Кожна мікроісторія цієї оповіді рефренно та влучно резюмується: «Плюс один до маніпуляції», «Плюс один до досягнення мети», «Плюс один до турботи», «Плюс один до психічного здоров’я», «Мінус один до розсудливості», «Плюс один до завбачливості», «Плюс один до родинних зв’язків», «Плюс один до витривалості», «Плюс один до впевненості», «Плюс один до самоповаги», «Говерла плюс один». У кожному такому уривку, відповідно, ідеться про якусь одну цінність, що розкривається через рефлексію та сторітелінг. Такий рефрен посилює динаміку тексту, його внутрішній ритм і логічну зв’язність оповіді. А ще цей прийом додає в розкриття головної ідеї есею багатогранності й різноплановості.

«Медична» метафорика Сергія Лущика

Сергій Лущик

Есей поета й прозаїка Сергія Лущика «Камінь пам’яти» схожий на поезію в прозі. Як і поезія, його есей має в собі ритм, гру словами і звуками (асонанси, алітерації), яскраву метафорику та образність. Однак найцікавіше тут простежується поєднання в авторові письменника і медика (Сергій за фахом — психіатр і нарколог). Відтак у тексті вигулькують такі «медичні» метафори і порівняння: «Камінь, мабуть, випав із серця і кровоносними трубками його занесло до мозку — десь до центру пам’яти. Та чи не камінь безумства це? Якщо так — то чи варто його видлубувати? Камінь у системі вищої нервової діяльности — камінь психіки — кам’яна стіна душі». Або таке: «Так що це за дія в Карпатах? Вібрація реліктового випромінювання — у ще одній спробі самоідентифікуватися? Регенерація нервової тканини, побудова нових колатералей в електросистемі мозку?» Так, накладання медичного на поетичне робить ці образи несподіваними, промовистими й оригінальними.

Контрасти Лариси Майбороди

Оповідання журналістки і письменниці Лариси Майбороди називається «Натхнення та злочин у Карпатах». Лірична героїня опиняється в карпатській хатині, а саме в інтер’єрі світлиці, виконаної в типовому для ХІХ століття стилі: «Куток ліворуч від вхідних дверей займала піч, облицьована зеленим кахлем із рослинно-анімалістичним орнаментом (…) По діагоналі від печі — покуття. Старі, темні, вочевидь, закопчені свічками образи, не так святі, як страшні, ховалися за божниками та пучками зілля. Під іконами вздовж причілкової стіни примостилася скриня, що виконувала ще й функції столу. На ній стояв трисвічник, вазон із сухоцвітом, та, зовсім неочікувано для мене, стара друкарська машинка Groma». Отож, ми, читачі, занурені в цю етнічно-архаїчно-магічно-карпатську атмосферу, раптом виринаємо в повний діджитал: «Наступного ранку взяла друкарську машинку, кошик для пікніка із провізією тітки Марії і почимчикувала до Урицьких скель — шукати натхнення. Спершу, звісно, назнімала контенту для історій в інстаграмі. Наклала вінтажні фільтри. Підписала все те модними хештегами (…) Друзі надсилали у відповідь полум’яні емоджі». Такі контрасти увиразнюють історію, усміхають, замислюють і… через упізнавані вкраплення реальності вибудовують довіру до магічної складової.

Метонімії Христини Шалак

Есей авторки художніх репортажів та есеїв Христини Шалак називається «Уроки достатності». Це філософські роздуми про долання вершин — гірських і душевних — зі спогадів, досвіду авторки та історії. У цьому есеї багато метонімій — часу, місць, дій, значень. Ось одна з них: «Десь тоді подумала, що кожен похід у гори може бути молитвою про щось, тільки замість слів будуть кроки. Не обов’язково молитву промовляти – достатньо просто йти. Лише вирішити біля підніжжя, про що будеш молитися. Пікуй, наприклад, із його Ісусом на вершині, закованим у лід, був моєю молитвою про довіру; Парашка — про мир на серці». Такі заміни значень занурюють читача у поетизм тексту, надихають, дивують, замислюють.

Газетна оптика Дмитра Безверхнього

Есей-історія автора ретро-детективів Дмитра Безверхнього називається «Незалежність гір, або Погляд крізь газетні шпальти». Про час, у якому живе головний герой, ми дізнаємось із газетних врізок, датованих 1918-м, потім 1939-м і врешті 1990-м роками. З газет ми дізнаємось про політичний уклад тогочасної України, а біля газет ми бачимо головного персонажа — спочатку 12-річним хлопчиком, який продає газети, а наприкінці — 84-літнім дідом, який дізнається з газет про ухвалення Декларації про державний суверенітет України. А поміж тим Дмитро дає у текст свої рефлексії про цю неоднозначну газетну оптику: «Газети — дзеркала, у які історія любить заглядатися, видивляючись, що було колись, і милуватися своєю минущою величчю. Але дзеркала ці часто криві або складені із численних уламків-скелець — мозаїки з чужих поглядів, суджень, думок та вражень. У них бракує об’єктивності, оскільки ця об’єктивність можлива лише тоді, коли почутими будуть голоси, а подекуди й волання всіх, хто опинився між тих уламків, стаючи пилом історії. Тому в таких дзеркалах історія бачить себе половинно (…) «Діло» та «Українські вісти» на той час були одними з головних інформаційних артерій, річищ, якими текли новини між містами Карпатської України (…) Газети стали не тільки географічними, а й міжчасовими точками пам’яті».

Сенсибельність Катерини Бортняк

Оповідання авторки художніх репортажів Катерини Бортняк називається «Вибір». Це кінематографічна історія в дусі магічного реалізму з живими діалогами, живописними панорамами карпатського села й несподіваним сюжетним поворотом. Цей кінематографізм частково досягається тим, що авторка своїм текстом подразнює нам, читачам, органи чуття: нюх, слух, дотик, смак. Цей прийомом називається сенсибельністю. Ось кілька прикладів із тексту: «Туман ще й не думає танути в ранковому сонці та сміливо заповзає в усі відчинені вікна, двері січкарень і вкриває темні згустки полів, де вже достигає пшениця. Дихати складно, туманна імла огортає легені та очі, і щоби продовжувати говорити, що не слово, то потрібно легенько відкашлятися», «Ми йшли до наших полів, поки сонце не почало випарювати зі всіх трав і квітів той в’язкий запах, що пополудні просочується крізь фіранку, немов розтоплений гречаний мед». Завдяки сенсибельності нам, читачам, так само стає тяжко дихати у цьому тумані, ми теж хочемо відкашлятись, ми теж спиваємо в’язкий мед ранку, ми «переселяємося» зі своєї реальності у світ оповідача.

Порівняння Ольги Лисак

Оповідання майбутньої авторки соціально-побутових романів Ольги Лисак називається «Дія відбувається в Карпатах». У цьому тексті Ольга — майстриня художніх порівнянь. Ось декілька з них: «Невблаганна, мов руна Хагалаз, і така ж зловісна, чорна від градових куль, грозова хмара поволі суне й тисне на схили Чорногори. Туркул утримує її на плечах, мов титан, хапає та міцно стискає в обіймах (…) Хмара пручається та гнівно гримає на нього, лютує і гучно реве, мов злюча п’яна жінка (…) Вітер навіжено скаче, як хорт, втрапивши на свіжий слід із кров’ю (…) Але тут, біля озера, в негоду, вони — як беззбройні гладіатори на арені Колізею, кинуті на поталу хижим звірам, навіть досвідченим лячно (…) Раптом Надія ледве що не збиває його з ніг поцілунком, блискавичним, пристрасним та колючим, мов струмом вдарила (…) Небо насунулось, ніби хтось розтягнув свинцево-сизу натяжну стелю (…) Край хмари таки зачепив їхню долину, пройшов по ній самим лише окрайцем, як волога ганчірка, що вимиває бруд звідусіль. Та не всюди дістає (…) Присутність когось Вищого, хто тримає і впевнено налаштовує тебе, як спис, тільки залишається, полетіти та здобути ціль». Ці порівняння увиразнюють образ, охудожнюють дійсність, поцілюють у пам’ять, мов той спис.

Портретні зарисовки Катерини Девдери

Оповідання поетки й есеїстки Катерини Девдери називається «Літо. Апокриф». Цей текст поетичний, метафоричний, сенсибельний, дуже акустичний, але передовсім — образний. Катерина — майстриня портретування своїх героїв. Ось уривок, в якому один портрет (старої гуцулки) віртуозно через акт дарування намиста перетікає в інший портрет (молодої героїні Марти): «Гуцулка курить люлечку під колибою. Дика й горда жінка, що «знала» ще вітця теперішнього (як здавалось, майже вічного) цісаря Франца Йосифа. Її шкіра, що нагадує останнє поморщене яблуко, знайдене в погребі після довгої виморливої зими з високими морозами та снігами, її шкіра, ніби вимащена горіховим соком, посічена зморшками, її шкіра – прекрасна (…) Стара жінка повільно видихає дим – біліший від снігу, що до пізньої весни залягає на її горі. Вона позирає на Марту й читає дівчину, як розгорнену книгу, хоч ніколи не вчилась і не вміла читати. «Мой, мой, як вона його любить. Мой, мой. Направду. І вже коли Стефан і Марта збираються йти, гуцулка знімає із шиї коралі, срібні дукачі й латунні зґáрди із хрестами – дарунок покійного чоловіка – і подає їх Марті. Стара знає – прикраси пасуватимуть. Жінці, любов якої сильна, як смерть, личить глина, що пройшла вогонь, личить срібло, що лежало в надрах землі, срібло, сім разів перетоплене, доки майстер-ливар не вилив із нього ці дукачі. Личить мосяж, тьмяно-жовтавий, неначе мед. Марта одягає намиста – і вони важкою солодкою ношею спадають їй на груди, увиразнюють горду лінію шиї. Її руки тепер здаються крилами, а лице розцвітає і міниться вродою, як пелюстки білої троянди на сонці після дощу». Портретування характерів увиразнює героїв, робить їх живими, реалістичними, пам’ятними.

Фото: Віталій Фідик

Проєкт реалізується за фінансової підтримки Українського культурного фонду.