 Український театральний режисер Іван Уривський – один з наймолодших головних режисерів, який донедавна керував Одеським українським театром імені Василя Василька, зараз працює провідним режисером у Національному драматичному театру імені Івана Франка.
Іван Уривський – один з наймолодших лауреатів престижної державної театральної премії імені Леся Курбаса, заслужений артист України.
Цієї осені він разом з акторами представляв Україну, зокрема свою виставу "Лимерівна" на міжнародному театральному фестивалі Mitem у Будапешті. Попри геополітичні колізії між Угорщиною і Україною, театр став своєрідною дипломатичною місією.
Столичні франківці після успіху "Лимерівни" в Угорщині отримали нові запрошення на європейські театральні фестивалі. А Іван Уривський – пропозиції на постановки в Європі.
Для "Української правди. Життя" режисер розповів про те, чого бракує нашому театру, користь хейтерів і майбутню прем'єру п’єси "Безталанна", яку вже 2 грудня побачить глядач.
– Ваша вистава "Лимерівна" нещодавно була на Міжнародному театральному фестивалі VІI. Madách International Theatre Meeting у Будапешті. Як сприймали Україну?
– У Будапешті дуже красивий і потужний театр у всіх сенсах. Виставу грали з субтитрами, а після – обговорювали з глядачами.
Попри те, що п'єса не дуже відома, сама історія, що є у виставі, зрозуміла для глядача незалежно від географії. Вистава має сильну візуальну складову, тому вербальний компонент не головний. Також у залі була присутня українська діаспора, яка знає українську мову.
Довідка: "Лимерівна" – драма Панаса Мирного. В основі сюжету п'єси – однойменна народна балада про Лимерівну. Бідна мати, вдова примушує дочку Наталю відмовитися від бідного, але коханого Василя і вийти заміж за нелюба Карпа, сина багатої.
– Чи склалося у вас розуміння того, як уявляють український театр у Європі?
– Нас сприймали дуже тепло. Але по-перше, український театр сам по собі дуже різний. По-друге, не важливо – це театр з України, Польщі чи Німеччини, бо головне – яка саме вистава – за естетикою, темою, формою.
Сподіваюсь, що з часом наші вистави будуть більше подорожувати Європою, і тоді ми можемо скласти повноцінну картину.
– А який український театральний продукт може зацікавити Європу?
– А що таке "європейський театр"? Це ж не суто інший світ. І Україна також частина Європи. Думаю, що не варто відокремлювати нас і Європу.
За Україною спостерігають багато держав, тому мені важливо показати через вистави автентичність нашої потужної драматургії. Звісно, нам слід ще багато розвиватися і вдосконалюватися, більше їздити і дивитися. Але будь-яка вистава, що має попит у нас, має всі шанси бути затребувана і за кордоном.
– Тобто говорити про те, що є певні маркери європейського театру, некоректно?
– У технологічному плані європейські театри потужніші, ніж українські. Стосовно творчого наповнення, тобто вистав, то нам треба робити так, як ми самі відчуваємо театр, спиратися на власний досвід.
Кожна держава відрізняється за менталітетом: нам теж слід на це зважати та іти від свого коріння.
– Крім фестивальної географії, за останні роки у нас спостерігається така собі "театральна децентралізація": режисери ставлять вистави в інших містах, актори теж намагаються їздити. Наприклад, ви працювали у Одесі, де зараз залучають режисерів з Києва, Івано-Франківська.
– Це круто, бо треба ділитися досвідом: там працюють такі ж люди, як й усюди. І публіка прагне бачити різні вистави, любить театр.
Взагалі це нормальна практика. Сподіваюсь, що вона буде поширюватися і поглиблюватися.
– Чому ви пішли з Одеського театру?
– Напевно, прийшов час. За часів студентства моя художня кервіниця говорила, що спочатку треба поїхати на периферію – набратися досвіду, "зробити" собі ім'я і повертатися до Києва.
Я поставив свою першу виставу у столичному театрі "Золоті ворота", а потім поїхав до Одеського театру. Це для мене був цікавий шлях тривалістю п'ять років – створено вісім вистав, там став головним режисером. Складно виділити якусь конкретну причину – чому пішов, бо співпало багато факторів.
– А чи вплинули на ваше рішення піти з театру критичні статті у місцевій пресі?
– Ні. Це було досить смішно, тому що я сприймаю їх іронічно. Коли на початках кілька видань писали погано про перші вистави – це трохи задівало, але згодом вже викликало усмішку.
Писали, щоб образити. Якщо так пишуть, значить я щось правильно зробив.
|
