Відомий український письменник, культуролог-енциклопедист, публіцист, літературний критик, сотник Армії УНР Євген Маланюк народився 20 січня (1 лютого) 1897 року в Новоархангельську. Помер 16 лютого 1968 року в Нью-Йорку).
«ПОЕТ АПОКАЛІПТИЧНИХ ЛІТ»
 Голос Маланюка сьогодні долинає до нас як позивні з космосу – чуємо сигнали, але не вміємо їх розшифрувати. Це можна було зрозуміти хіба що в радянські часи – Маланюк належав до найбільш заборонених письменників української діаспори. Грандіозний грабунок національного духу – позбавити культуру цих голосів. Але сьогодні? А може, саме тут і криється одна з причин сьогоднішніх проблем: українське суспільство досі не зуміло як слід почути ані його жорстких аналізів, ані його драматичних пророцтв. Тож ці аналізи й ці пророцтва сьогодні ще актуальніші, ніж раніше, а гордіїв вузол українських проблем затягнувся до критичної межі.
Євген Маланюк – письменник, який був «завжди – проти течій», який вів «когорти» своїх віршів «в обличчя творчих катастроф». Його ненавиділа і боялася радянська влада. Він не мав легких стосунків із середовищем української діаспори в Америці. Повернувшись своїми книжками в Україну від початку Незалежності, Маланюк став непримиренно критичним нашим сучасником. Він продовжує бути суворим опонентом тієї України, що й далі животіє в нерухомому просторі посттоталітарної ментальності. І є провідником європейської України, яка досі не постала і для формування якої будуть потрібні ще титанічні інтелектуальні та громадянські зусилля.
Драматизм і проникливість думки Маланюка були йому продиктовані і його долею. «Поетом апокаліптичних літ» назвав Маланюка Дмитро Донцов. Цих «апокаліптичних літ» йому вистачило на все життя – він так із них ніколи й не вийшов. Маланюк був двадцятилітнім юнаком, коли розвалилася Російська імперія, й помер напередодні радянської окупації Чехословаччини, землі його дружини і сина. І тим потужнішою була його думка, тим напруженішою – праця. Він був учасником визвольних змагань 1920-х років, спричинився до постання Української Народної Республіки в 1917-1920 рр. по століттях «Ночі Бездержавности». Це здавалося чудом Провидіння… а далі – крах, втрата, відчай.
Перший раз втрачена Батьківщина, а потім віднята і вдруге: кривава навала більшовизму, знищена країна, яку Маланюк міг болісно видивлятися лише здалеку, з майже півстолітнього буття в «еміґрантській Сахарі». Чи так само здатні почути його ми, як він відчував і чув далеку Україну? Не почути його сьогодні означало б утретє відібрати в нього Батьківщину. І відібрати в нас його безцінний досвід і його лазерну думку. Власне, актуальність цієї думки якраз і свідчить про те, що «апокаліптичні літа» для України ще не закінчилися.
Маланюк – інтелектуал того специфічного культурологічного мислення, яке дозволяє бачити реальність одночасно в історичній та футурологічній площині, вкладати філософський сенс у полівалентну метафору, насичувати громадянським почуттям теоретичні рефлексії.
У своїх могутніх поетичних та геокультурних візіях «Степової Еллади» й «Анти-Марії», «Мадонни дикої степів» Маланюк створив геніальний образ розіп’ятої на перехресті цивілізацій України, розділеної між Морем та Степом, між динамічним творчим еллінським спадком та інертно-насильницьким євразійським кодом. Але ця Україна Маланюка, обпалена «чорним вітром» (цікава алюзія на демонічний «Вітер з України» Тичини!), – не лише жертва, а багато в чому й винуватиця своїх катастроф, «відьма й сотниківна мертва й гарна», що з приспаною свідомістю добровільно віддається на поталу ворогові, й, звикла до рабського становища і принижень, іде «з лукавим усміхом у бран». Але, звернувши до Батьківщини безжальні слова («…коханка, а не мати, – Зрадлива бранко степова!»), поет просить прощення у неї як у Матері «тепер, коли кругом руїни й вітер», коли тіло її вкрите «кривавим житом», коли «сірим попелом стало життя / Під огнем степової свободи». Його тяжко мучило відчуття того, що не він уберіг її від «Голготи». Але все ж ніколи не переставав вірити, що настане «варязька весна», і державна Україна віднайде свою «варязьку сталь і візантійську мідь».
А є й інший Маланюк – блискучий лірик, поет пристрастей і втрат, для якого любов лишається єдиним притулком, єдиним причалом, єдиною батьківщиною «на палубі, під зорями удвох…».
Його теоретичний спадок – безмірно цінний поєднанням культурології й, сказати б, національного психоаналізу. Маємо, з одного боку, блискучі культурологічні й літературознавчі синтези, як есе й цикли статей про Шевченка, Франка, Лесю Українку, про Мазепу й Гоголя, історичні екскурси в російську літературу. З другого – гостру есеїстику публіцистичного характеру, в якій письменник нещадно аналізує національні комплекси не лише як історик, а й як психолог, добре обізнаний з Ніцше, Берґсоном, Фройдом. Маючи погляд історика-поета, Маланюк бачив наперед – і візіонарно і раціонально – драматичні колізії української історії.
Прикладом першого типу студій є «Нариси з історії нашої культури» (1954). Попри «спокійну» академічну назву це унікальний синтез історії української культури, де кожну тезу можна було б ілюструвати томами наукових досліджень. Тут Маланюк вводить дуже важливий термін – власне, «геокультура», – який дозволяє подивитися на розвиток української культури в синергії географічних, релігійних, історичних, літературних (від Геродота до Шевченка й Гоголя), ідентитарних виявів.
Очевидно, не буде помилкою сказати, що це перше дослідження, де системно аналізується генетичне коріння європейськості української культури. На думку Маланюка, від VІІІ ст. до н.е. історична територія України становить собою «північний сеґмент» античного світу, еллінської культури, Середземномор’я. Саме від «комплексу Еллади» походить європейський тип індивідуалізму на українських теренах, протиставлений азійській системі, заснованій на біномі автократ – маса. Звідси також еллінська ідея держави (прообразом якої було грецьке місто-поліс) як «природної потреби суспільства, як знаряддя народу» – потреби, що виростала «знизу», а не нав’язувалася «згори».
Зупиняється Маланюк і на «антропоцентричній релігійності» України, що в часи Петра І була знищена московським політичним православ’ям. Маланюк (услід за Зеровим, Хвильовим, Донцовим) підкреслює також не штучно сконструйовану, а органічну приналежність України до Європи, дух якої перенизує «іннервації» української культури.
До мирного «жіночого» культу краси в поєднанні з добром (калоскаґатос), до цього «панестетизму» еллінського походження додається спадок готів, візантійців і варягів, що дійшли через Дніпро до Чорного моря («шлях із варягів у греки») і надали українській ментальності «чоловічого» – мілітарного, державницького – начала, «прищепили почуття меча і держави». «Історію нам дало християнство. А можливість матеріального творення історії – варязтво». Тут Маланюк виступає як справжній «норманіст», віддаючи належне варязькому компоненту давньоруської державності, такому важливому і для фундаменту Британської імперії, і для французької Нормандії, і для Сицилії.
Знову ж таки, слушно наголошує Маланюк на відсутності в Україні державотворчого дисциплінуючого спадку Римської імперії, основою якого була Lex Romana, Римське право. Україна, яку «відвіку покарано Степом», приречена на розпорошення своїх сил, на «гуляйпільську» анархію, на нелюбов до конструктивного, терплячого державотворення, що зробило її бранкою половецьких ханів, монгольської, а потім більшовицької орди (тут Маланюк вживає протиставлення вкоріненості, а отже, й відповідальності за власну землю, руйнівному, типово російсько-азійському «номадизму»). Цей брак «Риму» зробив українську державність аморфною й конфліктною, часто нечутливою до етики Закону.
Однак це не применшує значення середньовічного Києва в історії України та всієї Європи як одного з стародавніх центрів тоді ще єдиного Християнства, міста під потужним впливом не лише візантійського, а й латинського світу, міста, що мало потенціал для подолання дихотомії Сходу й Заходу, колиски того «давньоруського гуманізму», що дав змогу Україні впродовж наступних століть до Переяслава – і насамперед у добу Бароко – почувати себе невід’ємною частиною Європи. Церква як протагоніст культурного відродження і визвольних змагань, Козацтво як «максимальне націотворче напруження цілого народу, цілої Батьківщини», «культурні етапи Острог – Київ – Львів» з їхніми братськими школами, академіями, книгодрукуванням стали тим симбіозом Церкви – Війська – Академії, де «нація сформувала і вишколила свій інтелект».
У розділі «Ніч Бездержавности» Маланюк аналізує процес «переключення» національної енергії з «політики» на «культуру»», формування малоросійства, але також і вибух Гоголя і Шевченка, які «при неспівмірностях своїх, залишилися орієнтаційними дороговказами і акумуляторами національного духу». Тут знаходимо вкрай оригінальний аналіз постаті Гоголя. З одного боку, Гоголь створив героїчну епопею «Тараса Бульби» і разом із тим – «образ національного відумирання покозацької шляхти» у «Старосвітських поміщиках» та потворну галерею «мертвих душ» «здеґрадованого, здеґенерованого нашого бувшого панства». З другого – письменник став «історичною «страшною помстою» Росії з боку України, звернувши російську літературу «з сонячного пушкінського шляху» на «темний шлях психопатологічного бездоріжжя». Адже саме Гоголь вперше показав монстрів російського життя – недарма ж перед лицем революції Розанов, автор «Апокалипсиса нашого времени» й «Опавших листьев», сказав: «Гоголь отвинтил какой-то винт внутри русского корабля, после чего корабль стал весь разваливаться», додавши: «Ты победил, ужасный хохол!» Шевченко ж «зцілив (…), відродив і утвердив Українську Людину», ставши «у тьмі історичної ночі» «могутнім вибухом вулкану», що освітив дорогу прийдешнім поколінням. Однак обидва генії заповідали майбутньому «світло Християнства» і повернення до суті людини як «образу Божого».
І все ж саме ця «Ніч Бездержавности» наклала на українця «тавро невільника», зробила з нього «малороса». Політичний і адміністративний термін «Малоросія» став внутрішньою природою пересічного мешканця України – знівельованого культурно і національно, звично приниженого, готового на відмову від власної ідентичності. Про це Маланюк пише в гіркому есе «Малоросійство», написаному на «сорок першу річницю проголошення Державності», а надрукованому роком пізніше – в 1959-му в Нью-Йорку.
Маланюк відзначає специфічний тип імперської людини в російському ареалі порівняно з римським та австрійським. У цих ареалах людина мала почуття імперської приналежності, не втрачаючи своїх національно-культурних ознак.
Специфіка ж російської імперської свідомості – цілковита відсутність «особовості», тобто індивідуального начала в суспільно-політичному, культурному і навіть приватному вимірі. Тому творення «імперської людини» на теренах Росії не було навіть процесом, а лише «масовим, брутально-механічним виробом», який здійснювала «терористично-поліційна машина тотально-централізованої держави». «Обезвладнені нації» породили тип «малороса, малополяка, малогрузина і навіть малосибіряка».
Малорос – це «тип національно-дефективний, скалічений психічно, духово (…)». Суть же проблеми в тому, що йдеться зовсім не про неосвіченого українця, що називає себе, скажімо, «тутейшим»: це «мімікрія й самооборона» звиклого до переслідувань народу.
Насправді ж хвороба малоросійства торкнула сам «мозковий центр нації» – інтелектуалів. Це «хвороба бездержавності», за висловом Липинського, триванням у декілька століть. Це сформоване Переяславом «державне пораженство», «шатость черкасская», або, за виразом Катерини, «самоотверженность малороссийская», що перетворилася на «комплекс Гоголя», розділеного між національною та імперською ідентичностями.
Основним механізмом утвердження малоросійства є «затьмарення, ослаблення», а з часом і заникання історичної пам’яті. Маланюк чітко говорить про ідеологічну маніпуляцію історією в часи тоталітаризму, про суто радянську інтерпретацію російської літератури як «першорядний чинник деморалізації» українського суспільства, про виховання комплексу меншовартості через насмішкувате ставлення «до національних вартостей і святощів», глузування зі звичаїв, мови, «національної етики». Тим часом безцінні явища культури присвоюються пануючою нацією – Маланюк називає приклад Довженка, а раніше Бортнянського, Боровиковського, Гоголя, Богомольця, Куїнджі, Самокиша й інших.
Або ж, якщо явища не вписуються в російську парадигму, їх знищують, ліквідують. Викреслено з історії культури ім’я видатного графіка Нарбута. Знищено «один з авангардових театрів ХХ ст.» разом із його протагоністами Курбасом і Кулішем і замінено малоросійськими шароварними дійствами. Як приклад «сатанинської чуйності совєтського апарату малоросизації» в 60-ті роки Маланюк пише про заборону Ліни Костенко після перших її книжок, – і справа була «в занадто певнім тоні, занадто суверенній інтонації й занадто яскравій літературній культурі, яка – ретроспективно – виявляла рівень 20-х років (…)», – словом, свідчила про «неперервальний процес» розвитку української культури між «Розстріляним Відродженням» та шістдесятниками. А метою цієї репресивної стратегії було перетворення українського народу на «народ України» як невід’ємну колонію «советского государства».
Сьогодні ми бачимо – вкотре! – той самий сценарій
Маланюк подає дві формули малоросійства, актуальні, хоч як це драматично визнавати, по цей день. Малоросійство – це «тотальна капітуляція (…) ще перед боєм». І малоросійство – це символ окраденості, тої остаточної окраденості, про яку так тяжко попередив Шеченко: «Та не однаково мені, / Як Україну злії люде / Присплять лукаві і в огні / Її, окраденую, збудять…»
Малоросійству в термінології Маланюка протиставлене «мазепинство». Це радикально інший тип українця, здатного шаблею, словом, стратегічним мисленням захищати Українську державу (Мазепі Маланюк присвячує есе з промовистою назвою «Illustrissimus Dominus Mazepa»). Мазепинство – «яскрава протилежність, яскраве заперечення, нещадне демаскування й найрадикальніший лік» на малоросійство. Бо це є чинна (в сенсі подвижницька. – О.П.) свідомість нації» та пов’язана з нею «політична і мілітарна воля нацією бути».
Вихід із малоросійства може відбутися лише через «напружене творення духовної суверенности», жорстку діагностику проблем, але без «лжепатріотичної віршографії й етнографічної патріотики», а також без «отаманщини» і «махнівщини», бо все це різні личини, якими маскується малоросійство.
У цій ностальгії Маланюка за сильним вольовим типом українця можемо впізнати й індивідуальність самого поета. Маланюк – це людина чину, людина дії, рішення, подвигу. «Серцем спаленим – все пережито / В апокаліпсі хижих літ», – сказав поет. Тому сьогодні він необхідний не лише для культури, а й для формування вольового характеру нації, її модерної ментальності.
Словами Маланюка ми й далі можемо питати про майбутнє. Чи й далі триватиме «тиша безсила / летаргічних століть»? Або ж: «Невже ж Тобі ще може сниться, / Що вільна Ти колись була?» І чи це єдина перспектива України: «Невже ж калюжею Росії / Завмре Твоя широчина?!»
Основне ж сакраментальне питання Маланюка, на яке доведеться відповідати нині сущим: «…Коли ж, коли ж знайдеш державну бронзу, / Проклятий край, Елладо Степова?!»
Читаються і справді як позивні із космосу слова поета: «Повстань, як древле!»
Гордий і безкомпромісний самітник був завжди непокірний характером, думкою, душею. І якщо й з’являлося слово «покора» в його житті, то це була лише покора перед Богом: «Час, Господи, на самоту й покору…»
Оксана ПАХЛЬОВСЬКА
|
