«НУ, ОТ І ВСЕ. БУЛА ЛЮБОВ – ЛИШИВСЯ ВІРШ»
 «Яка зоря поезії погасла! Який вогонь горіти перестав!» Таку печаль у кінці 2021 року активізувала трагічна причина: відлетіла за обрій одна з наймолодших поетес-шістдесятниць Світлана Йовенко. Відійшла вона в день народження Миколи Вінграновського (7 листопада), якого не стало ще сімнадцять років перед цим. Зоря й вогонь. Два спалахи, що єдналися і в двох стихіях: в поезії і в любові.
Антон Чехов якось зауважив: у «романних» фіналів досі пропонуються лише два фінали: закохані або сходяться, або розходяться. Хто винайде третій – заслуговує на пам’ятник за життя (кажу приблизно). Не подумав Антон Павлович про те, що можливе продовження любові і в її вербальному варіанті. У Світлани Йовенко й Миколи Вінграновського був, мабуть, саме такий. Обдарована поетеса й чарівна жінка, Світлана могла бути вреднокритичною (особливо щодо інших, крім поезії, мистецтв), але до всього іншого в ній билося тільки серце любові. Свою останню книжку вибраних творів вона так і назвала: «Любов і смерть». Я її переконував, що цього слова («смерть») не треба торкатися. Але вона була непохитною. Можливо, думала постійно про смерть саме Миколи Вінграновського.
Роз’єднати їх практично неможливо: наскільки вони злютовані і виростали одне з одного. Хоча були несхожими, як листки на дубах і тополях. Поезією обоє намагалися загасити любов, а любов’ю живили нові й нові поетичні спалахи. Усе, проте, залишалося на вербальному рівні: тільки слова, тільки метафори, тільки художня енергія.
Одного разу, щоправда, все могло змінитися. Колись дуже «секретно» розповіла мені, що він приходив до її мами і просив у неї «моєї руки». Мама вислухала його благання, посадила в тверде, ще батьківське, крісло і сказала: ти, Миколо Степановичу, одружений; Світлана Андріївна теж одружена. Зруйновані ваші одруження породять тільки ще одну руїну. Ти, мабуть, трохи «під чаркою», іди додому, віддайся сну, а прокинешся завтра вранці і стеля чи небо самі тобі підкажуть: твій крок учора був не до кінця зваженим.
Так воно і сталося; зустрічалися вони на очах у людей і поза їхніми очима багато разів, багато про що переговорили, але свої почуття залишали тільки поезії. Вербальна любов розквітала в їхніх душах до останніх їхніх днів. «Серце в серце влетіло» – це, мабуть, не тільки його слова.
Нас здружила студентська пора, студентська літературна студія. Щось, можливо, було в тій «дружбі» й дуже особистого, але про це ми натякнемо одне одному значно пізніше, вже на схилі літ. А тоді воно виявлялося лише в обміні «секретами», якими серед звичайних людей, як правило, не діляться. Одного разу під час засідання студії вона присіла до мене близько-близько і прошептала: «Покажу тобі записку, яку щойно передав мені керівник нашої студії: «Що Ви собі дозволяєте? Кожного разу з’являєтеся на наші зібрання все кращою і кращою!».
Я прочитав ту записку і сказав: «То дай йому належну відповідь». На що вона прошептала: «Крім тебе, я нікому відповідей не даю…». Що означали ці її слова, я не знаю до сьогодні. Подібне вона могла повторити багатьом нашим ровесникам, бо навколо неї вони юрмились, як цуцики в свою дозрілу пору.
Вона була дивовижно вродливою, природа стратила на неї найкращі запаси дівочої краси і хлоп’яча половина студентства (та й не тільки студентства) буквально шаленіла від самого лиш погляду на неї. А вона, бувало, як зиркне, як поведе бровою, як ворухне поставою на повороті з третього на другий поверх гуманітарного корпусу університету… «хоч скачи у воду», як напише в ті роки Михайло Ткач у своїй «Марічці». Хоча води поблизу не було, але… за якихось обставин «скакання в воду» напало і на поета- кіношника Миколу Вінграновського. Траплялося йому безліч вродливиць – і під час навчання в Московському ВДІКу, і на знімальних майданчиках кіноіндустрії, і навіть у небесах, коли літав аерофлотом від Києва до Москви й навпаки. Але запала в душу Світлана. Бо й сам був красень. На всю війну, на весь Берлін не було йому рівних у кінці 50-х – на початку 60-х років ХХ століття! Тоді вже знали його як виконавця ролі Івана Орлюка у фільмі Довженка-Солнцевої «Повість полум’яних літ» і за ним почала сохнути не одна сотня дівчат-красунь у всьому не потопляємому СССР.
Микола Вінграновський у ролі Івана Орлюка
Фільм показали ж не тільки на території «від молдованина до фіна», а й ширше – від Чопа до Сахаліна. Світлана, проте, залишалася до «Орлюка» стриманою і, як зізнавалася мені, крім його віршів, нічим у ньому не цікавилася. Хоча, мабуть, «серце в серце влетіло» – написав не тільки він.
А власні вірші почали «душити» її ще в середніх класах шкільної пори. Вживаю слово «душити» в тому значенні, про яке свого часу говорила відома малолітня поетеса Ніка Турбіна.
Світлану віршовані строфи «переслідували» дуже рано. Ще в початкових та середніх класах вона записувала їх у спеціально куплений зошит, однак дебютувала як поетеса тільки сімнадцятирічною в «Літературній Україні» у січні 1963 року.
Представив її читачеві знаний тоді й пізніше російськомовний поет Леонід Вишеславський. Перші свої спроби вона «майструвала» теж російською мовою. Якогось там року принесла їх у редакцію газети «Советская Украина», де працював Леонід Вишеславський, але йому вони не приглянулись. Надто багато в них було школярського зеленцю і поет сказав «поетесі» про це відверто. Після того вона зреклася свого російськомовного «стихоплётства» і почала писати українською мовою. Леонід Вишеславський акцентував, що поезія Світлани – є віддзеркаленням її залюбленості в життя і світ. «Та глибока ліричність і безпосередність, яка ледве-ледве пробивалася в рядках перших спроб Світлани, сьогодні звучить чітко і виразно». У 2010 році Світлана стане і лауреатом Літературної премії імені Леоніда Вишеславського «Планета поета».
Пригадую першу з’яву її в Київському університеті на зібранні Літературної студії імені Василя Чумака (вересень 1963 р.). Вона прочитала тоді вірш «Чотири страхи» і літстудійне товариство охопило щось на зразок заціпеніння. Від того тривожного світла, яке яскріло із щойно почутого поетичного слова. Без палкої любові таке не напишеться.
Що ж то були за страхи, якими так переймалося молоде обдарування з першого курсу філологічного факультету університету? Насамперед – страх перед літературною класикою, зокрема – перед поезією поетес-жінок, яких вона дуже рано почала обожнювати і в ряд яких «не скромно» хотіла обов’язково стати. Тому у її вірші «До Лесі Українки» з’являються рядки:
Тож, коли звично в анкетах пишу
Просте, як «дочка», ім’я «Українка»,
Парость вогню вироста в мені гінко –
Гідність народу в нім бережу.
На прагнення Світлани Йовенко продовжити естафету класичної «жіночої» поезії чи не першим звернув увагу діаспорний на той час літературний критик Юрій Лавріненко у студії «З поетичної весни на Радянській Україні 60-х років». В яких-небудь 16 років життя, писав він, Світлана друкує вірш «Лесі Українці»:
Пам’ятаєш, Лесю, на світанні
Ти сопілку віддала мені.
Віддала й нічого не сказала…
Інший «страх» ще школярки і студентки Світлани – не стратитись в любові. Двадцятилітньою вона пише вірш «У синьому небі, в сивому, остиглому небі» і дарує його Микола Вінграновському – добре відомому в той час і поетові, і кіномитцеві. У відповідь на той твір він написав свій:
У синьому небі я висіяв ліс.
У синьому небі любов моя люба…
З цим мотивом ліричний герой поета проживе все своє життя, аж до того часу, коли буде спиратися на костур, «виструганий» із дуба, що висіяний у синьому небі:
Дубовий мій костур, вечірня хода,
І ти біля мене, і птиці, і стебла.
В дорозі і небо над нами із тебе,
І море із тебе… дорога тверда.
Я вже не раз повторював слова відомого літератора, що скільки б ти не намагався «пояснити» художній смисл поетичного тексту, все одно скажеш дурницю. У цьому випадку «дурниця» полягала в тому, що Вінграновський ніби передбачив свою й ліричного героя майбутню дорогу: їм обом (і Світлані та її ліричній героїні) судилося в житті бути лише «біля мене», але ніколи «не в мені». Як скаже Світлана в одному з віршів, «Ну, от і все. Була любов – лишився вірш». Вірш, проте, не один, а безліч…
«МАРШАЛ ВІНГРАНОВСЬКИЙ»
Як тільки не величають видатних поетів!? «Кобзар-Каменяр» – можна й не згадувати: це вже класика нашої ментальності. А ближче до нас – «Князь поезії» (ранній Павло Тичина), «Солов’їний лірик» (Володимир Сосюра), «Поетична імператриця» (Анна Ахматова-Горенко), «Королева поезії» (Ліна Костенко)… Миколу Вінграновського з чиєїсь легкої руки найменовано «Маршалом поезії». З такою назвою вийшла і книжка спогадів про поета («Маршал Вінграновський», 2011). В усіх цих випадках у поетів виявляли те, що називають іскрою геніальності. Тієї геніальності, що завжди вища за професійність, і те місце в людини, куди (за словами Євгена Маланюка) поцілував Бог.
Він (Бог) спочатку народив його на Миколаївщині. А щоб постав із нього поет-маршал, потрібне було явище з ім’ям «шістдесятництво». Воно й народило Вінграновського разом із такими його побратимами, як Василь Симоненко, Іван Драч, Ліна Костенко, Дмитро Павличко… А з-поміж молодших – Ірина Жиленко, Ганна Чубач, Людмила Скирда, Світлана Йовенко і… Всяк може цей перелік продовжити, позаяк поезія – поліфонічна і в ній кожен може зачепити лише йому звучну струну. «Поезіє, сонце моє оранжеве! / Щомиті якийсь хлопчисько / Відкриває тебе для себе, / Щоб стати навіки соняшником» (Іван Драч).
Після закінчення Другої світової війни зарубіжне шістдесятництво (позбувшись найбільш кривавих модерністів у політиці Гітлера й Сталіна) тоді вже поставило на крило магічну латиноамериканську прозу, європейський неоміфологізм, строкатий структуралізм та інші постмодерні новації в художньому мисленні. В українській літературі додавалася ідеологічна розшнурованість, «химерна» образність та налагодження мостів єдності з розірваними національними традиціями. «Україно, ти моя молитва…» (Василь Симоненко). «А ми. Хто ми? / Себе ми знаєм зроду… / Ми – пізні. Найпізніші. / Що наросли з худеньких матерів» (Микола Вінграновський).
Нині йому було б вісімдесят п’ять. А злетів він у небеса, не доживши й до 70-ти. Смерть – це ті ж самі каральні органи: першими відстрілює найталановитіших. Ніби зовсім недавно прихід у літературу шістдесятників навіяв Максимові Рильському роздум «Батьки і діти» (1962). А в ньому – міркування про те, що Микола Вінграновський серед дітей-шістдесятників «справжній талант», «учень Олександра Довженка» і «мабуть, найбільш національний». Нині в літературі вже інші батьки й інші діти, але національний талант Вінграновського на потужності не втрачає. Адже міг назавжди перевтілитися в Наливайка, сказати, що «живе назад», страждати від того, що вже «Дніпра нема – залишилась вода», а вночі хтось тихо (ніби лихо) до його Слова підійшов.
***
Вперше я почув про нього як автора «Тополі» в 1961 р. Він уже не вперше, мабуть, читав її на літературній студії при видавництві «Молодь» (під незмінним керівництвом Дмитра Білоуса), але мені в ній чулося щось ніби первинне і воно запало в мою свідомість десь дуже глибоко. «Тополя» присвячувалася Олександрові Довженку, який ще в середині 50-х років «виловив» майбутнього її автора в Київському театральному інституті імені Івана Карпенка–Карого. Узяв у свій клас Московського ВДІКу і навіть поселив його в своїй московській квартирі, аби виплекати з нього майбутнього виконавця головної ролі Івана Орлюка у фільмі «Повість полум’яних літ».
Пізніші мої слухання його виступів на київських сценах не скасовували піднесеного уявлення про нього як актора і поета. Він бо вів у незначному хорі шістдесятників суто свою мелодію, суто свої пахощі вишуканого поетичного слова. Вони вчувалися вже в кількох публікаціях, що з’являлися в періодиці кінця 50-х років (в журналах «Дніпро», «Жовтень», «Вітчизна») і були, по суті, відлунням головного мотиву «Тополі»: «І той любов’ю повниться до світу, // Хто рідну землю має під собою…». Але значно потужніше їх стало чутно в добірці з одинадцяти віршів, які з’явилися в «Літературній газеті» у квітні 1961 року. В них, можливо, не було тієї рішучості, що через три місяці демонструвалася Іваном Драчем у поемі «Ніж у сонці», однак це був суто свій голос і суто своя кладка слів. У поета зазвучав драматизм часу, котрий найповніше виявиться в його першій поетичній збірці «Атомні прелюди» (1962).
(Закінчення буде)
Михайло Наєнко, доктор філологічних наук, професор
“Українська літературна газета”,
ч. 11-12 (329-330), червень 2022
| 
