Цікавим з погляду сублімації слід вважати блазон (та контрблазон), в якому опоетизовані частини людського, переважно жіночого, тіла: очі, губи, волосся, шия, груди, руки тощо.
Кожний тілесний елемент наділений своєю символікою. Палець вказує на близьку дотичність, зіткнення, проникнення в щось, губи – на пристрасне бажання, ніс асоціюється з чоловічим низом, плече вказує на просторову і духовну близькість, пов’язане з минущим часом; кров – багатозначний код руху, життя, родинної близькості, носій пристрастей, посередник між духовним і матеріальним.
Блазон, відомий здавен, набув особливого поширення у добу Відродження, зокрема завдяки Клеману Маро та поетам Ліонської школи, насамперед Морису Севу – автору віршових творів “Брова”, “Чоло”, “Сльоза”, “Горлечко”, “Дихання”, а також “Блазон про око” Антуана Ерое, “Щічка”, “Зуби”, “Язичок”, “Блазон про пупок”, контрблазон “Клуби” де Пар’є.
Користувався попитом паризький збірник “Блазон і контрблазон” (1550), “Блазон про Троянду” Жана де Ла Тая, який частини жіночого тіла співвідносив за Платонівською градацією “від Ероса прекрасних тіл до Ероса прекрасних душ”. У такому сенсі жанр використовується досі. Його слід розглядати як приклад еротичної лірики, що висвітлює сексуальний інтерес чоловіка до жінки і – навпаки. Але він, як зазначав Зігмунд Фройд, сам сам по собі незрозумілий, тому потребує пояснення, адже часто предметом захоплення стають речі, не придатні для сексуальної мети. Вони виконують роль індиферентного замінника, прирівняного до фетиша, або, як писав психоаналітик, інверсії – губи, очі, волосся, руки, ноги тощо.
Прикладом такої інверсії в українській ліриці варто назвати написані латиною, давньоукраїнською й угорською мовами вірші пізньобарокового поета із Закарпаття Василя Довговича (справжнє прізвище – Дерганич), автора рукописної збірки “Поезії Василя Довговича” (1832). Так, у творах, присвячених Агнесі Візер, він фетишизує її обличчя, наприклад, у вірші “Її брови” (переклад Юрія Шкробинця):
Чом леліють день при дні,
Як веселки чарівні?
Щоб весь люд на знаду брів –
Повен захвату – згорів?
Поет не приховує свого захоплення коханою, метафоризуючи брови як тілесний атрибут, поки що обмежується питаннями, що приховують у собі ствердну відповідь. Естетизація частин дівочого тіла складає образну мозаїку силабічного вірша “На вроду шановної панни Агнеси Візер”, що створює цілісний ідеалізований портрет, кожен фрагмент якого наділений своєю смисловою символікою: щічка, “ніби пелюстка тюльпана”, “очі, як терни у полі”, крешуть “іскри з-під брів, ніби з-під гнутих підків”, лоб мармурової вроди”, “вустонька ваблять красою ще й медяною росою: / Стікся в них щедрий нектар”.
Поет, зосередившись на не ерогенній зоні – губах, обриває себе на півслові: “Вуст її, її знаду пригожу я описати не можу”. Далі він застосовує мову натяків, підкреслюючи тілесну природність і принадність Агнеси Візер, присоромлює античних богів, причетних до краси і любові: “Тіло таке пишнолонне ти не різьбив, Аполлоне! / Знітись, Венеро, при ній!” Довгович ніби забуває про сублімовані метафори, вдаючись до відвертого чоловічого бажання володіти прекрасним тілом земної дівчини, уподібненої до міфічної істоти: “Хто б не хотів за кохану німфу небесного стану?” До цього провокує її врода, яка “ніби зове: “Обніми!”, тому поет переходить від милування нею до дій, що лишаються за межами тексту, перетворюються на лібідозну сугестію.
Цікаві еротичні блазони у вигляді цілісної метафори можна знайти у доробку представниці Нью-Йоркської групи Марії Ревакович, яка у верлібрі “твої губи”, на відміну від Довговича, зважилася на розгортання ліричного сюжета аж до катартичного пуанту:
твої губи
це глечик
солодкого вина
від якого п’яніє
моя стать
відкривши двері
широко навстіж
вона тягне тебе
у свою
зачаровану хату
там
почнеться
сім’яна мандрівка
Поетка, не усуваючи інверсії, немовби ототожнює метафору губ з усим тілом, делікатно естетизує його, зокрема потаємні його частини (“відкривши двері / широко навстіж”, “зачарована хата”), зосереджує думку на креативній “сім’яній мандрівці”, що має на меті народження нового життя від великої любові, про що йдеться у мініатюрному блазоні: “в моєму лоні / кругліє твоя мрія / мені вагітно”. Марія Ревакович вживає алюзію на щасливе материнство, яке одуховнює еротичний мотив, що, заповнюючи віршовий простір, іноді може розмивати смислові береги тілесності, коли зливаються два тіла, ніби потопаючи у хвилях любощів, здатних “мрію / запрягти припливи / й відпливи” (“твоє тіло”).
Несподівані асоціації викликає вірш “Постійно відчиняються уста” Ю. Тарнавського, в якому автор намагався кількома яскравими метафорами відтворити психіку балакучої жінки, здатної невгамовною мовою замаскувати об’єкт мовлення, тому її уста, “як два поїзди, дві / їхні частини постійно / віддаляються одна від / одної, немов тільки / на те, щоб якнайдальше / бути віддаленими від / себе”. Насправді думки ліричної героїні приховують сексуальні візії, маскують ту мить, коли “вночі тіла закутуються в / постіль, чи, може, постіль / у тіла”.
Прикладом тілесної інверсії можна вважати верлібр “краще мовчати…” Юрія Коваліва, в якому мить таємничої розмови закоханих пальців розгорнута у багатозначний простір смислових натяків. Кожен з них уподібнений до “залюблених вужів”, “пружних кореневищ”, “пташиного граю”, наділений своїми різноплановими чуттєвими і психічними функціями, сконцентрованими на співрозумінні обох, на їхній єдності: “коли двоє поринають / один одному / в вічі / і стають одним / щасливим оком”.
Зрідка трапляються еротичні блазони і серед поетів покоління початку ХХІ століття, наприклад в ужгородця Віка Коврея. Назви його віршів, в яких вказана та чи та частина людського тіла, не завжди розкриваються у самих віршах, лишаються не розкодованими, символічними. Так, заголовок “Голова” вказує інверсію лібідозного змісту, відрефлектовано в окремих фрагментах, що з’являються у мозку: “А в парках – як звечоріє – / сцени кохання!” “Спрага до чаю, кави / і до жінок”, “Місто готується до зими – / роздягає дерева”.
Губи в однойменному блазоні викликають асоціації з “душею дівчат” й особливе збудження, яке автор намагається притлумити, відтворене у символіці, відомій з народних сороміцьких пісень: “моя сопілка буде мовчати / я сублімую на зло коханню й весні”. Значно відвертіший поет у блазонах “Живіт”, а у вірші “Фалічне (не-дитяче кіно)” ліричний сюжет заповнює сексуальна уява ліричного героя, який вифантазовує собі про тілесну близькість з уявною жінкою.
Саме з такими цікавими тілесними відкриттями і хочеться знайомити оточуючих.
Фото: Unsplash/Hanna Postova
Леся Мудрак
|
