27 серпня виповнюється 120 років з дня народження Юрія Яновського – письменника та журналіста з Кіровоградщини, автора роману "Вершники". Суспільне підготувало декілька фактів про його життя, щоб спробувати зрозуміти, про що він хотів писати, та що дозволяла радянська система.
Далі написано з інтерв’ю з директоркою нечаївського музею імені Яновсьокго Наталією Михайловською, книги "До безуму люблю степ" Володимира Поліщука та Світлани Ушакової та інших джерел, які будуть вказані у статті.
Хлопчик, який жив на горищі
Маленький Юрко вмів читати та писати ще до першого класу. Цьому його навчила мама Марія Мусіївна. До семи років хлопчика виховували дід та баба у селі Майєрове. Тепер це Нечаївка, що входить до Компаніївської громади на Кіровоградщині.
Коли батьки з його братами та сестрами приїжджали провідати (сім’я мала восьмеро дітей), він спав у сіні на горищі, бо не всім вистачало місця. Але за спогадами рідних, він і справді любив там спати.
Якось мама помітила, що Юра щось пише на листочках та сором'язливо складає під наволочку подушки. Це були його перші вірші. Пізніше Марія Мусіївна напише: дуже шкодує, що не взяли ту подушку, коли переїжджали у Єлисаветград (так звався тоді Кропивницький).
Під тією наволочкою залишилися перші спостереження маленького хлопчика про світ. Зрештою, таким він і виросте: допитливим, уважним, спостережливим.
Юність під обстрілами
Юність Яновського проходила паралельно з Першою світовою війною. Батька забрали на фронт, мати виховувала менших дітей, а Юрій разом із сестрою Оленою вчилися в Єлисаветграді. Ось що напише у своїх спогадах його шкільний друг Сергій Тюрін:
"У 1914 році почалася Перша світова війна. Фронт був далеко від нас, але життя в місті різко змінилося. У багатьох шкільних приміщеннях розмістилися лазарети. Заняття відбувалися в другу зміну. Поверталися додому ми з Юрієм пізно ввечері темними безлюдними вулицями: на той час у нашому місті ще не було електричного освітлення".
Потому була українська революція 1917 - 1921 років. Вчитися вже доводилось під свистом куль та гуркотом гармат, поки повстанські отамани, більшовики та армія гетьмана Скоропадського боролися між собою.
Про те, як ця боротьба відбувалась на Єлисаветградщині, а зокрема і нинішній території Компаніївської громади, він напише у своїх повістях. У повісті "Байгород" згадає, як отаманша Маруся грабувала місто, а в повісті "А потім німці тікали" – про селян, які перешкоджали німцям вивозити за кордон українське зерно.
( Уривок із повісті) "По дорозі друзі зайшли до Великої Виски і жахнулися: на майдані шибениці з повішеними. Тут же розставлені дубові бочки, на яких б’ють шомполами селян. Криків і стогону не чути: кілька німецьких солдатів весело награють бравурний марш на губних гармошках".
Головному редактору кінофабрики – 24 роки
У 24 роки Яновський став головним редактором Одеської кінофабрики. Для цього приїхав із Харкова, де оселився та багато писав. На кіностудії пропрацював два роки: з 1925 до 1926. А потім його звільнили, бо він був дуже щедрим і всім роздавав великі аванси.
"За ці два роки було знято дуже багато потужних фільмів. Це і "Тарас Шевченко", і "Fata Morgana" за Коцюбинським. Це показник його діяльності – бралися сюжети українських класиків", – говорить Наталія Михайловська.
Пізніше, він напише низку драматичних творів. Це зокрема "Дума про британку" та "Дочка прокурора", в якій висвітлить проблему хабарництва у судовій системі.
Друга світова війна
1943 рік. Юрій Яновський разом із шофером приїхали в село Кулажичі на Київщині. Він, як військовий кореспондент їздив всією Україною, щоб написати про життя людей після німецької окупації. До речі, водія та машину Яновському дав Микита Хрущов, який на той час був генеральним секретарем Комуністичної Партії України.
На краю села Яновський та шофер побачили хлопчика та спитали у нього, де можна напитися води. Слово за словом і виявилось: хлопець – його племінник. Син сестри Олени, з якою у нього були доволі теплі стосунки. Вона та їхня мати переїхали у Кулажичі під час війни. Яновський про це не знав.
Племінник повів його до хати, де жила родина. До нього назустріч вийшла мати, вона змінилася. Це була не та сильна жінка, яку він знав. Це була жінка, яка пережила війну та втратила чоловіка.
А Олена працювала сільською вчителькою та паралельно жала жито на полі разом з іншими жінками. Через бідність ходила по стерні босоніж, тож додому повернулася із закривавленими ногами. Водій Яновського був настільки вражений, що відав їм свої запасні чоботи.
Приїжджав журналіст і на Кіровоградщину. Ось як він у своїх спогадах описує місто, яке тоді вже назвали Кіровоград:
20 серпня 1945 рік. ...Кіровоград. Мій рідний Єлисавет! (Єлдибеш). Не треба було сюди їздити... Яка страшна руїна! Не можу нічого пізнати. Наче труп лежить серед степу в глазетовій труні (це — здалеку), а зсередини — просто серце розривається. Вилетіли з міста люди — сильні, великі, значні, талановиті, багато їх.
До початку німецько-радянської війни Юрій Яновський виїхав в російське місто Уфа, де працював редактором журналу "Вітчизна". Після деокупації України від нацистських військ, став військовим кореспондентом і навіть був на Нюрнберзькому процесі.
Все побачене та пережите він опише у творах. Зокрема у 1947 закінчить писати роман "Жива вода", який присвятив молодому солдатові Андрію Ткачу – його знайшли у 1944 році на полі бою під містом Ейдткунен.
"Раніше дуже модно було у нагрудній кишені носити маленькі книжечки. У цього солдата лежав роман Яновського "Вершники", простріляний у трьох місцях", – сказала Наталія Михайловська.
І хоча роман за словами літературознавця Степана Процюка ніде не відходив від соцреалізму, його однаково розгромили радянські критики: бо там була втілена ідея невмирущої української нації.
"І думав я не тільки те, що написав у книжках"
Письменник, амбіції якого душила радянська влада: так про Яновського розповідають і Наталя Михайловська, і Степан Процюк, і літературний критик Володимир Панченко.
Цензори не давали розвиватися його таланту. Щоб писати, (а нерідко, щоб зберегти своє життя), йому доводилось вписувати радянські наративи у свої твори. Так за оцінками критиків доволі непоганий роман "Жива вода" довелося переписати на ближчий до радянщини "Мир".
Найкращі твори письменника були написані у 30-х роках ХХ століття. Вважається дуже революційним на свій час його перший роман "Майстер Корабля", написаний упродовж 1927 - 1928 років. Там він обдумує сенс життя, старість і молодість, пошуки гармонії, краси та мету мистецького покоління.
У 1930-му році виходить роман "Чотири шаблі", що розповідає про чотирьох ватажків української партизанської армії, які хотіли виправити помилки своїх пращурів й здобути волю. Один із прототипів – отаман Української Народної Республіки Юрій Тютюнник, з яким Яновський товаришував у Одесі.
Краєзнавиця та журналістка Ганна Черкаська писала, що саме на основі спогадів отамана і був написаний роман. Совєцькі критики його похвалили за талант. А потім вщент розгромили за українську національну ідею та відсутність прославляння більшовиків.
Яновському довелося повертати гонорар та відшкодовувати друкарні гроші, які були витрачені на книжки.
У 1935 році з’являється роман "Вершники". Простежується провідна роль більшовицької партії, перемога загону червоноармійців, червоний прапор як символ світлого майбутнього, але він не такий однозначний, як може здатися на перший погляд.
У цій напускній радянщині приховувались його справжні погляди. Він описував трагедію, коли в одній родині чотири брати обирають різні сторони: деніківців, петлюрівців, махновців та більшовиків. І хоча переможцем залишається брат-більшовик, він не є таким вже позитивним героєм.
Його післявоєнні твори критики оцінюють не такими яскравими, як на початку кар'єри. Ось як це пояснює Панченко:
"Його людська і творча доля — це історія ламання "Я" жорстоким режимом. Зрештою, Яновський пішов досить рано, у неповних 52 роки. Для вільної творчості йому дісталося всього десять літ молодості. Саме тоді його перо й створило те, що варто перечитувати: новелістичні збірки "Мамутові бивні" і "Кров землі", роман-містифікацію "Майстер корабля", в якому впізнається кіно-Одеса середини 1920-х, а також "Чотири шаблі" та "Вершники", на сторінках яких відбився світ української людини на драматичному зламі історії".
"І думав я не тільки те, що написав у книжках", – занотує Яновський у своєму щоденнику.
Помер письменник 25 лютого 1954 року.
Що відомо
У Кропивницькому в 2019 році збирали гроші на пам’ятник Яновському. Встановити хотіли на вулиці Соборна, неподалік будинку, де він жив.
| 
