Пропозиція Секретаріату Національної спілки письменників України закрити музей російського письменника М. Булгакова у Києві, створивши там музей українського генія музики О.Кошиця, яку творча організація озвучила 30 серпня, набула широкого розголосу і неабияк збурила громадськість, розколовши її навпіл, на два кола – прихильників цієї слушної пропозиції та її затятих опонентів.
Огляд ЗМІ щодо теми доцільності функціонування музею М. Булгакова у Києві
Напевно, почати огляд реакції на пропозицію НСПУ потрібно з допису директорки музею М. Булгакова Людмили Губіанурі, яку вона розмістила на своїй сторінці у фейсбуку: «Спілка письменників, думаю, використала не всю свою зброю. Перед тим, як ініціювати закриття музею Булгакова, вони мали б ініціювати виключення Булгакова зі Спілки письменників та позбавлення громадянства за антирадянську діяльність. Чим вони і займалися протягом своєї багатої історії».
Така відповідь, звичайно, нікого не здивувала. Адже як іще могла відповісти інтелігентна на вигляд чиновниця, яка є обличчям «аристократичного» музею?.. Тільки так: по-імперському зверхньо. Хоча могла б запропонувати бодай дискусію з цього важливого і актуального питання.
Реакція міністра культури з’явилася лише на третій день і була ні про що: «Мені дивно було прочитати заяву Спілки письменників. Чим Спілці письменників завадив музей Булгакова у Києві, я не знаю. Булгаков киянин. Так, у деяких його художніх творах були репліки героїв щодо визвольних змагань України на початку ХХ століття. Але я думаю, що музей тут точно не винен. Точно не варто чіпати».
Під дописом директорки музею написав лише одне слово колишній головний редактор колись модного журналу «Шо» Олександр Кабанов – «Паразиты».
Отак він охарактеризував українських письменників.
До слова, пан Кабанов уже давно уславився своїми дивними заявами, які просто на межі марень і здорового глузду, наприклад, пригадаймо його негативну реакцію на перейменування Московського проспекту в Києві на проспект Степана Бандери. Тоді О. Кабанов заявив, що Степан Бандера не є його героєм. Хоча пана Кабанова, здається, ніхто про те й не питав.
Увесь зойк навколо Булгакова звівся до того, що він – геній, а от ті, хто його зачепили, – ніхто.
Звичайна річ, Булгакова генієм називають люди малоосвічені, які не володіють бодай однією іноземною мовою, тому що якби володіли, то мали б бодай із чим порівняти – це щодо літератури, а так, що тут скажеш. Лише можна щиро поспівчувати цим затятим русофілам, світогляд яких обмежився, очевидно, тільки російськомовним чтивом, і все.
Деякі найбільш затяті поставили під сумнів долю самої Спілки письменників, мовляв, це пережиток минулого, навіщо вона потрібна. Найжвавіший із них – блогер і «радник міністра оборони України» Олексій Копитько, який у «Фокусі» надрукував цілу статтю про погану Спілку і геніального Булгакова – «Спілка письменників проти музею Булгакова. Кого з них треба ліквідувати». Ось цитата з цієї статті: «Якщо подібне мракобісся знову пожвавилося, то Україна непогано тримається. Отже, наша армія своєю кров’ю успішно створює вікно можливостей для існування певних безликих «секретаріатів», які можуть щось заявляти відповідно до свого бачення світу».
«Нєкій» новітній швондєр пропонує вирішити питання «по-більшовицьки»: позбавити Спілку бюджетного фінансування, забрати приміщення і взагалі ліквідувати Спілку як «сталінський пережиток».
Відчуваєте вже забутий затхлий душок «комсомольсько-пролетарського підходу»?
«Отобрать всьо і подєліть».
«Нові совки чисто метуть»…
Що тут скажеш?
Це вже було. Стара пісня на новий лад.
Як відомо, найефективніший, «революційний» засіб від лупи – гільйотина.
…Ми для них чужі. Для них чужа українська історія, українська культура, українська мова, українська Традиція…
До речі, до теми «проїдання»: в довоєнні часи НСПУ при річному бюджетному фінансуванні розміром 920 тисяч гривень щороку сплачувала в державний бюджет від 3 до 4 мільйонів гривень.
А ще характерно, що пан Копитько, здається, пишається тим, що він, на відміну від «якихось ідіотів», – російськомовний. Принаймні, такий висновок можна зробити з «цікавого» пасажу цього «радника міністра оборони» (https://focus.ua/uk/opinions/479994-yazyk-eto-oruzhie-pochemu-otkaz-ot-russkogo-v-ukraine-podarok-vragu): «Я планую наступної осені взяти своєму синові на кілька місяців репетитора з російської мови, щоб прокачати граматику. Як і я, мої діти говорять російською мовою, хоча прекрасно знають українську (…) Я переконаний, що володіння російською мовою досконало — це перевага, і позбавляти своїх дітей цієї переваги на догоду якимось ідіотам я не збираюся».
Найжахливіше, що ця особа й гадки не має, що саме у стінах НСПУ колись зароджувалися незворотні процеси відновлення української незалежності і державності, оскільки саме в Будинку письменників в 1988-90 роках за ініціативи письменництва діяв оргкомітет Народного Руху України з відродження української держави. Цей блогер про подібні речі мав би добре знати, якби бодай трохи цікавився трагічною і славетною українською історією, якщо вже взявся когось судити. Наразі НСПУ акумулює всі зусилля й можливості, залучаючи до цього процесу не лише українських митців, а й закордонних, аби українська література мала свій потужний розвиток і під час війни, і ставала зброєю у боротьбі за незалежність України.
Як бачимо, російська сатирикеса початку XX століття Теффі (1972 – 1952) мала б добротну поживу для своїх уїдливих оповідок!
На щастя, таких, як вищезгаданий блогер, не дуже небагато. Бо люди освячені, ті, що мислять прогресивно й не зациклені на імперських ідолах минувшини, і висловлюються щодо музею Булгакова і самого Булгакова відповідним чином. Наприклад, політик і журналіст Микола Княжицький у статті «Булгаков. Русскій мір. Музей» пише: «Спілці дійсно є чим займатися. Як і міністру культури. І справа міністра культури України – підтримувати українську культуру, а не захищати російську, як це робить міністр» або: «Я б у будинку архітектора Листовничого, де жили Кошиць і Булгаков, зробив музей становлення Української держави. Можна придбати для цього колекцію Киркевича. Але фондів все одно вистачить. Музей Булгакова – це філія Державного музею історії України. Тому давно треба було так зробити. А вже в експозиції можна згадати і історію будинку, і Листовничого, і Кошиця, і Булгакова, і про їхню діяльність, і про погляди. А міністру культури й усім представникам влади пора позбуватися колоніального малоросійства і у суспільстві, і у власних головах. Якраз на часі».
Чи ось журналіст Віталій Портников в інтерв’ю для «5 каналу» каже: «А чому тоді, виникає питання, тільки росіянам? Чому, скажімо, Ярослав Івашкевич, великий польський поет, який народився у Києві і який чимало про українську столицю писав, і пам’ятав про своє місце народження, не займає в нашій культурі таке місце, як Булгаков? А може, у нас є музей у Бродах великого німецького письменника Йозефа Рота, письменника, який народився саме в цьому українському місті і звичайно ж, займає у світовій культурі набагато більше місця, ніж Булгаков?».
Або ось яку думку висловлює історик, пресофіцер 112 бригади сил територіальної оборони ЗСУ Андрій Ковальов для «5 каналу»: «Якщо ми говоримо, що ми спадкоємці Української держави – 100 років тому за УНР. Так Булгаков УНР висміював. Його мобілізували до армії УНР, він прослужив у ній 1 добу і дезертирував з армії УНР, і вступив у так звану «белую гвардію», у війська, які воювали проти України. Тобто це людина, яка не просто на словах – він конкретно зі зброєю виступав проти української державності».
Чи ось журналістка і політичний аналітик Марина Данилюк-Ярмолаєва у статті «Булгаков ненавидів Україну. Віддайте вже Мішу русні» пише: «Уявіть собі сучасного Соловйова чи Скабєєву, які приїхали до Києва зі своїми виводками, і їхні абсолютно російські діти почали вважати, що Київ – це «руззкій город». Десь отак виріс Міша Булгаков – так і не став українцем, киянином, Орловська губернія вважала, що вона вища за все».
Або ось журналістка Мирослава Барчук у статті «Булгаков – це радянський «пломбір»» зазначає: «Гірше, коли російські культурні коди виявляються єдиним і невитравним образом світу, незамінною оптикою, через яку ти цей світ бачиш. І ось тоді доводиться не помічати, що Булгаков ненавидів незалежність із якоюсь несамовитою люттю. Що військо УНР він сприймав як катастрофу, як «серую тучу, что змеиным брюхом разливается по городу», а українську стихію, яка військо Петлюри вітає, – як «страшную вопящую кутерьму».» або «А от із якістю текстів вєлікого кієвляніна і любімчіка Сталіна – все складніше. Річ у тім, що поки світ читав, наприклад, справді геніальний роман «Йосиф та його брати» Томаса Манна, ми зі священним трепетом відкривали для себе розмови Пилата з Ієшуа в Єршалаїмі і розплутували нехитрі натяки на тему радянської влади і Сталіна-Воланда. Саме оцей драматичний розрив, давня прірва – між доступною якісною літературою і третьою копією «Мастера и Маргариты», зробленою на друкарській машинці під фіолетову копірку, – причина сьогоднішніх спорів про Булгакова».
Як бачимо, ми не самі! І це добре, що спільна благородна мета відновлення справедливості нас усіх єднає попри жахи війни!
Насамкінець хочеться сказати: українці дуже толерантна європейська нація. Це наша чеснота, але й наша біда. Тому сусідство з країною-вбивцею вимагає бути більш рішучим і жорсткішим, ми не маємо права бути слабодухими, аби повернути не лише наші окуповані території, а й зберегти величний і героїчний спадок української державності прийдешнім поколінням. Тому шалений зойк і кувікання навколо збляклої постаті імперіаліста Булгакова – це не що інше як агонія колишньої імперії, хрип її безславного конання, яке йде разом із її «героями» в небуття.
Зараз проблеми фізичної окупації героїчно вирішують воїни ЗСУ, а от із духовною окупацією, як виявилося, набагато складніше. Можна почути дивні репліки, буцімто тему існування музею Булгакова порушувати – це не на часі. Даруйте, якраз на часі, бо спершу рашисти окуповують наші душі, а потім – наші землі, тобто духовна окупація згодом перетворюється на окупацію фізичну! Тому тема Булгакова як маркера імперського руського міра – якраз на часі!
І ще запам’ятаймо: після нашої перемоги над зовнішнім ворогом головним для нас буде: витравити з себе, зі своєї свідомості раба. Раба імперії.
Хто переможе: українець чи хохол?
Якщо ми цього не зробимо, ВОНИ повернуться.
…Цей огляд хочеться завершити мудрими словами головного редактора «Главкому» Миколи Підвезяного: «Що далі російські танки, то більше любителів Булгакова…»
Огляд підготовлений пресслужбою НСПУ
| 
