Світлана Кедик. Поетична збірка

Перейти (повернутися) до сторінки поезії Світлани Кедик можете ось за цим лінком

***
Заспівай мені сумом,
Заспівай мені доле,
Заспівай мені щастям,
Заспівай мені воле.
Колихай у колисці,
Всі роки прожиті,
Як у дитинстві...
Я буду тужити.
Літа промайнули,
Всі весни пройшли,
Всі зими забули,
Холод біди,
Осінь зібрала
Останній врожай,
Я одиноко сказала –
Прощай.
І листя зірвались
У вихорі вітру,
Сльози котились,
У прірву нічну,
Тоді народилась,
Сьогодні помру.
Заспівай мені сумом,
Заспівай мені доле,
Заспівай мені щастям,
Заспівай мені воле,
Щоб я не забула у
Світі чужому
Любов і снагу
Рідного дому.
Ти знаєш, з собою
Візьму тільки тепло,
Залишу, лиш, пам’ять
І серця добро.
Залишу усіх,
Кого так любила...
Безліч вінків
Охопить могила.
Ні, не помру!
Я житиму вічно!
Бо якось сказала –
Навіки люблю.

***

Намалюй мені річку –
Відображення неба,
Сонячну стрічку,
Що поведе до тебе.
Намалюй мені поле
Вкрите зірками,
Намалюй мені волю
Своїми очами.
Намалюй мені гори,
Й полонини просторі,
Щастя без болю
Поруч з тобою.
Намалюй мені долю,
Що веде стежками
Сповиту любов’ю –
Твоїми очами.
Берегти буду погляд
У душі невгамовній,
Довіку тебе поряд,
У серцю з любов’ю.

***

Ніщо не зламає того пориву,
Серце рветься до волі,
За долю єдину, за долю, за щастя...
Не здолає ніхто того пориву,
В якому любов.
Я вмію кохати, вмію плекать
Почуття.
Ніщо не здолає вічність того
Майбуття.
Я вмію кохати, коли поруч ти,
Я вмію плекати надію в житті,
Вінки буду плести з квітів турбот,
Труди тяжкі нести вільних чеснот...
Лиш, був би ти поруч, за руку тримав,
З чола мого піт, поцілунком збирав.

***
Подивись мені у очі,
Заморгай, маленька,
Поцілую щічки розовенькі,
Впіймаю подих твій,
Донесу до свого серця,
Янголятку мій.
Тебе плекати вічно буду,
Нестиму в серці
Незламную любов,
Материнську, щиру,
Якою душу наділив Господь.
Подивись мені у очі,
Заморгай, маленька,
До твого сну завітала
Спокій-ненька.

***

Тихо, спокійно...
Тікає, лише годинник,
У шибку небо загляда,
Променем лоскоче сонце
Сон дитини, яка
У полудневий час спочить лягла.
Стулились оченята, щоки
Засопіли, аж надулися,
Гомін стих малого янголята.
Тихо, так дивно тихо,
Коли дитятко спить.
Злегка ручки поворушилися –
Перекрутилась на бочок,
Янголянголятку янголи приснилися,
Усміхнулася крізь сон.
У волоссі очка загубилися,
Шукаю їх, цілую ніжно,
Ти Богом дана, в любові народилася,
Щоб стати щастям вічним.
Колискова

Сонно подивились оченята
Зірочками з неба у кімнату,
Зашуміло листя край віконця,
Шепотом малого сонця.
Усміхнулось щиро, ніжно,
Загойдало вітром хвилю,
Почуттям любові вічним,
Що в любові зародилось.
Нічка, бродить нічка домом,
Лякає сном кімнати,
Сонечка малого
Стуляє оченята.
Нічка, бродить нічка домом.
Спи моє малятко,
Хай тобі присняться
Сни ласкаві, любе янголятку.
Сонно колише вітер віти,
Заснуло все навколо,
Лише молитву мати,
Шепче, наче, колискову.
З днем народження, тату!

Зігрій мене, сонечко,
Променем ясним, теплом,
Зігрій мене ласкою,
Щирим добром, зігрій мене
Радістю, росами вмий,
Обмотаюся косами,
Зупинивши кроки зими.
Розтануть сніги,
Просочаться в могилу,
Земля тебе поховала, так як
Колись породила.
Запашіли сади,
Вкрилися цвітом рясним,
І між тим...
Гуляє душа по небесному
Раю, інколи, гляне униз.
Я іншого шляху не знаю,
Ніж пам’ять про них –
Очі блакитні, серце, душа...
Я погляд впіймала
І в дім принесла.

***

Росинки капали,
Неслися ріки,
Нетлінна думка,
Народилася в ту мить...
Я вмію світом
Володіти, коли
Ви поруч,
Та думка ніжить
Серце – назавжди.

Новий Рік

Шепчуть змерзлі квіти,
У лузі гомонить трава,
Здерев’янілі віти,
Прохають в Господа тепла.
Струмок дзюркоче десь у далині,
Зламавшись, крига, несе
З високих гір, немов, на крилах,
Річковий спів.
Сніжинки падають із Неба,
О Небеса...
Як прагнем Сонця ми
В суворий, зимній час.
А він лютує, стужею лякає нас.
Здається, в Глиб Лісну
Хтось побіг – Новий Рік.
Ми завжди свідки є того,
Як віддаючи шану Богу,
Приходить ніч, за нею – день...
Перелік часу – перелік їх пісень.
А як же люди?
В них також є пісні.
Я чула, чула!- закричала річка вдалині,
Підхопили слово квіти,
Суха трава...
Повірте, у людей жива Душа.

Вони ще довго гомоніли,
В казкову, новорічну ніч,
Під ранок змерзли й заніміли,
Бо морозом дихав вже Новий рік.

***
Розкажи мені про Хвилі.
Попросило Небо в Моря.
Море вуса почесало,
І якоїсь сонячної днини,
Небу розказало про маленькі
Та великі Хвилі.
Небо радо слухало,
Лежачи в пухкій перині,
Поки Вітер не нагнав
Темную Хмарину.
Щоки грізно Він надув,
Розлетілася перина,
Посіявши дощем смуток,
В очі голубі Дитини.
Хвилі взялися Дитятко
Захищати – підстрибували
Високо й знов стелилися
У води, та не вміло
Небо грати із собою...
Потонуло в темнім Морі Ночі,
Запалилося Зірками, що
Визирали з поміж Хвиль,
Маленькими Небесними Свічками.
Спокій. Відчуло Небо
Спокій, що пронизував
Сплеском сплячих Вод.
І відтоді вже ніколи,
Не питало Небо в Моря...
Лише. З дня у день
Топило Сонце у Водяних
Піснях.

***

Глибина...
Правда ж, пронизує навскрізь?
Очима дивишся внікуди,
Поглядом шукаєш щось.
Простеливши тіло скатертю
На піску життєвих берегів,
Малюєш образ чийсь,
Усмішку когось,
Приплив буремних почуттів,
Породжує відплив
Забираючи з собою
Море душ –життів.
А там, на дні,
Сховалася ракушка
В каменях,
Заплуталась в сплетіннях
Дивних та живих,
Кольоровим прив’язавши
Ременем... Очима дивишся
Внікуди, всередині чужої глибини.
Далека, як вона далека!
Та, чогось, помічаєш це
Уже на дні.
Спускаєшся поволі в образи
Чужі чужих життів,
Згадуючи сонце прибережних пісків,
Решетом ловиш промені,
Малюєш небо в голубизні очей,
В легкім, душевнім спомині
Про рідних, люблячих людей.
На що мені та глибина,
Коли нікого в ній нема!?

***
Осінь мене чарувала
Співом нічним,
Плакала ніжним
Мотивом за вікном,
Каплі писали на склі –
Нічий. Надією їх
Зігрівало тепло.
Та струмінь холодний
Ринув з висот,
Крила змочив байдужим сном,
Заплакали хмари,
Блискавку взявши до рук,
Коли загримів давній їх друг.
Вітри сколесили Землю,
Звалили останні ліси,
І лише в водах зелених,
Почули зойк чиєїсь душі.
Душа гомоніла печаллю,
Душа гомоніла добром...
Дивні розвіяла чари над
Простором буденних висот.
Мізерні висоти були,
Снопами лягали в траву,
Вкривалися хвилями в морі,
Величність свою прокляли,
Хапаючи сльози.
Сльози сіллю неслися,
Потоком вимивали рани
Людські...
Черговий сон наснився мені.
Про що Він говорить,
Про душу чию?
Про висоти які?
Довіку уже не засну,
Бо сон став реальним
Діянням в житті.
Осінь мене чарувала
Співом нічним,
Плакала ніжним
Мотивом за вікном,
Каплі писали на склі –
Нічий...

***

Золотом виблискував годинник,
Духом пережитих століть,
В його куточку пахло пилом,
Бідою запорошених доріг.
Вони неслися горами і долами,
Лишаючи сліди поміж лісів,
Прикидаючися стежками болотними,
Які згубили тисячі життів,
Накрили зверху мохом,
Зеленим листям, пелюстками квітів...
То був сором й мотлох,
З року в рік передані батьками дітям.
Схилились діти над могилами,
Вчинивши похорон віків,
Зламали стрілки у годинника,
Що злизували пил доріг.
І сніг посипався не золотом, а сріблом,
Брудним дощем пролився серед зими,
З року в рік передані батьками дітям,
Мораллю визвали закон війни.
Мораль неслася, як скажена,
Вибираючи каміння на шляху,
Істинну несла єдину –
Облиту медом людську біду...

***

Сріблом сніг блищав,
Аж сліпило очі,
Загадковим візерунком,
Пензлем стужі, диханням
Морозним, хтось на склі
Уміло малював –
Там тростина сухо затріщала
В лісі, нахилилася ялина
Голками донизу,
Десь, застигло озеро,
А вдалині – хатина...
Неначе, просіддю, кольором
Виблискує картина;
Навіть, завірюха на мить
Замерзла від руки творця
В новому шедеврі,
Автором якого є Зима.

Віра

Калина змерзла,
Нахилилася додолу,
Потонула в кучугурах снігу,
Узором дивним схрестила
Віти, ховаючи лице від вітру.
А він буремний знявся,
Шлях стелив собі у полі,
Виривав сухі травинки,
І пускав гулять по долу.
Вона корінням міцно
Учепилася в землицю,
Сльозами спрагу втамувала...
Вітер снігом попелився...
Зламалась, як лігала.
Запахло в полі хмизом,
Мороз багаття роздував,
Тепер, мене затопчуть – калина,
Промовила і Богу душу віддала.
А там, на небесах,
Заходом сонця простелилась,
Топила промені у просторі
Колишньої домівки, плакала,
Коли роса поливала корені
Засохші і молилась...
Молитвами пустила стебла
Молоді, що посіялись Надією
У грунті рідної Землі.

***

Поміж тиші лісної, на зеленій галяві,
Дуб величезний росте,
І кожної ночі сниться йому:
Поруч нього річка тече,
Обмиває коріння водою,
Що зверху вкрилось травою,
Камінням стежина сповзає униз,
Відображення ловить в воді,
Красою милується, пишніє
Промінням ясним, а потім
Вмивається дощем – холодним
Й рясним.
Та тут, дроворуби приходять,
І дуба зрізають...
Він мчить у потоці ріки –
Свіжий, умитий, щасливий у лоні її.
Та, раптом, він глянув уверх –
Як же далекі небесні висоти!
Засохне на сонці кора...
Я ріку люблю, аж до болю,
Та домівка для мене – земля,
Та, що пухом навколо лежить,
Спрагу втамує і освіжить.
Землице моя, я раніше не знав,
Що ти русло мого життя.

Тоді прокидається він,
Жолуді стелить під себе,
Чутно тихий, тихесенький дзвін –
Сльози капають з неба.

***

Понеслись сніги стрімким потоком,
Лишаючи сліди і верхом і долом,
Морозили дух темними ночами,
А у ясний день – промінням грали.
Гей , вода живуща, милих гір Карпат,
Еліксиром цілющим, умий ще не зелений сад.
Хай води нап’ється, не зморозить віти,
Серце хай заб’ється надією про літо.
Сосни гомоніли, слухаючи скрип,
Доки не занімів під ними якийсь дід.
Він до ріки схилився, черпав долонями води,
Плакав і молився від лихої біди.
А вона вилася між хащами лісу,
Внучки голосом ридала, і кричала – діду!
На коліна впав старенький,
Слозами голод втамував, одяг –
Такий собі, лихенький, худощаве
Тіло прикривав.
Дівчисько в хаті залишилось.
На печі холодній з під кожуха стирчали
Тільки оченята чорні та голодні.
А дід молився, останні сили Богу віддавав,
З пересердя утомився і помилково душу дав.
Чи світилася в тих очках матінка –надія?
Чи голубила і пестила золоте дитятко,
Яке в куточку на печі ревіло,
Голосом самотнього янголятка.
Понеслись сніги стрімким потоком,
Лишаючи сліди й верхом і долом...

***

Колись, нестане нас,
Лишиться нічого,
Нічого з того, що
Біль витісує, що
Крає слово,
Сповите слово
Надрами душі,
Аж до глибини
Самого серця,
Усе залишиться у
Часі тім й ніколи
Не вернеться.
Колись, не стане нас,
Але від того не
Спиниться час,
Зоря, як завжди буде...
І буде пам’ять,
І будуть сльози,
І буде сміх,
Як завжди будуть люди
Серед життєвих бід.

***

Чи панує в серці тривога?
Чи боїться душа відчувати?
Чи повертаєш погляд до Бога,
Коли не можеш біль вгамувати?
Погляд ховаєш... а душу за тінню,
За тінню минулих років.
Літа не рахуєш, лиш миті
Колишніх життів. Життя в
Водограї, у змитих дощами вінках,
Я старість не знаю, бо сльози
Ті самі в очах – молоді і солоні.
Бережуть у душі невгамовну печаль,
У лоні щастя спочивають минулі літа,
Ті, що в майбутньому кличуть тебе
До життя, малюють картину
Прийдешніх турбот, сивіє волосся,
Та не стане ніколи “сивою” душа.
Хай навіть тобі сімдесят.

***

Поодиноко падали зірки,
Створюючи вимір зорепаду,
Запалюючи небо, наче, світлячки,
Падали повільно, так невблаганно.
А ти сидиш на пагорбі і думаєш,
Як дух турботи донести, до того
Серця, що називаєш рідним...
Подихом не погасити щоб свічки.
А ти сидиш на пагорбі і ловиш
Тишу в гомоні нічнім, невблаганно
Вогники хапаєш зорепаду.
Та вдень не світять світлячки,
Не падають зірки...
А ти сидиш на пагорбі насамоті
З думками, розмовляєш з кимось,
Чи, може, з прожитими роками,
Тримаєш у руці вогонь, що
Увійде у вічність зірочками,
Запалюєш картину намальовану в
Уяві...
І так щодня, роса, немов, свята вода
Змочить тіло сльози проковтнеш,
Усе в вогні згоріло, тільки ти один
Живеш.
Поодиноко падали зірки...

***
Годинник тікає,
Підганяє час –
Одинадцята минула.
Зірки застигли
В просторі небеснім,
Темнім, заховався
Місяць вже не перший
Раз. Стомлений буденним
День заснув у ночі на руках.
Вона заколихала мирним
Сном усе навколо,
Морозним, але теплом
Зігріла – чарівним,
Казковим. Навіть,
Тиша, й та заснула...
І лише, час блукав
У снах.

***

Ранок добрим вдався –
Замаячіло сонце угорі,
Бурхливим вітер прикидався,
Колишучи сумні... сумні та
Кволі стовбури дерев.
Вони рвались до неба,
А він їх нахиляв до пишної
Трави. Листя малювало букви,
І слово вийшло – не треба.
Та вітер не відчув біди,
Болю не відчув, втоптав
У грунт бажання жити,
Втоптав снагу, що сповила
Волею любов. Захрустіли віти –
Зламалась непохитная душа.
Хмизу назбирали діти,
Багаття розпалили.
Ось, і все життя.
А ранок добрим вдався –
Замаячіло сонце угорі,
Бурхливим вітер прикидався
У чужому вже житті.
***

Купались ноги у піскові,
Він їй здавався золотим,
Прибережні води хапали
Промені на нім.
Блищало сонце, аж сліпило очі,
В якусь мить не побачила у далині
Небокраю, не відчула дух
Придуманого раю, того, що
Снився їй щоночі –
Удень випалюючи очі.
Чи відчувала біль вона?
Чи серце краяла солоная вода?
Чи хвиля з ніг звалила стомлене
Бідою тіло?
Біда втекла, нічого не боліло,
Бо доля не жила - життю раділа.
І не страшні випробування у вихорі
Морськім, бо в кожній хвилі
Вбачала дім...

***

Струмок породжений учора,
Гірським сніговим сходом
Дзюрчав, стрімким потоком
Каміння гнав впродовж стежини,
Тієї, що обвелася фіолетовим вінком,
Квітами лісними. Я запитала:
Весно, чи ти це прийшла до мого краю?
У відповідь мовчала: гомоном птахів,
Вітром, що дерева колихає...
Аж раптом ринув дощ –
Слова промокли на тонкому папері,
Розлилось чорнило по небесах,
Згорнули молоді листочки сполохані
Дерева...
Та за небокраєм проміння голубих
Чеснот, силою тепла доща прогнали.
І хтось тоді сказав – ну от, весна настала.
***

А голос приємним був, ніжним.
Понісся музикою на весь вишневий
Сад.
І загубився в ароматі розових квіток,
В очах-небесах...
Співає так любов.
Чи чуєте ту пісню,
Мелодію, що засинає у душі –
І на зорі, і ніччю пізно, і вдень
Казкові чути голоси.
Вони оселяться у серцю назавжди,
Нестимуть непорочну “весну”
До “літа-теплоти”.
Чи чуєте ви пісню доброти?

***
Поведи мене у поле
Де мак цвіте, де волошка синя,
Де нарциси і кульбаби,
І ромашки, де...
Поведи мене у поле і залиш,
Насамоті із болем.
Ні, не буду топтать трави,
Бо то не трави, то світи,
Світи зруйновані людьми.
Я тільки нахилюся,
Пригорну до себе, вдихнувши
Аромати чистоти...
Поведи мене у поле, поведи!

***

Розквітне усе навколо,
Веселка повисне вдалині,
Охопить розмаїттям
Кольоровим, квітень навесні.
Рознесе аромат в усі куточки,
Вистоявших зиму садів,
Подарує букетики-бузочки,
Для дочок та синів.
Розквітне все навколо,
Теплим вмиється дощем,
Дощі ітимуть кольорові,
У світлі райдужних ночей.
Весна – неначе в сурми
Громи протрублять,
Довгоочікуваний гомін,
Спать нікому вже не дасть.
Бо розіллються ріки слави,
Поживить Землю весняний потік,
Веселки кольорами,
Заграє сонце угорі.
Розквітне все навколо...

***

Голову підняв до сонця,
Відкрилася душа –
Через снігове віконце
Підсніжник виглядав.
Цибулина , в грунті,
У пухкому, сповита мохом,
Берегла тепло, що
Дарувало радість усьому
Живому, бо для того є воно.
Він ніс гармонію – підсніжник.
Подумай, тільки: невинна квітка
Відкриває виміри віків.
Природа це вони,
А ми природи діти, та
Дітям притаманно нехтувать
Батьків.

***

Заглянула у шибку вічність,
З переляку затрусилось скло,
Часточки упали на підлогу,
І буревій у хату занесло.
Крутився вихором по всіх
Кімнатах, здирав одежу
З голих стін...
А я маленький у куточку плакав,
В сердечку створюючи дзвін,
Дзвониками розійшовся він,
Дзвенів, всю силу даючи –
Котилися сльозинки маленької душі.
Душа розкрилась небу, небо упіймало
Мить, благословивши суть.
Душа й понині ще дзвенить,
А очі дивляться – живуть.

***
Чи могла я знати, що ти підеш,
А на шляху твоєму буде камінець –
Впадеш, упустиш сили, вони
Втечуть світзаочі... лишили.
Тебе лежать серед дороги,
Проти ночі, залишили самого.
Чи могла я знати!
Ні. Я відчувала, тільки, запах болю,
І неміч. Неміч, розумієш, бо не могла
ЇЇ здолати.
А відчуття так природні людям,
Ми вмієм відчувати. Тому, здолавши
Непокору, мусиш встати,
Кайдани болю безжалісно пірвати
І піти туди, піти внікуди – назавжди.

***

Ну, що, зловив веселку?
Чи, все таки, втекла?
Мовчав. Чому? Не знаю.
А я сиділа на мості , схиливши
Голову до низу. Відображення
Дивилося на мене, чиєсь.
Чи єсть Ти Бог на небесі?
Запитала сполохана дитина,
І біль сховалася в сльозі,
У тій сльозі єдиній, що
Краплиною упала на моста,
Простелилася веселкою,
Від краю аж до краю у піднебессі,
Ні – у небесах.
Ну, що, зловив веселку?
Так!

***

Коли небудь ти зрозумієш,
Ще тоді, мною сказані слова.
Та, часом, розуміння буває
Запізнілим. І єдина втіха в
Розумінні тому – майбуття.
Чому тернами й камінням,
Дорогу вистиляєш,
Виснажене поле засіваєш,
І чекаєш на врожай.
Та, інколи, жнива приречені
Згоріти в променях сонця
Зголоднілих літ.
Пісний, пісненький хліб
На твоєму столі.
Хіба ж твоя вина...?
А пам’ятаєш, ще тоді,
Мною сказані слова.

***

Малювати – талант від Бога.
Намалювати щастя, успіх, тривогу...
Намалювати вітру шум, і дзенькіт
Капель, сонця, тепло намалювати...
Намалювати розмову задушевну,
Намалювати чудо, єдине чудо в світі –
Любов. Дивно...
Таким талантом обділив нас Бог.

***

Грали музики на чужім “весіллі” –
Бубен бубнів, скрипка скрипіла,
Гусляла гармонь...
Зацвіла скатертина “їдлом” на столі,
Полилися напої новим “руслом”...
Коли, у чиїхось руках забриніла
Гітара, у водах втопила “весло”,
Й поплила між панів та панянок –
Заможних гостей.
Стихли музики під ранок,
Провівши останніх людей.

Цнота.

Чого ти дивишся мені у очі
З сумом, губами сльози витираєш...
Ніколи вже не буде, того, що
Не пам’ятаєш.
Мені не треба слави, у мене
Вірити не треба. Не треба
Пам’ятати зрубані дерева,
Не треба берегти засохлі квіти...
Тільки, щастя вбережи, що
Дарують діти.
А я піду у далечінь, і погляд
Понесу з собою твій, до серця
Прикладу, про того пам’ять, кого
Люблю.
Піду на грудях з ним, і то буде,
Неначе, знамя.
Так, я помираю, але завжди з тим
Залишуся, кого кохала.

***
Я плакала, а ти сміявся,
Мені боліло у душі, а ти радів...
Сніг опускався, лягаючи на
Простори Землі.
Чарував блиском
“Діамантових” порід,
Переливався кольорами,
Брудний, холодний сніг.
І було чути, як люди
Бавились словами, ловили
Думку, називали музою
І берегли.
Переплутавши життя
Із снами, прокинувшись
Хропли.
Та так, аж горе затряслося,
Ріки розіллялися біди...
Втоптали в землю почуття
Поваги, боюся назавжди.
Смієшся, а я ридаю...

***
Коли ущухне вітер?
Тепло прожене заметіль,
Бруньки розпустяться,
Запахне цвітом весняним.
Бурульки з висоти, стрімким
Потоком капатимуть вниз,
Нестимуть радість
Оживлених турбот...
Десь зародиться любов.
Подивись, вона прийшла,
Берези коси заплела,
І мов, вінки, пустила над водою –
Попливли, лишаючи сліди
Кожен за собою.

***

А там у далині,
На прозорому дні,
Заснули думи щирі,
Заснули думи мої.
Мить скам’яніла,
Пустила паростки “трави” –
Коріння обплело тверду
Надію, зайнялось світлом
У просторі літ.
Роки летіли, я не впіймала
Суті їх, камінням лягали
І покривав їх лід...
Хіба, не знали, що від
Того в серцю біль.
А там, у глибині,
Зірки блищали, відтворюючи
Небо, шукали місяць –
Не знайшли.
Хвилі малювали, посадили
В підсвідомості дерева – сади,
Збудували міст – веселку...
І тоді перлини уквітчали небо.

***
Небо глянуло на мене
Голубизною очей,
Опустилося проміння,
Торкнулося Землі
Проти ночі.
Котилось сонце по небокраю,
Торкалося верхівок гір,
Проміння губилося у гаю,
Де чутно було солов’їний спів.
А солов’ї співали,
Лякали тишею дерев,
Що гомін у гілках ховали,
І несли вітром задушевний
Спів.
Душа чарувала мудрістю
Чеснот, і як повинно бути
Зачарована стояла
Загублена від юрби турбот.

***
Картиною підсніжники
Якось стали,
Жовто-фіолетовими, ніжними,
Зачаровані стояли.
Стебельцятами білими
Впирались у ніщо,
Засохлими листками,
Тримали погляд, що
Уже пішов.
Обрамлені на чорному
Тлі виднілись,
Сльозами капали на
Стіни забуття,
Прекрасного, заради
Народились - померли
За для майбутнього життя.
Картиною підсніжники,
Якось стали,
І недаремно виблискували
Снагою, недаремно вмивалися
Сльозами,
Сльозами щирими – красою.

***

Ой у темнім небі,
Місяць повис над гаєм,
В недосяжно далекім,
Гойдався раї.
Янголи співали,
Навколо зірки кружляли,
Вітер сопів потихеньку
Пісню колискову.
А на Землі засинали:
Ріки й річки маленькі,
Ліси та узлісся,
Лани і поля...
Місяць по небу понісся
У казкових снах.
Ой у темнім небі,
Місяць туманом укрився,
Задрімав...
І в шибку заглянуть спізнився,
Лиш, сонно глянув униз,
Ковтаючи краплини роси.
Умився і зник у лоні зорі.

***

Береза вигнула тонкий стан,
Чорними плямами завиднілась,
У небо-синіх кольорах,
Заплуталась в промінні сонячнім
У золотім, розпустивши коси, при
Дорозі, на самоті.
Весна її лякала холодом й дощем,
Мочила росами колишніх та
Майбутніх ранків, ховала в
Темряві ночей – находила у
Почутті світанків.
Береза вигнула тонкий стан,
Безневинно листя розпустила,
І в коси вічності вплела надію,
Що в дорожніх звуках загубилась.
Запорошила віру, запорошила
Болем біль, і одного дня у страшнім
Буревії Богу душу віддала.
Та встигнула посіяти надію –
Боже мій, я згрішила.
Відпусти будь ласка гріх.
Розсипалася прахом могила,
Лягла на кілометри доріг...
Береза вигинати стан любила,
Бо нахилялася до рідної землі.

***

А стовбур до землі хилився,
Торкався пишної трави,
Бузковий цвіт губився,
У свіжім подисі весни.
Понісся ароматом по краю
Ріднім та чужім,
Необережно так зламали,
Стовбур, що зацвів.
А листя сльози витирало,
З фіолетових пелюстків...
Листя знало, листя знало,
Що не буде інших вже шляхів.
Лягаючи на грунт м’який,
Збиваючи пухку перину,
До подиху останнього він цвів,
Ніс аромат у світ.
Аж поки його не затоптали,
Неначе, вишили на полотні.
Необережно так зламали,
Бузковий стовбур навесні.

***

Про що ти мрієш?
Ні, не так – про кого?
Мовчиш...
Мабуть, ти не почув
Питання мого.
Чому ти жолудь
Кидаєш на землю,
Топчеш, топчеш –
Сієш зерня.
З нього виростуть ліси,
Славетні та могутні.
Свого часу і вони
Топтатимуть зернини
У надра пухкої землиці –
Померши народиться.

Голос болю

А у небі зорянім,
Ніч ховала тишу...
Босими ногами
Входила у ріку.
Дай води напиться,
Дай напитися досхочу,
Дай помити тіло,
Бо лягати хочу.
А ріка послухала,
Берег засміявся...
Що дівчину змусило
Уночі купаться!
Запитала ріка,
Строго запитала,
І підняла хвилю,
Що назад її вертала.
Розумієш, дівчинонько,
Вода моя холодна,
Холодна я глибока,
Згинеш, рибонько.
Сльози витирала,
Віти, віти відгинала,
Що береза, ой береза
Не пускала.

Стану на коліна,
Богу помолюся,
До води твоєї нахилюся.
Ти мене умиєш,
Каплі проковтну з журбою,
З неба зніму місяць
І втоплю у водах болю,
Й повернуся за собою.
--- Відпустиш?
--- Ні. Піду з тобою.

***

Ой у лузі, ой в степу широкім,
Пшениця колосилася
Хлібом золотобоким.
Сонце ховала при землі,
Плутала в корінні,
У корінні бур’яну,
Вишиту нитками льону.
Вишиту нитками льону,
Одягне сорочку червоная
Калина на краю лужочку.
Ой у лузі, ой в степу широкім,
Зжатая пшениця лишилася
Лежати в снопах...
А червоная калина,
У лужочку єдина,
Без води висихала,
Бо долі другої не мала.
Нахилилася, вітром застогнала,
Красою зажурилася,
Що помирає знала –
Молилася...

***

Нічка темна опустилася,
Понеслася долами,
Покотилися зірки
Полонинами і горами,
Заглядаючи у очі –
Озерцята і моря...
Шлях топтали тої ночі,
В яку заснути не могла.
Сон стежину вив туманом,
Гей, агов ти, місяць, де?
І лише під самий ранок,
Зиркне з неба й пропаде.
І шукати в полю вітру,
Цілий, цілий, цілий день.
Він посіє пилом віру,
І врожай до вечора збере.
***

Душа співає,
Серце плаче,
І розум губиться в
Думках, думки
Словами вилітають,
Та лиш, значать,
Болем значать
Байдужі слова.
А біль по тонкому
Папері, чорнилом
Розіллється “впродовж”
Й в “поперек”,
Залишить плями
Прожитих років,
Слід вже схожених
Шляхів.
Згинуть, колись,
Посаджені дерева,
Зав’януть квіти
В зруйнованім саду,
Безжально сонце спалить,
У землю втоптану траву...
Душа співає,
Серце плаче,
І розум губиться в
Думках, думки
Словами вилітають,
Та лиш, значать,
Лиш значать
Байдуже прожиті
Літа.

***

Сіріє, близь до вечора,
Невпинно час біжить...
Запахло цвітом яблуневим,
Розквітла пишно вишня у саду,
Десь струмочок пробиває шлях:
Дзюрчить, хрущі та бджоли
Позлітались – садочок роєм
Невтомно жужить.
А пахне як!
Не аромат – краса обплетена
Вінками квітів, косами шовкових
Трав...
Хвилюючі моменти у житті,
Які людині Бог віддав весною,
Безмежним співом наділив,
Принадами любові, яку у
Зимню стужу віддано охороняв...
Сіріє, близь до вечора,
Невпинно час біжить,
І я його впіймав –
Пробігла мить.

***

Лозина обплела стежину,
Вінком змарнілим, втоптаним
У грунт. Вилася між камінням,
Стежиночку єдину стелила
Під горою, вузеньку, наче, прут.
Вмивалася водою, що стрімким
Потоком змивала береги,
Тендітні квіточки хапала за
Коріння і несла в непізнане туди.
Вони купалися у піні, неначе, в
Молоці...
І лише, стежина сухо вдивлялася
У небо, пил ковтала обмотавшися
Лозою, краплиночки хапала з далини,
Підкинуті бурхливою водою.

Душа хворіє ?

На нього гляну, серце розпирає біль,
Чому? Не знаю, адже він мені чужий.
По саду бродить, збирає часточки душі,
Весною, сп’янілий ароматом запашним.
Загубилися в траві його тривоги,
Дерева горнуть віти, ніжно так, до нього,
Дивно, та пестить жаром вогонь –
Пекельним болем... він один у цілім світі,
Водночас сам з собою.
А світ такий глибокий, далекий від
Розуміння людського сприйняття,
І лише моє, його тривоги, серце кроють
Співчуттям.
Роса – пускаються сльозини, світ його
То ціла є родина, родина пережитого
Майбуття, далекого від сприйняття
Людини, від розуміння розуму буття.

На нього гляну, серце розпирає біль,
Чому? Не знаю, але він мені вже не чужий.
***

А бджоли забриніли
Весняної пори,
Розквітли кольорово
Навколишні сади,
Полонили ароматом
Весняних тривог,
Гори сполохали
Здрімавшийся струмок.
Вітри загойдали
Потойбічний світ.
Вітри ще не знали,
Що плоди підуть у цвіт.
Забриніли бджоли,
Невтомну працю понесли,
Коли розквітли кольорово
Навколишні сади.
Коли розквітли кольорово
Навколишні сади,
Зазеленіло поле,
Зайнялись жаром вже
Зорані лани...
***

Чому ти мовчиш, коли я горлаю?
Чому ти спиш, як від мене сон тікає?
Чому ти малюєш в уяві красу?
А я божеволію плекаючи журбу.
Чому в твоїх очах блищить щастя любові?
Як у моїх грудях бурлить порожнеча болю...
Я втішала себе твоєю усмішкою, а ти,
Немов журавель полетів дниною осінньою.
Залишив у небі покинутий слід,
Залишив надію – білий, білий сніг.
Щастя зблідло, неначе, стіна,
Стали холодними твої почуття.
Ну що ж, так буває, та серце любов
Пам’ятає.
Моє...

***

В черешневім саду
Бджоли загули,
Забриніли хрущі
Вечірньої пори.
Заспівали солов’ї,
Заплакали дощі,
Ой заревли,
Весняної пори.
Аромат глибоко
В душу проривався,
Пелюстками вистилав
Шляхи,
Що зелен-покровом
Укривались, змочені росами ,
Ранкової пори.
А в полудневий час,
В проміннях купані, немов,
У купелі, просушені вітрами,
Вистилались пелюстки,
Весняної пори.
Вистилались дивними словами,
Губились у веселці, що
Повисла в небесах –
У тисячах очах.

***

Подивися на море,
Воно гойдає хвилі,
Воно гойдає небо,
І сонце губиться у нім.
Скам’янілі брили
Розбивають хвилі нальоту,
У білій піні хапаєш
Вишиту журбу.
А може, то є щастя,
Коли босоніж берегом іду?
Щось мене вкололо –
Випадково наступила
На непокору, заплющила очі
І стрибнула в море.
Воно мене гойдало,
Розколисувало почуття,
А може, спати укладало?
Не знаю.
Я лиш бережу в уяві
Миті майбуття.

А може, те минуле,
Що пережила називається
Життям?
***

А дощик моросив
І вдень і в ніч,
І небо було сірим,
Похмурим, загубленим
В пітьмі.
Згорнуті бутони
Тендітних квіток,
Тяглися до землі,
До зеленої трави,
Яка манила
М’яким покровом,
Теплим...
Сонця прагнули вони,
А купалися в холодних
Каплях суворої весни.

***

Тюльпани – безсоромна їх краса,
Аж почервоніли. Чи не так?
Відкрита для людського ока,
Сприйнята кожним своїм відкриттям,
Тюльпани відкривають відчуття
Незнані, чи непізнані, дарують суть
Нового дня згорнувши ніч в бутони.
І лише, роса вечірня, чи, може, вранішня
Всередину загляне того відкриття...
Так просто – тюльпани.
На диво складно, вражає їх краса.

***
Наприкінці весни
Розпустилось літо:
У фіолетових квітках
Бузка, у розмові вітру
З лелекою, яка летіла
Здалека...
Вона накрила крилами
Миті весняної пори,
Розлилась дощами
Літньої снаги.
І понеслися долі
За плином часу –
Не розпізнати аромат,
У керамічній вазі,
Бузок, невдало світ
Сховав.
Наповнена водою
Торкалася тендітних
Гілок, злякалася пориву
І втекла, розчинилася в
Застиглій глині,
Залишивши, лиш,
Аромат бузка.

***

На болоті, в очереті,
Качка плавала сама.
Чути було із далека,
Як об берег плескалась вода,
Гомоніла з вітром,
Блищала на сонці,
Заздрила рікам,
Що неслись в потоці
До моря безкрайого,
До глибин затихших...
Чути було, здалеку,
На болоті тишу.
Качка крила склала
У пухку перину,
Викупала тишу,
Спати положила,
Наче, ту дитину.
Днями мандрувала,
Нічку плакала в куточку.
Спокою вода не мала,
У берега крайочку.
На болоті, в очереті,
Качка плавала сама,
Чути було із далека,
Як об берег тиша плескалась –
Вода.

***

Нарцис всміхався небу,
Пелюстки ніжив у проміннях сонця.
Весняним днем, квітневим,
Опинився в вазі край віконця.
Зморений в скляних палатах,
Душу віддавав у ароматі,
І від того щастя відчував
Бо долі іншої не знав.

Ми всі приречені давати,
Давати серце нізащо,
За все давати, і не знати,
Що то невизнана любов.

Нарцис всміхався небу,
Пелюстки ніжив у проміннях сонця,
І якось днем квітневим,
Засохнув край віконця.

***

Коле палець необережно голка,
Що виросла на тонкому стеблі,
Завдіта в неї нитка, сльозами
Ллється в ранковій росі.
І пахне цвітом пурпуровим,
Скляним, несправжнім аж до
Болю, у вистражданій красі.
Голки! Голки моляться комусь,
Пелюстки горнуться до когось,
Я жити хочу, та боюсь –
Почувся троянди голос.
Прошита пахощами свобод,
Прошита зрілою красою,
Милує око земний народ,
Миттєвою любов’ю.

***

***

Я намалюю погляд –
Слова, що висловить не можна,
Лише, сприйняти в суті,
Яка закладена глибоко в душі,
У суті, де людна кожна,
Розуміє так, як розуміють матері.

Я намалюю вимір і його оживлю,
Не словами – почуттям єдиним,
Що називається – люблю.

Я намалюю погляд і загублюся в нім,
В життєвих клопотах, що
Закрутились, наче, вир.
У тому вирі потону –
У тих очах, що стануть морем,
Душа – берегом, до якого попливу.
Хіба, слова важливі?
Їх важлива глибина...
Так, слова мовчати вміють,
Як мовчки сіє радість сідина.
Одна і так важлива, на цілісіньке
Життя.
Сідина? Ні. Людина, яка добро
Посіяла в серцях.

Я намалюю погляд, а ви його впіймайте,
І понесіть з собою в майбуття,
За долю та за щастя,
На многії і благії літа...

Людина

Я питала, а вона мовчала,
Дивилася мені у очі.
Той погляд пронизував,
Добираючись до “золотої середини”,
Руйнуючи уявлення наляканої дитини.
Уявлення про що? Чи, про кого?
Байдуже усеодно мовчала –
Ікона на якій Мати Божа Сина
Пригортала.
Я питала, а сльози капали на одежину,
Розтікались воском, застигали:
Лишали слід – шлях...
Тим шляхом єдиним вже вкотре йде
Сполохана дитина, Бога кличе,
Та віри в серцю не знайде.
А без неї “середина” пропаде.

***

Краю, десь за гаєм загубився ти,
Краю, за тим гаєм, що воду п’є з ріки,
Краю, десь за горами, сховався вдалині,
В тумані вранішнім, у сяйві місячнім, нічнім.
Краю, ти в собі загубив мій отчий дім,
Пам’ять заховав в полях безмежних,
В шепоті зелених трав моє дитинство
Заховав. Краю, рідний і далекий.
Краю, в