Спогад. Спрага і сік

Тут початок

Продовжуємо збирати пазли:

Привіт. Сьогодні я читаю книгу людини і плачу. Мені хочеться пройняти тебе до глибини найзаповітнішого почуття, отак зачепити серцем-гачечком і тримати у невагомому стані. Але ти шепчеш – боляче. Тому не буду пронизувати до ран і крові, тільки трішки несамовитою Любов’ю.
Зараз усе, як завжди: я в своєму кабінеті – кімнаті Зірочки. На старому столику, певно ще за яким Ігор виконував своє шкільне домашнє завдання, живе мій монітор, він раптом став широкоформатним, і таким красивим… Поруч дискет ниця з мультиками, і мобільник в чеканні, а ще чашечка вистиглої, чорної кави без сливок та цукру. 
Ну, що я можу сказати? Що я можу сказати про місце якого нема, нажаль нема у свідомості пересічних людей, лише в жадобі бажань і пустельних фінансових збагачень. 

Ось такий епіграф до нової частини. Сильно сказано, правда ж ?
Ігора нема. Він вже добу, як у горах. Ловить там свої радіохвилі. Сьогодні спекотно, вчора також і завтра. Легенький вітерець залітає до хати і кличе на вулицю. Я не йду, кажу йому – зачекай, мені треба дописати, а він бере мене за руку і поволі тягне. Протягає вздовж дитячої, потім – просторої, персикової вітальні, коридору… І ось на тобі – двері.
- Та як же ти увійшов?
Питаю в нього.
- Крізь відчинене вікно.
- А чого тоді мене привів до дверей?
Замовчав і більше не казав нічого. Ми мовчки порадилися і вирішили вилізти через щілину в замкові. 
Дихаю. З мого двору відкривається вигляд Чорної гори. Вона велично височіє зеленими деревами, ловить верхівкою хмари і пашить свіжістю. Неймовірно красиво, ось поглянь…


Спрага і сік

Якось ти сказав: ти як Ісус Христос любиш усе живе. Та я не розумію, що тобі з цього.
Нічого, - відповіла я, - окрім того, що люблю любити, тож цим живу і дишу.
- Ти про свого кота говориш, як про людину. Я б його… знаєш, викинув… Вафельки він бачте любить, і шоколад… Уявляю що б ти сказала, коли б якусь кішку машиною випадково переїхав.
- Було б шкода.
- Шкода тих людей, яких я завтра звільню – з п’ятиста працівників двісті залишаться без роботи…
- Ну ти порівняв. 
- Та я факт констатую. Паскудно бути начальником коли на дворі криза. 
- У тебе криза в собі, а не на дворі.
Ти подивився на мене, хотів було сказати, але промовчав. Отак у мовчанні народжується критичність про все несказане і наболіле. Людині притаманно демонструвати свою силу, бо боляче бути слабким. 
- Чого такий вбитий?
- Та нє, все добре. Тільки я маю дім, але в тій розкоші нікому жити… Я маю ціле життя, та оглядаючись бачу там зруйновану сім’ю. Страшно те, що я співучасник руйнації. 
А хочеться просто спокою, просто затишку, просто любові, хочеться чути сміх дитини у домі і голос коханої жінки, яка наспівує пісеньку миючи посуд… 
Ти говорив швидко, намагаючись не дивитись мені в очі. Це зовсім не притаманно для твоєї особистості. Залакав.
- Чш-ш-ш… тихо, тихенько… все добре. У тебе ж є я – твоя душа. Ти можеш плакати, але краще усміхнутись, так буде краще для нас обох. 
- Сьогодні Вона пішла і забрала з собою мою радість – донечку. Тому я лишився на одинці з душею. Зараз ми вкриємось ковдрою міцно притулившись один до одного … і станемо пити чай. Незважаючи на те, що на дворі морозна криза. 

Бачиш, така от непомітна, буденна філософія, що душа кожної людини, прагне і вміє любити, тільки от людина не завжди відкриває себе для Неї(Любові), або боїться бути ласкавим і люблячим. І це справедливо, що доля дарує мить розуміння, хай навіть і болючу. Але кожному і всім просто необхідно хоч раз побути на одинці з Собою - у кризі, аби віднайти Своє все. Так от виходить, тільки втративши починаєш по-справжньому цінувати… І тільки здатність просякнутися власним майбутнім може попередити наслідок дії і врешті решт змінити результат життя. Навіщо створювати проблему, коли можна її уникнути. 

Було жовто-жовтісінько, хоча, звичайна осінь нічого особливого. Ти як завжди у своїх клопотах поцілував Її сплячу, а потім сьорбнувши з горнятка ковток чорної кави вхопив з вішака куртку і подався до виходу. Того дня шофера не було – захворів. Тому довелося сісти за кермо. А мені – поруч, на передньому сидінні. Час від часу ти споглядав на мене, інколи щось видивлявся, а інколи дивувався, наче вперше мене бачиш. І як тільки-но на твоїх вустах з’являлась усмішка і якась ще невизначена лагідність у погляді, мов навмисне дзвонив телефон. Тоді ти простягав руку до кишені чорної куртки витягував його і розмовляв. Та дзвінки наче хвилі річки навалювались один на одного, заважаючи спокійно керувати автомобілем. В таких випадках ти нервував. Просто кидав телефон прямо в мої коліна, або вимикав на кілька хвилин. А вже заспокоївшись чіпляв на вухо блютуз і їхав далі вирішуючи справи бізнесу. Спочатку мені було якось ніяково, бо відчувала себе другорядною у такій стрімкій течії вирішення буденних проблем. Потім я стала ревнувати до бізнесу, але ніколи про це не казала тобі, бо переконувала себе в доцільності твого способу життя, та правильності дій. І можливо мовчала б якби не Вона.
Того дня було жовто-жовтісінько, ми вже от годину їхали до місця призначення. Обабіч дороги бігли дерева задом на перед тому залишалися десь там позаду, але не в минулому. 
Інколи залишали за собою листкові смужки і смужечки, дуже часто малювали на асфальті дощ і шум осіннього вітру… 
Ну от, приїхали. Ти завжди залишав мене чекати на Себе, просто сидіти й чекати. Я проводжала тебе поглядом до східців, що ведуть до вхідних дверей великої, красиво оздобленої будівлі і починала чекати. Самота чекання тішить мене світом назовні, бо там за склом відбувалось справжнє дійство. Мій погляд так звик до зміни погоди, що разом з нею мінялась і я. Особливо любила бавитися краплинами дощу з ледь чутним дзенькотом листочків, хоча вони скоріше шурхотіли про щось своє. Поруч на клумбі росли дві ялинки, красувалися своїм пишним станом – кучерявими голками. Було цікаво торкнутись них. Мене мучило питання, невже така краса може бути колючою? Тому вперше за довгий час вирішила хоча б на хвилиночку вийти з машини, швиденько торкнутись ялинок і повернутись. Ти не помітиш. Зібралася духом, відкрила дверцята заплющивши очі і в перше ступила ногою на землю, про яку так багато чула від тебе. Земля виявилась тверда, зовсім не схожа дотиком на хмарину. Тому я впевнено зробила крок і навіть не провалилась у її перині. Ялинки запримітивши мою несмілу ходу любо посміхнулись мені, простягаючи свої руки-віти назустріч. Дивно, але я йшла мов по канату, хитаючись з боку у бік, обережно торкаючись п’яткою лівої ноги до пальців правої злегка на них наступаючи і навпаки. Мої крила стали руками-вітрилами народивши чарівну амплітуду від подиху вітру. Відчувала погляди перехожих людей, котрі ставали глядачами збираючись навколо. Та це мене не бентежило, може трішки збивала з пантелику гучна музика замість співу пташок. Але вона була гарною і приємною на слух. Нарешті я дійшла. Торкнулась пальчиком до зелених голок і вмить заплакала. Та то була не мить болю, то була мить дотику до земної реальності. 
- Справи стоять паскудно, буде скорочення кадрів.
- Може якось викрутимось, люди ж втратять роботу. 
- Мда, бачу ти перевиснажився. Зараз ми це виправимо привітністю офіціанток у нашому улюбленому ресторані.
- Та ні, я не буду. Четвертий день поспіль це вже занадто.
- Добре-добре…
Посміхаючись казав, чоловік у галстуку. 
- А давай не видамо впродовж кількох місяців преміальні. То люди втрать кілька сот. Але принаймні не роботу. Ну, сам розумієш, де ж люди під зиму працевлаштуються, га? Криза ж усе-таки.
- Голубчику, якщо у світі криза, то для того аби люди її відчули. Тому звільнення.
- І через що мені їх звільняти?
- А через що не будь. Я не знаю, такі в нас зараз розклади, тому до роботи.
На моєму пальчику виступила кров. Ялинка вмить засмутилися стиха промовивши: вибач. Ось так завжди буває. Завжди тоді, коли я людям подобаюсь і вони просто хочуть мене поніжити своїм поглядом, але навіщо торкатися… коли знають що мої ніжні листочки це витончено підгострені голки?
- Не засмучуйся Ялинко. А може вони не знають, що ти колюча?
- То ж бо й воно, що знають. От якби вони не боялись вколотись, то було б зовсім інакше.
- Але я не знала і не боялась.
- Та ти не відчула болю, бо дуже маленька та наївна. А твої сльози – мій сік. Він трішки липкуватий, трішки гіркуватий, зате по справжньому ялинковий. 
Уперше в житті скоштувавши ялинкового соку я відчула присмак сухості у твоєму роті. Хотіла було ще залишитися з ялинками, та швидкою ходою по ще не забутому шляху повернулась до машини і стала просто чекати, як завжди слухняно, як завжди на тебе милуючись світом за склом. Скрипнули дверцята і ти вмощуючись в сидінні якось незвично глянув на мене і промовив: ну, що, поїхали додому? Ага – кивнула у відповідь і зраділа, що вперше за довгий час ми повернемось до Неї ще до заходу сонця. Тож цього разу обов’язково встигнемо. Та враз твою увагу привернув запах ялинкового смаку. Ти поцілував мене в губи, облизнувся, як це зазвичай роблять коти і жбурнув мною на заднє сидіння – тепер ти покарана за непослух. Я звикла до жбурляння…
Моросив дощик. Маленькі капельки сіялися на скло, поволі сповзали, залишаючи за собою вузенькі, мокрі стежечки. А ми їхали, їхали...
Часом, трусило, часом автомобіль, наче, плив по чорному асфальту, а часом, летів, як літак на злетній смузі. Я непорушно сиділа й дивилася на ту дорогу, таку далеку, безмежну, що їде попереду і на мить не спиняється. Я – така непомітна, невиразна притаїлася сірою мишкою на задньому сидінні, і як завжди, губилася в своєму потаємному світі, зрозумілому лише мені. Бо будинки, поля, ліси, що тікали від погляду кудись у минуле несли своєрідне бачення прихованих думок. А ті думки потонули у свідомості людинки з великим духовним простором. Та того простору не вбачав у мені ти. Я намагалася відкрити надра своїх пізнань, розказати про велич почуття, яке дедалі більше лякало мене присутністю – усвідомленням того, що таки воно є. Та ти не здогадувався ні про що, байдуже насолоджувався подорожжю, що була в твоєму житті повсякденною звичкою, а для мене кожен раз пригодою. Пригодою, що уособлювалась двома зовсім різними світами. І ті два світи у одному просторі паралельно розмістившись несли певний заряд енергії, яка врешті стала нашою власною – тоді, коли наші погляди зустрічались. Коли наші погляди зустрілись я миттю ховала очі, нахиляючи голову, але відчувала, що твій погляд все ще пронизує мене, хоч і потаємно. Ти – уособлення протилежних мені принципів, моралі...перетворювався на звичайну, злегка спантеличену особу, яка губила «високу» особистість у простоті, наївності, що випромінювала я. І саме тоді твоя недосяжність зникала, перед мною з’являлась зовсім інша істота – проста, великодушна, іноді, сполохана страхом перед життям. Стало лячно перед відкриттям тебе, як позитиву, бо належні кожній особі мінуси, стали якось розчинятись. З кожною хвилиною ти для мене ставав Собою, без зовнішньої оболонки прикрашеної високим місцем у суспільстві. Тож ми опинились на рівні, на рівні сполучених світів – стали просто Людиною. Ось тобі й найвище творіння. А як же теорія про те, що паралелі не перетинаються?
А ми все їхали, їхали... аж раптом визирнуло сонечко, у променях якого моє волосся переливалось світло-каштановим сяйвом. Стало тепло. Я й надалі, майже, непорушно сиділа намагаючись дивитися вперед. Але твоя рука, яку підклав під голову, не пускала крізь себе погляд. І тоді впіймала себе на думці, що погляд роздивляється саме твою руку – білесеньку, ніжну, та всеодно чоловічу; волосся, що подекуди просвічувало сідину; плечі... Чогось мені захотіося торкнутися тебе. Думкою погладила смугляве обличчя, пригорнула, заглянула у великі, карі очі. Там у їх глибині загубилася, загубилася, бо вже тепер ти хотів мене шукати, як уособлення великої, щирої, безкорисливої Любові(Неї). Тоді я зрозуміла, що за тим сильним характером ховається слабка людина, людина, яка має життєві можливості, але безсильна перед єдиною істинною, яку колись відмовилася прийняти. Як зараз відмовляється зізнатись – тобі не вистачає отого самого, єдиного, справжнього...
Та раптом, твій погляд перебив мою думку, і ми уперше заглянули один одному у вічі. Погляд наповнений розумінням не давав мені втекти від тебе, та я й не хотіла. Дивно, та чогось вже не зводила з тебе очей. І нарешті збагнула – тебе варто любити, любити за непізнану ще глибину.
Але як людині відкрити таке пізнання, як розповісти про оцінені якості не речовим значенням? Стати його Свідомістю.
А ми їхали, їхали...я – така непомітна, невиразна притаїлася сірою мишкою у твоїй величезній душі. А тоді ти промовив – ось яка ти, моя душа. 

Вона злизала ялинковий сік з твоїх губ, щойно увійшов до хати незважаючи на гіркуватий присмак і повела тебе до дитячої кімнати, в якій ще не спало маля. Ви зупинились коло ліжечка над яким від твого дотику загомоніли кольорові дзвіночки майже дитячим сміхом. Сонце через відчинене вікно грайливо залізало в кімнату і малювало білі квіточки на рожевих стінах. Коли враз донечка заворушилась. І ти ніжно і міцно водночас обійняв рукою животик коханої Жінки. Став навколішки, підгорнув кофтину, поцілував… приклав вухо і промовив - моє маленьке диво, ти справжнісіньке диво, а твоя мама просто чарівниця, просто надзвичайна, бо народить тебе. 

Якщо у світі криза, то для того аби люди її відчули. Тому звільнення. Звільнення від критичності , яка примушує людину жити без Свідомості, але не підсвідомо. Власне, це скорення самому собі. Лишається визначити ким ти є для себе і хто для тебе є власна душа. Розуміючи що суть чи успіх Життя у самому Житті кожного разу коли ти прокидаєшся і бачиш сонце, кожного разу, коли вдихаєш кисень, кожного разу, коли лягаєш гублячи погляд у небі зірок… Тоді звільнення набуває народження, символічного народження Дитини або Любові в душі. Твою радість відчувають і бачать, твою радість отримують , наче благодать, яка розливається, заповзає в усі куточки ялинкового світу…
Мене вирядили в жінку. Тепер я справжня. Сиджу і дивлюся крізь вікно. На своєму склі вікно малює лінії від желюзів і світ зовні здається смугастим.. Хіба це дивина? Усі люди проживають життя в смужечку, інколи в смужку і дуже часто в смугу. Нічого дивного, але невже їм не обридло впродовж віків змінювати чорний колір на білий і навпаки. По іронії долі останній варіант ширший… Ось таке в мене дивне вікно. 
Вулиця. Вулиця пахне пилюкою і весняним сонцем. Сонце променями заходить до моєї хати і всідається на моїх колінах. Я починаю голубити його наспівуючи пісеньку про щастя. Коли в мить клавіші фортепіано ледь чутно зриваються звуком , таким ніжним, дивовижно чуйним тремтінням. Це ангели грають на Божих трембітах – хтось з вулиці сказав. Глянув той хтось у бік мого вікна і пішов. 
На мене ображаються люди за те, що я запрошую до своєї хати у якої нема дверей. Одного дня на пурпуровій стінці намалювала замок і ямку, ямку вирізала фігурним ключем, бо завжди вважала, що вони впізнають фігури, виявилося, що тільки геометричні. Довелося вилити з воску маленьку фігурку і підкинути в небо білою хмариною. Зробила так тричі. Вони назвали таке явище загадкою. Тоді вирішила показати дорогу ниткою. Взяла клубок вогню і підкинула в небо блискавкою. Вони назвали таке явище паранормальним. А потім усе, як звичайно – пішов дощ, сніг… розвіявся вітром по землі і лишився там жити. 
- Як справи, дівчинко?
- Добре.
Ти завжди мене питаєш, бо знає мою відповідь. І завжди дивишся на мене з захопленням. Любов це гарно. Захоплення це не вище Любові і не нижче це рівно людським почуттям, які плутаються між фізичним дотиком і поцілунком душі. І як би тобі не хотілося обійняти мене чоловічими , по-справжньому сильними і спраглими відчуттів насолоди руками, не можеш… не дозволяєш собі порушити той спокій, який простелився смужечкою між нами. Та смужечка не має забарвлення, але має смак і запах. Ти просто хочеш і мовчиш, завжди. Зажди приходиш до Себе в гості з черговою молитвою – то дякуєш за прожитий день і просиш про спокійний нічний сон, то дякуєш за сон і просиш про спокійний день. Отак зайдеш усміхаючись і одразу вітаєшся:
- Привіт.
Я зазвичай сиджу скраю і відповідаю:
- Привіт.
- Як справи, дівчинко?
- Добре.
- :)
- :)
- А де Директор?
- У Себе.
Пронизуєш мене поглядом і заходиш – розчиняєшся в пошуках Себе. Коли ви нарешті знаходите один одного я даю Нам кави і залишаю на одинці. А сама відчуваю рівновагу – тихий сплеск хвилі ніжить мої щоки, обсипує поцілунками справжнісіньких перлин, вони виблискують на моїх вустах вологою та насолодою, насолода солодко-терпким вином, наче піт вкриває моє тендітне тіло, каплі спокійною течією колихають бажання і вириваються звуком глибокого дихання… І так без крапок, самі тільки коми. Кожен раз глибший і чарівніший за перший, часом здається, що вже не поверну сюди, часом не бачу зворотної дороги сюди. І розумію – так і має бути, навіщо повертати, треба завжди йти тільки вперед. Питаю – як мені вийти?
- Розслабся.
Усміхаючись кажеш.
- Як мені вийти?
- Залишися.
- Наступного разу.
- А чому не зараз.
- Дивний ти.
- Аби повторюватись знову і знову.
Так не хочеш відпускати мою руку… так щемно , сильно і ніжно хапаєшся долонями за моє волосся і тулиш до себе, тулиш до себе у гучному поцілунку нашого чмокання – пам’ятаєш? – питаю у Себе. 
– Що? Те, що ти тільки моя, так. 
 – Твоя. А тепер відпусти мене.
Відпускаєш. І я розхристана до непристойності приходжу в тяму у світі ілюзій. Той, котрий коло мене каже – ти задрімала, я не хотів тебе будити. Якби ж ти знав, любий, - думаю, якби ж ти знав… як сильно я Нас люблю. 
- Ти така гарна.
- Щаслива. Жінка гарна, бо щаслива.
Відколи я стала твоєю Свідомістю, а ти розгледів у мені свою душу, з того часу мої щоки завжди палають, а легкий спомин пережитої насолоди приваблює дедалі сильніше. Ти завжди приходиш без попередження, і йдеш не прощаючись – всідається за стіл у їдальні, я подаю блінчики з медом на великій круглій тарілці і кажу – вони лікувальні. Усміхаєшся потискуючи рукою серце і кажеш – воно перестає боліти, коли ти мене ними годуєш. А тоді я беру один блінчик , змащую медом і кладу до твого рота. Кутики твоїх губ розливаються солодом на обличчі і поволі ковтають мої маленькі пальчики. Хочу ще, – мовиш у мовчазному пережовуванні їжі, - ти така смачна. А тоді я беру наступний блінчик, змащую медом і кладу до твого рота…
Ми знову вагітні. 
Телефонний дзвінок, питаєш у себе – і хто це мене зараз тіпає? – Ало, так їду.
Ми знову залишаємо Її саму самісіньку у стані нашої вагітності і їдемо туди. Я як завжди на передньому сидінні … мушу поглинати твою злобу і потай тішити твій людський сан людяності. Ти надто знервований, коли почуваєш себе людиною. Так не можна, – думаю я, - не можна так зухвало, так жорстоко рвати мене на шматки заради буденності. Бачиш моє страждання і продовжуєш зі словами – вибач люба. Я витираю сльози з твоїх щік і починаю благати Директора аби Він звільнив тебе від людської подоби давши можливість прийняти образ Бога(Себе).
- Ало.
- У нас проблеми…
- Мені вже ваші проблеми, знаєш де…. Мене не цікавить, вирішуйте питання. І щоб усе було в ідеалі. Зрозуміло?
Кидаєш телефоном у мої коліна. Та він знову зривається звуком . Я беру його до рук і підкладаю до твого вуха. Та ти не хочеш слухати у нестримній їзді буденності в’їжджаєш в самісінький спокій. 
Чути сирену швидкої. Вона їде швидко, але час поволі застигає і розкривається нашими гарячими обіймами перед ним – зникаємо у сяйві.
Я ще довго дивилася на метушню внизу і востаннє зійшла злизати кров.
… так щемно , сильно і ніжно хапаєшся долонями за моє волосся і тулиш до себе, тулиш до себе у гучному поцілунку нашого чмокання – пам’ятаєш? Що? – питаю у Нього. – Те, що ти тільки моя. – Твоя, я завжди була тільки твоя. Той котрий був поруч залишився на дивані з кружкою гарячого чаю на самоті… - я лишився на одинці з душею. Зараз ми вкриємось ковдрою міцно притулившись один до одного … і станемо пити чай.

- Хто ти? 
– людина? Людина, просто людина, якій подобається бути людиною - народжуватись, вірити в долю, страждати, плакати, хворіти, ненавидіти, боротись, воювати, з рештою помирати… але разом з тим і радіти, сміятись, буди здоровою, любити, доводити, йти до мети – жити. І це нормально, нормально у людському суспільстві, але навіщо малювати такі смуги. Бо між цим усім я забуваю про Себе – свою душу. 
- Я нагадую про себе кожним стукотом серця і мовчки кричу – я Жінка! Я Жінка для того аби стати Мамою. Тоді чого ти змушуєш мене ковтати протизаплідні пігулки – страждати у своєму людському світі. Коли Директор створює нас для відчуття Благодаті. Я хочу народжувати дітей – Радість, Щастя, Любов, Добро, Ласку… Будь ласка, не змушуй мене злизувати кров, самотньо сидіти у моєму домі і дивитись на твій смугастий світ. 
Одного дня на пурпуровій стіні людської мрії я намалювала замок і ямку, ямку вирізала фігурою ключика. Досить щиро усміхнутись собі у дзеркалі, один одному у вічі, як критичний стан безпорадності перед смертю зникає, на противагу абсолютному стану Любові. Коли ти вбачаєш в мені Любов, я розквітаю - тану, затікаю свідомістю у над реальний світ людського бажання та здійснення мрії. І хай це наївно, але Казка жива, коли віриш.  
- Нема ніякої кризи.
- Як нема?
- Це психіка рве на голові волосся.
- Але люди її відчувають.
- Бо хочуть відчувати, бо так треба.
- Так треба?
- Але чому?
- Спитай у них.
- Відповіш чому?
- Треба ж комусь складати міфи.
- Навіщо?
- Яка ти наївна. Бо вигідно.
- Не розумію.
- Казка має байку у якої є мораль. А міф – людська легенда про Бога.
- Кого вони кличуть іменем – Бог?
- Нікого. 
- Так треба?
- Спитай у них.
- Відповіш чому?
- Ніхто – це жива сутність, яка живе вище космосу на троні. 
- Ідол?
- :)
- А хто тоді Бог?
- Ти.
- Я – людина.
- І Людина також.
- Вони знають?
- Кожен знає, адже у кожного є Душа з якою можна посидіти на одинці і випити кружку гарячого чаю…

Тобі може здатися, що навколо лікарня, на околицях двору живуть психи. Певно, що так. Думай, як хочеш. Та коли задуматись то розумієш, що населення Землі у двоє більше, бо поруч кожної людини живе її Свідомість: прокидається зранку і п’є чи не п’є каву, може чай, спішить на роботу… Так проходить життя у колі з шістдесяти секунд. Придивися у натовп людей, там неважко помітити мораль, яка плутається між ногами і жалібно плаче, кожен раз, коли її топчуть. Хіба це не схоже на пекельні муки і стогони?

- Ей, ти чого? Що за думки такі? Ти що записуєш? Ти ж обіцяла Любові. 
- Так. І я стримала свою обіцянку у краплині серед моря. Краплина це також море, тільки маленьке. Тому привідкрий ротика і я оселюся на твоїх вустах солодким присмаком соленого почуття.
- А як же прісна.
- В тебе голова для того аби думати, а не носити її на плечах. 

Наступна частина