Коментувати також можна з та

Вт, 13/04/21, 09:56
Меню сайту
Категорії каталогу
Кедик Світлана [96]
Поезія Світлани Кедик. Закарпатська область, Виноградівський район, село Букове.
Рошко В’ячеслав [26]
Кузан Василь [39]
Бабічин Юрій [10]
Вихованець Леся [1]
Ісаєвич Михайло [47]
Марина Алдон [4]
Пальок Анна [79]
Хланта Михайло [18]
Бурдюх Микола [54]
Наталія Степа-Пеньора [2]
Медвідь Марія [1]
Рибар Тетяна [3]
Опитування для Вас:
Чи повинно бути державне замовлення на друк поетичної літератури?
Всего ответов: 348

І як без статистики?
ШЛЯХ до ТВОРУ:  

         
Вірші/статті категорії та розділи української поезії, українська проза
    Поети Закарпаття категорії та розділи української поезії, українська проза Кедик Світлана
 

Спогад. Земля з пташиного польоту

Початок тут

І закрутилася, завертілася вихором… інколи повільно, частіше сильно. Я ж казала, що мої герої пожирають мене. Ну ось передімною стоїть я. Я така маленька, така невинна. Тому аби краще її бачити між натовпом вирішила написати її з великої букви, ось – Я. 
Ігора нема. Він вже добу, як у горах. Ловить там свої радіохвилі. А мені хочеться ласки. Хочеться припасти до його поголеного обличчя, а то щетина кусається, і колеться… отак бере і кусає мої щоки. Тоді вони печуть і червоніють, або спочатку червоніють, а потім печуть. Хочеться застелити вікно шторкою з місяця і зірок, приспати доню і залізти до тебе під легеньку літню ковдру. Хочеться так, аби донечка раптом не почула шорох за стінкою і зачиненими дверима полагодити пестощами ліжко, а то воно останнім часом у нас ламається. Хочеться викинути всі подушки, і ковдру і простирадло і просто лежати… Уявляєш, лежу з чоловіком у ліжку і марю тобою. Посвіжішало. Та всеодно хочеться…
І тут у всій своїй чарівності, так неочікувано, вірніше несподівано приходиш ти, даруєш мені краплину неба, на сонячній квітці, пелюстки якої гомонять полоненою літом весною. Історія повторюється – я знову твоя. 



Земля з пташиного польоту


Того дня йшов дощ. Я сиділа на краю ліжка перед вікном і просто дивилася. Дивне почуття насолоди наповнювало душу з кожною новою краплею, яка повільно сповзала по склу. Звичайний дощ, а вміє догодити жінці…. 
З того часу минуло вже багато часу – подумала і запитала себе – з якого часу? З якого часу, коли у моєму світі уяви немає часу? І знову лягаю на ліжко і наче провалююсь у міжпланетному польоті Любові. Моє ліжко пухке, як хмарина, але я в ньому ніколи не сплю, тільки інколи засинаю на його плечі. Він мене любить.
Тс-с-с…. тихо, нікому не кажи. Бо розказати про Любов – це збрехати. Знаєш чому? Про Любов не розказують, а нею насолоджуються. Якось я спробувала намалювати Планету Любові. У мене вийшло рівно настільки аби закохатися у власного чоловіка. Тому не кажи нікому, бо це бачимо і розуміємо тільки ми. І знову лягаю на ліжко, і наче провалююсь у міжпланетному польоті Любові. Він робить це так… так по-справжньому, так сильно і ніжно водночас, так, наче хоче мене з’їсти – впивається п’явкою руками і ногами в моє тіло, схрещуючи нас в єдине ціле, бо ми починаємо плисти назустріч один одному. У такій близькості ніщо не може між нами просковзнути, тільки краплини вологи, яка хлюпає потоком пристрасті у бурхливому океані ….
Що? Що ти кажеш? Тобі хочеться відчути це? То йди до мене і я, як завжди, засну на твоєму плечі.
Він підійшов, поклав голову на мої голі ноги. Відчуваю легкий дотик шовкового волосся, яке невидимими кучерями полонило мої пальці. Люблю губити пальці в волоссі, бо завжди знаходжу в ньому вуха. Кінчики вух дуже смачні… Починаю шукати його плече – сповзаю пальцями до шиї, спини, круглих сідничок…. Далі не дістаю(поки що). Від мого дотику він ворушиться у легкому тремтінні, та найбільше люблю, коли мурличе. Шукаю… шукаю, а плече не знаходжу, натомість – масу почуттів подорожуючи улюбленим тілом. Він любить, коли я мию поцілунком його ноги, найбільше ступні, бо стає лоскотно – сміємося. Крізь той сміх малюю ноти по усьому тілу яскравими барвами найбажаніших почуттів. Дуже часто – завжди виконую наше найзаповітніше бажання. У ту мить він не встигає зрозуміти те, чого розуміти не варто, але коли прокидається то каже – Боже мій, я так тебе люблю! Він каже так аби почути відлуння своїх слів. І чує – Боже мій, я так Тебе люблю! 
Тс-с-с…. тихо, нікому не кажи. Бо розказати про Любов – це збрехати. Знаєш чому? Про Любов не розказують, а нею насолоджуються. Якось я спробувала намалювати Планету Любові на його тілі саме тому це бачимо і розуміємо тільки ми.
Колись ми Жили на Землі. Тоді я була жінкою, а він – чоловіком. Нас називали грішниками за почуття один до одного. А найбільше – мене, бо він був моєю улюбленою спокусою з поміж усіх інших. Та вони і самі спокушалися, коли дивилися на нас. І казали – на це соромно дивитися. А я думала – тому і не дивлюся, а люблю. Протягом століть різні люди по-різному дивились на нас, по-різному сприймали, міркували, але завжди осуджуючи. Товсте покривало суду нарешті закрило їх по самісінькі вуха, тоді настав день перемоги. Бо під покривалом опинились усі, навіть і ми. Перебуваючи з нами під одним покривалом людям довелося дивитися на нас і відчувати сором, до тих пір доки не навчились віддаватись почуттю насолоди. Так дехто навчився любити, дехто ненавидіти. Та по суті, ці два почуття не відрізняються один від одного соромом, хіба що сприйняттям. Та вони були тільки людьми. Заздрість жила з-за того у їх свідомості, що я народилась жінкою, а він – чоловіком. От і вийшло так, що в мене вроджена жіноча душа, та яка прагне любити й плекати, а в нього – чоловіча – та, яка прагне любити й плекати. Що нас і поєднало. 
Ми жили у розкішному палаці на березі моря. І досі чую розмову хвиль, надто, коли купаюся в океані. Фігове листя неймовірних розмірів, прикривало наготу Неба перед Землею, бо жінки та чоловіки один перед одним не прикриваються, це тільки люди, зумовлюючи тим, що ходити без трусиків не гігієнічно. А я думала – не гігієнічно носити сморід у трусиках від сорому, тому ходила чистою – незайманаю, як і він. Нам не вірили. 
Ми жили у розкішному палаці на березі моря – просто неба. Сліди пальців на білому піску вели стежиною у нашу спальну під хвилями припливу. За голубою шторкою вікна відкривався красивий краєвид інколи заходу, інколи сходу, але завжди сонця. Кожного ранку я одягала ліжко у простирадло зорі, а вечорами – у зірки. Пахло м’ятою, вітер приносив аромат із-за пагорбу аби я розсипала на подушки свіжість. Та одного дня мені захотілось аромату червоної троянди. Червона троянда жила неподалік нашого дому. Самовпевнена і пихата красувалася краплями крові поміж зелених листочків, котрі були змушені зализувати рани від шипів пагону. Вітер чемно попрохав аромату, вона погодилась але за однієї умови – якщо я стану на один день людиною. А що мені було робити, коли задумала зварити для нього трояндове зілля із почуття пристрасті червоного кольору? Що мені було робити, як не проковтнути аромат і ступити на землю ногою людини. У той день настала весна. Вона ішла за моїми кроками і сіяла тепло – зарясніли цвітом сади, бджоли загули, птахи позвивали гнізда для маленьких пташенят… усе ожило протягом одного дня. Мені подобалось заплітати коси вербі, розчісувати листя берези, плести вінок калини…. І не сумувати на ним. Адже я точно знала, що трояндова пристрасть нагадує про мене, хоча інколи коле мене зрадою. Я не розуміла, що воно таке – зрада, тому віддавалась ще відданіше кличучи захід, який має принести зорю бо тоді я знову буду з ним. Та вечір не наставав. Гаряче сонце висіло у небі – кохалось з землею під покривалом ніжності. А мені… мені… доводилось дивитися на них і згадувати відчуття насолоди. У такій близькості ніщо не може між ними про сковзнути, тільки краплини вологи, яка хлюпає потоком пристрасті у бурхливому океані Любові. 
Того дня йшов дощ. Я сиділа на краю ліжка перед вікном і просто дивилася. Дивне почуття насолоди наповнювало душу з кожною новою краплею, яка повільно сповзала по склу. Звичайний дощ, а вміє догодити жінці…. 
Краплини одна за одною залізають за пазуху наповнену персиковими грудьми, на стільки стиглими, що сік виприскує, наче материнське молоко. Хочеться аби хтось зі смаком бажання пив його – тепле і солодке…Тоді вони наповнюються знову і знову…
Краплини одна за одною сповзають у лоно звиваючи там гніздо – хочеться щебетати, воркувати похитуючи подих природи серед зеленого безмежжя м’якенького листячка – ніжно… Так ніжно відчувати дотик дощу і божеволіти від мокрого поту жаги, що пахне спокусою. Гм-м-м… повільно і обережно задихаюсь від миттєвостей, які звалюються на мої тіло та свідомість, як грім серед ясного неба і виблискують кожен раз новим спалахом і новим звучанням поривчастого подиху – буря. Справжній ураган неймовірної сили кричить на всі простори Всесвіту – я тебе хочу! Я хочу тебе поїти собою, бо ти хочеш мене пити! 
Усе стихло, навіть душа завмерла – заснула сама, а прокинулась з ним передаючи зі своїх вуст у його вуста – Боже мій, я так тебе люблю. Пахне ваніллю… 
Що? Що ти кажеш? Тобі хочеться відчути це? То йди до мене і я, як завжди, засну на твоєму плечі…
   
Довелося поставити три крапки, бо Ручка перестала писати. Не знаю, чи навмисне, не питала у неї, бо вже солодко собі заснула на моєму робочому столі, чи то мені спати хотілось… Ти не повіриш, але я божеволію. Кожного разу коли Вона починає писати. Отак бере виходить з надер моєї душі і пише. До такої міри ніжно і мило, що я геть не тямлюсь від любові до Неї. Інколи дивлюсь на себе і бачу Її. Вона така незвичайна, така рідна і чужа водночас. Мені доводиться ховати її від чоловіка. Просто одного разу, вона запросила його політати, він не погодився, але з того часу каже мені, що я тільки те й роблю, що літаю. А я йому відказую – то лети зі мною. Е, ні… – каже він, – я краще по землі ходитиму. 
– Я покажу тобі землю з пташиного польоту.
– Досить того, що ти розказуєш.
– Потанцюй зі мною.
– Мені треба йти.
– Залишся.
– Я дуже хочу залишитись, та треба йти.
Він поцілував мене в губи, полоскотав шийку, коли я повисла на ньому, покусуючи вушко, натякаючи – не відпущу. 
– Пусти мене.
– А я не тримаю.
Кажу і засоромлено опускаю руки і ступаю крок назад. 
– Відпусти мене.
– А я не тримаю, ось. Йди.
Жестом показую на двері.
– Та ні, ти мене тримаєш.
Гаряче обіймає, знімає курточку але не вішає на вішак – просто кидає, аби якомога скоріше втопитись у моїх обіймах. Підхоплює мене на руки і несе. Завжди було цікаво – чому саме в ліжко? І тут цього разу я кажу:
– Хочу на сіно.
–Що?
  – Я хочу аби ти розвів багаття своїм бажанням у купі запашного сіна.
– Що…?Але там холодно.
– Хіба? А тоді, чому ти аж пашиш від жару?…
Усміхається, бере ковдру під руку, мене за руку і біжить до копи сіна.
А на дворі весна. Сади квітнуть, так пахне п’янко. Трава починає зеленіти під нашими ногами і горнеться до землиці, аби черговий раз поніжитись. Просто, коли ми кохаємося, то все навколо тоне у пристрасті. А надто, коли описую подробиці інтиму. 
Того дня гілочки фіолетового бузку прокрадались аж до наших тіл, яке навіть зблизька здавалось одним, аби полоскотати ароматом задихаючіся ніздрі; пташкам чувся дзенькіт струмка над яким збирались стайками поспівати; вітер дихав у ритм – глибоко та поривчасто; сонечко спекотно, як для весни, розігрівало і кидало в забуття насолоди.
І якось підсвідомо розумієш – це затишок, схованка від цілого світу людей розміром у цілу Вічність Любові. Тоді він розплющує очі і спантеличено питає:
– Що ти зі мною робиш?
– Показую Землю з пташиного польоту.
Задоволено відказую я і взлітаю, знову і знову….
– Відпусти мене.
– А я не тримаю. Йди.
– Як мені піти, коли ти розквітла?
– Та ні ти йди, тобі треба.
Кажу йому проводячи соломинкою по животу. Він не боїться лоскоту, але коли так роблю, сміється і тікає від мене. Та я хитра, бо зараз він босий, та голий а сіно кусюче, тому лишається лежати на ковдрі поруч мене.
Той день промайнув у нашому сні. А коли засяяли зорі, я прокинулась від голоду, так нестримно захотілося їсти. Добре, що моя їжа завжди зі мною, інколи лежить, інколи сидить… Та я ніколи не можу наїстись до сита. І тобі не раджу. Аби було смачно треба відчувати голод. Смакова якість залежить від рецепторів, що на язику. Тому не вагаючись ковтай язики один одного не тільки всім тілом, а всією душею, яка дозволяє неймовірні польоти. 
– Ох, як мені добре… Але я за цей день нічого не зробив.
– А що ти хотів зробити.
– Треба було поїхати….
І починає переповідати буденність, плутається у придуманих проблемах, у думках про недосяжність спокійного життя… Я геть нічого не встигаю, – нарешті промовляє, і продовжує свою довгу промову.
А я дивлюся на нього посміхаючись, дивлюсь на губи, які ворушаться в словах, дивлюсь на грудину, яка колише подих, дивлюсь у очі, які загубились в думках про наше фінансове становище. А до чого тут становище? – подумки питаю його, – та замовкни вже, – продовжую. Тоді, наче, прокидаючись дивиться на мене і замовкає. Ось так, краще помовчимо – думаю.
Мовчати з чоловіком у сіні це справжнє мистецтво. Більше того, мовчати непорушно, просто лежати на його плечі і мовчати. Він бере сигарету, прикурює. Пахне димом. Аби не вдихати, ловлю той дим і відпускаю у небо, нехай собі політає. Дивиться на мене таким закоханим поглядом. Я знаю всі його думки, бо читаю їх. А він ніяк не може второпати, за що мене любить. Дивний чоловік. Це я створила його таким. 
Коли ми зустрілися вперше він сказав собі: а вона, нічогенька, може щось і вийде. А тоді простягнув мені тарілку з шашликом і наполовину повну склянку самогону(дядько Вітя з Києва привіз. Прямо в квартирі наварив…) Ще ніколи в житті не пила самогону. Та він навмисне мені його дав, бувши переконаним, що навіть запаху «сливівки» не витримаю. Я випила – раз, вдруге, втретє. В четверте ми пішли ближче до річки, подихати, а якщо чесно, то я сп’яніла. Ото сиджу собі на камені, над водою, він не приховуючи глузує з мене і каже – ну що довела, що можеш випити. 
 – Ага, довела. А чом-го-го… хороший самогон-н-н… Тільки я більше ніколи його пити не бу-ду-ду…
Підхопив мене на руки і дав заснути на своїх колінах. Але я точно знаю, що не відриваючи очей дивився на мене і не пристойно погладжував талію.
– Про що ти думаєш?
Питає у мене.
– Про тебе, і про те, як ти напився самогону на шашликах з дядьком та тітонькою, а за одно і нашому першому побаченні…
– Я напився!?
– Ну, не я же.
– І за що я тебе люблю?
– За те, що я твоя. Ти сам так казав.
– Знаю, що казав. Та це не правда.
– Хіба, ні.
– Ні. Я люблю тебе за те, що ти тільки моя.
– Ну як можна бути таким егоїстом, га?
– Ти мене таким зробила.
– Я нічого такого не робила. Бо насправді я не твоя.
– Ти моя!
– Хто тобі таке сказав? Якщо я твоя дружина, це ще не означає, що я лишень твоя.
– Ти чого?
– Кажу, що у мене є коханець.
– Ти чого?
– Він мене любить.
– Хто тебе любить?
– Коханець. Не віриш?
– Я вірю, що ти тільки моя.
– Ми зустрічались, коли я їздила у гості до подруги.
– Ти тільки моя, тільки моя…
– Він хороший і я… я люблю вас обох.
– Я люблю тебе за те, що ти тільки моя…
– Просто він - віддзеркалення моєї душі, а ти – моя реальність. Коли я вас поєдную, то виходить Казка, у якій мені так хороше жити…
– Нікому не віддам…
Повторював своє, не бажаючи чути моїх слів. – Нікому не віддам.
– Ігор, я не тільки твоя.
Він подивився на мене таким благаючим поглядом, таким невинним і люблячим, таким спантеличеним. Я не тільки твоя, ти можеш мене за це ненавидіти, та краще любити, бо той коханець… той коханець… – ти. За ті дві доби нашої розлуки я уперше відчула потік часу – мені так хотілось бути з тобою, щоб просто жити у миті. Моя подорож – не відсутність тебе, а знайомство з коханцем, до якого прагнула всім своїм Я.
  Боже мій, я так тебе люблю! – Вигукує нарешті, – люблю не за те, що ти тільки моя, а за те… за те…. – і плаче, чомусь… – то виходить, ми коханці?
– Ага.
– Тоді чого і досі не кохаємося….
Того дня гілочки фіолетового бузку прокрадались аж до наших тіл, яке навіть зблизька здавалось одним, аби полоскотати ароматом задихаючіся ніздрі; пташкам чувся дзенькіт струмка над яким збирались стайками поспівати; вітер дихав у ритм – глибоко та поривчасто; сонечко спекотно, як для весни, розігрівало і кидало в забуття насолоди.
І якось підсвідомо розумієш – це затишок, схованка від цілого світу людей розміром у цілу вічність любові. Тоді він розплющує очі і спантеличено питає:
– Що ти зі мною робиш?
– Показую Землю з пташиного польоту.

А хіба на дворі не ніч!?

Наступного дня ми прокинулись рано. Вже завтра мали їхати до бабусі в село за донечкою. Але скажу чесно, що то були по-справжньому весняні канікули. А хіба не цікаво на якому сіні ми спали посеред міста? Та я все одно не скажу…
Коли він поїхав, мені не стало сумно. Просто мені завжди радісно. І я неймовірно красива, хоч нічого з собою не роблю: ніяких масок, макіяжів, навіть в салон краси ніколи не ходжу. Я неймовірно красива і завжди молода, бо щаслива – жінка гарна, бо щаслива.
У своєму безмежному щасті накидую на себе його халат, босоніж біжу на кухню, вмикаю кавоварку. Чути, як зернятка кави подрібнюються і враз пахне бархатним смаком свіженької, ранкової кави. Я п’ю її без цукру – життя надто солодке. Занадтих речей не буває, просто мені добре.
Моя кава поглинає мене у свій чарівний світ і каже: ось твоя Ручка. Я підстрибую від радості, беру її, сідаю за стіл, відкриваю зошит і починаю писати, вірніше продовжую(мені подобається саме писати, а не стукотіти клавою комп’ютера… але таки доводиться час від часу). Та на чому я зупинилася? Перелискую листочки, ось:

Що? Що ти кажеш? Тобі хочеться відчути це? То йди до мене і я, як завжди, засну на твоєму плечі…

Читаю і думаю – та я ніколи не закінчу казку про Любов. Я взагалі ніколи…. Нічого... не закінчу…. за-кін-чу….кінчаю….
Дивна думка осяйнула мене – оргазм – це лише перепона насолоді. Якби не оргазм – певне закінчення процесу, то людина могла б продовжувати відчуття насолоди, скільки забажає, як забажає, наповнюючи його завжди новими і завжди сильнішими, більш хвилюючими відчуттями. Оргазм – дія, мозку на психічному рівні, яка спрацьовує, як автоматичний, застережний захід. Але від чого застерігається організм, коли свідомо йде до вказаної мети? Ні, це не організм застерігається, це свідомість накладає певну рамку, наказуючи організму спинитись, бо далі прірва. А далі справді прірва, прірва невимовної насолоди, яка пояснюється не просто виходом гормонів щастя, а є Щастям, перш за все духовним, бо психіку слід розглядати, як елемент душі. А Щастя подібне серцевому приступу – на стільки сильне, що треба не просто витримати, а жити ним і в ньому. 
Ти готова до вічної насолоди? – спитала себе. 
Призначення сексу – оргазм(психічно фізичне задоволення),та це тільки початок, мізерна частина більшого. Бо цілком можливо, що людина свідомо зупиняє себе на досягнутому називаючи оргазм кінцем. Тобто, люди нещасні, бо бояться по-справжньому бути щасливими! 
Боже мій, я так тебе люблю!!!!! Дуже-дуже-дуже…!!!
Стрибаю від радості, мені хороше. Та якась втома проходить по руках і ногах – знизу вверх і навпаки, тіло розслаблене повільно сповзає коло стола і лягає на підлогу. Очі відкриті, але їм важко дивитися. Всередині грає музика і крутить справжня завірюха – холодна, морозно-пекуча, та враз стає гарячою. Гаряче повітря наповнює мене зсередини все більше і більше, здається куди вже далі, далі не можна, я не витримаю… та, як тільки я віддаюсь тій гарячій течії, то перестаю відчувати простір, перестаю відчувати тіло, просто розчиняюся в собі. Переді мною прозора завіса крізь яку проходжу. Я не займаюся сексом, натомість відчуваю насолоду, вчусь відчувати Щастя перебуваючи у Його бурхливому потоці. Мені спокійно і просто добре – так повільно і мило, так ніжно і чуйно, так….Бачу своє тіло на іншому боці свідомості, воно закам’яніле лежить. То до чого ж тоді рухи – туди-сюди, коли тіло мертве – настільки живе, що відчуває насолоду Духу поєднання з Любов’ю у власній Душі(свідомості). Я реально гуляю між зорями, по-дитячому вітаюся з місяцем і втікаю туди… Все далі і далі. Дорога не закінчується, дороги взагалі нема, є тільки моя хода вперед. Та я не сама, хоч і гуляю одна. Просто всі всередині мене і водночас навколо – будують мене ласкою та ніжністю, вірніше, умінням любити. Я йду туди, я завжди там з Тобою, мій Боже, купаюся у бурхливому океані Любові, сама будучи Твоїми Водами….
Коли я прокинулась від реального сну, ще відчувала заніміння тіла. Руки неслухняно поворушились, та я не змогла піднятись. Хотілося залишитись там – все ще відчуваю вологі губи, які асоціюються з цілою планетою, та я вся волога, просто мокра і спрагла Любові. Захотілося пити. Як тільки подумала про це, то миттєво відчула приплив відчуттів, які поїли мене не водою, а знову таки насолодою. Я ковтала Її там, коли мертве тіло лежало тут. Навіть не дихала, але відчувала дихання, яке дихає з мене і в мене…

Наступна частина


Додав: svetakedyk (07/07/09) | Автор: © Світлана
 
Розміщено на сторінці: Кедик Світлана
 
Переглянули твір - 1605 чол.
 
  
  у Вас # закладок

автору
за твір:

 



Автор чекає на Вашу оцінку та коментар
Всього коментарів: 4
avatar
1 COCODE • 22:58, 07/07/09 [Лінк на твір]
Я ж Вам казав, що Ви щаслива людина. Щоб так гарно все описати......треба все це відчувати. Сцени кохання вражаючі. Заздрити починаю Вашому Ігореві :) , так йому і передайте.
avatar
Михайле, не треба заздрити, ти краще втілюй свої мрії з близькою людино. Думаю вони не менш вражаючі. Адже кожна людина здатна любити :)
Щастя Вам !

Я йому передала. Він усміхнувся задоволено, як дитина...
Дякую за перечитування

avatar
3 COCODE • 22:44, 08/07/09 [Лінк на твір]
Вони і справді не менш вражаючі, але я не зможу так описати. А заздрість в мене хороша, вона нічого, крім добра не може принести :)
avatar
4 virchi • 12:59, 14/07/09 [Лінк на твір]
Спробуйте збільшити шрифт - важко читати маленький


Додати коментар:

Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
avatar

загрузка...

ОСТАННІ 10 КОМЕНТАРІВ до ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ

(50 коментарів Ви можете переглянути на сторінці "НАШ ТОП ++")


   


Форма входуу
Логін:
Пароль:
Інформації:     
Випадкове ВІДЕО з сайту:
Наталка Крісман - "Вовчиця", &...
00:06:40

ПОНОВЛЕНІ ТЕМИ ФОРУМУ:

ОНЛАЙН - РОЗМОВНИК    
    (міні-чат)

    АВТОР-АДМІН САЙТУ:
    Сайт: uid.me/vagonta
    Facebook,
    Instagram,
    Viber: 0680839579
    E-mail: vagonta@gmail.com, virchi@yandex.ru

загрузка...

НАЙПОШИРЕНІШІ
КЛЮЧОВІ СЛОВА
Copyright MyCorp © 2006 Хостинг від uCoz