Коментувати також можна з та

Вт, 13/04/21, 09:04
Меню сайту
Категорії каталогу
Кедик Світлана [96]
Поезія Світлани Кедик. Закарпатська область, Виноградівський район, село Букове.
Рошко В’ячеслав [26]
Кузан Василь [39]
Бабічин Юрій [10]
Вихованець Леся [1]
Ісаєвич Михайло [47]
Марина Алдон [4]
Пальок Анна [79]
Хланта Михайло [18]
Бурдюх Микола [54]
Наталія Степа-Пеньора [2]
Медвідь Марія [1]
Рибар Тетяна [3]
Опитування для Вас:
Де Ви працюєте?
Всего ответов: 636

І як без статистики?
ШЛЯХ до ТВОРУ:  

         
Вірші/статті категорії та розділи української поезії, українська проза
    Поети Закарпаття категорії та розділи української поезії, українська проза Кедик Світлана
 

Спогад. Сніжинка

Ну що ж, миттєвості скінчилися. Витираю пилюку з меблів і йду. Йду вслід за розумінням. Рай готовий. Чому я вибрала символи, а не просту людську мову? Бо відчула себе більше ніж просто людина. Через хвилину до мого дому увійдуть діти – два хлопчики і одна дівчинка. Вони будуть гратися у кімнаті Зірочки, а я йтиму за слідом. Перед тим залишу на полиці почерк пилюки, напишу так – Ти найкращий. 
Сльози ні дочого. За дверима лунають дитячі голоси – сміються. Зірочка – дівчинка і два хлопчики…
Була неділя – звичайний день напередодні нової осені. Чоловік на ім’я Ігор – чудова людина, прекрасний майстер, сів у свій «пердунчик» і поїхав до друга. Друг живе неподалік – у підніжжя самої Чорної Гори. Поїхав пообіцявши за півгодини повернутись. Півгодини пройшли незабаром, але вона вже їх не мала. Бо поринула у мить паралельного Всесвіту. Під звуки дитячого сміху і гамору пройшла крізь браму часу стрибнувши в самісіньке межичасся. Навколо падав космічний сніг. Летіла з шаленою швидкістю, коли нарешті побачила небо. Там воно також голубе. Її зустрів Він. Усміхнувся і рукою показав туди. З Його широкого, білого рукава, наче посипався світ з новою Землею. Він дав їй право назвати планету. Вона назвала – Любов. Так це Слово стало першим і останнім…
Їх тіла створені з вільної енергії сполучалися знову і знову снуючи атмосферу Любові. Прозорість настільки була прозора, що було видно у їх середині справжнісіньких Людей. 
Неймовірно, ціла планета тільки для них двох.
Сьогодні вийшла друком її перша Книга – «Світ Добра».
Ігор питає в дружини – що з тобою? А дружина мовчить. Діти все ще сміються. Сьогодні триває, воно застигло у часі. Так люди і живуть і дружина серед людей. Живе вдома на дивані з окулярами на носі. Вони ще встигнуть перечитати її «Осінь».
Що з тобою? – схвильовано питає Ігор. Водить руками перед очима, які навіть не моргають, прислухається до грудей, які не дихають, ворушить тіло, яке повільно лягає на підлогу маленьким снопом почуттів. Сів поруч поклавши її голову на свої коліна. Тримаючи у руках руку розправив долоню на якій викарбувано – німа. З того часу він усюди носить з собою її маленьку долоню. Прикладає до грудей з людським серцем, бо саме тоді у свідомості виринає Спогад про людство у світі реальних ілюзій.
Була неділя – звичайний день напередодні нової осені. Чоловік на ім’я Ігор – чудова людина, прекрасний майстер відкриває файл з диваном – тьху ти, ілюзія, а я вже було повірив, що реальність. М-да… Булгаковська Маргарита увійшла через двері, а моя – крізь серце. Лишається вірити, що це не міф, а добра казка. Адже в казках навіть жаби стають царівнами. Я тебе неодмінно знайду і буду любити такою, як ти є…


 … А пам’ятаєш, як ми любили гратися з квітами? Ми їх не зривали, ми їх ніжили поглядом. Тоді уперше, одного прекрасного дня, я побачила захід сонця. Сонце висіло над виноградником так по-сільськи – люди перегукувались на огородах збираючи плоди… а ще зелені грона винограду визирали з-під листя. Неподалік паслись корови – твої, і мої, і сусідські. Це вже потім вони стали нашими. Корови ловили промені отого оранжевого диска під комарину музику і запах літа. Авжеж, літо пахне теплом.
Сонце висіло над виноградником, а ми лапали його моїми пальчиками. Йому подобалось. Сонцю подобалось висіти зі мною на пагорбі і малювати в уяві тебе. Того вечора я прийшла додому і сказала мамі, що бачила Бога. Вона не звернула уваги на мої слова, нагодувала і пустила на вечорниці. Але я ж знаю, що ми сиділи на пагорбі – ти і я, ми лапали сонце.
Вечірниці сільської дівчини такі ж відверті, як і я. Вечірниці сиділи на лавочці, а сімнадцятирічний хлопець Вітьок співав їм пісню. Вечорниці слухали аж поки він не промовив – я тут намагаюся найкращій у світі дівчині зізнатися в коханні, а вона марить зірками. Я глянула на того хлопчика, котрий так палко стискав мою руку і відказала усміхаючись – люблю зірки. Тоді він поринув своїм носом у моє кучеряве(підкручене бигудями) світло-каштанове волосся шепочучи – ну як мені понести цей запах з собою…
Ох ті вечорниці. Вони так довго сиділи на лавочці, аж до п’ятої ранку. Тато з десяток разів непомітно виходив дивитися чим це я таким цікавим займаюсь, і коли зашурхотіли квіти на клумбі вечорниці зізналися - тату, поглянь, які гарні зірки. 
А потім завжди приходила зоря. Вона так зненацька і очікувано водночас підсідала до нас, але чогось між нами – його вела до своєї хати, а мене – до своєї. Нарешті тато, на самому світанку, може спокійно години дві подрімати. :)
А пам’ятаєш, коли я вчилася бути нещасною. Боже мій, яка дурість. Моя вісімнадцятирічна юність завжди казала мені - не сумуй. Усе минеться, ти надзвичайно сильна. А я не вірила, вірніше вірила, але страждала. Отак лягала на підлогу і мила її до самісінького близку сльозами. Часом засинала на чистій, а то й брудній підлозі. Часом сміялась – дико, нестримно, занадто голосно, як для скромної дівчини. Не треба, не питай чому, я сама розкажу.
Та людина прийшла в моє по-юнацькому дитяче життя зі свого дорослого і хтивого. Стала на порозі серця, саме коли я їхала з міста додому і примусила зненавидіти. Якби ж тоді збагнула що то підкуса… Згодом зрозуміла, але мала викувати тією ненавистю Любов у Душі.
Висіло моє любе сонце, мої любі зорі… і приниження у шелесті зелених дібров, далеких від батьківського дому. Приниження опустило мене прямісінько в бруд людського осуду. Осуд позаочі шепотів між друзями людськими вухами – я б на її місці зненавидів всіх чоловіків на світі. І що мені лишалося робити, окрім того, що вчитись бути нещасною? Тільки Любити, ще палкіше берегти чудом збережену незайманість… для тебе.
І наче нізвідки з’явився Ігор. Подав мені руку, допоміг піднятися з колін витираючи сльози. Витираючи сльози промовив - більше ти ніколи, ніким не будеш скривджена.
На цьому місці починається наша дружба. Невисокий, худорлявий, кароокий, малиновогубий… безмежно добрий, розуміючий… коханий. Своїм ідеалізованим єством і мріями про геніальну жінку закохав мене у себе. Ніхто, ніхто так не вміє піклуватись, як він, окрім тебе звісно, Боже. На нє, рідко приносить мені каву в ліжко, зовсім безпорадний на кухні, не вміє складати речі в шафі, залишає шкарпетки у ванній кімнаті, коло пральної машинки, не кладе на місце гель для бриття… і кожного вечора, уявляєш, лягає до мене в ліжко без трусів, навіть, коли приходить пізно. Ну, словом, далеко не омріяний дівочими думками хлопець. Ще б пак, адже він – чоловік, в любому значенні цього слова. Тільки справжні чоловіки вміють присвячувати себе сім’ї, своє життя називати іменем коханої, своє єство виховувати в дитині. Зараз, як колись я, Зірочка улюблениця тата. Він живе в оточенні двох жінок. Він наш оберіг, а ми – його сила. І хто сказав, що різниця у віці має значення? Але мають значення його слова – я шукав її все своє життя. Знайшов, хоч сам того не знав, бо десять років чекав поки вона підросте. Та все одно – Дитинка, моя Дитинка.
А пам’ятаєш… 



Розділ перший

Сніжинка



Кожна людина, як такий собі окремий світ, формує власне бачення на ті чи інші речі. Тому і таке явище, як життя набуває особливого значення для усіх нас. Різна мета, різні потреби, різний життєвий шлях... але як не крути, як не вирізняйся, дім у нас один. І це є планета Земля. Душа нашої планети – люди. Досить оглянутися і вникнути в людське існування, як можна поба-чити кволу душу(в загальному). Наслідки її недуги – глобальне потепління (від стоптаної квітки до вимирання). Людство захворіло «цивілізацією». Така хвороба має побічні ефекти – відсутність усвідомлення наслідків дій, та зловживання «силою». Бо насправді цивілізацію можна назвати регресом. Знаю – критично. Але діяльність людини явно руйнує наш дім. І зазвичай, людина не цінить, на перший погляд, неважливі речі. Та неважливих речей нема. І може, саме тому, що сприймаємо ПРИРОДУ, як річ, а не як Живий Організм, і не цінимо. А переоцінка відбувається, коли усвідомлюєш нестачу тої самої Природи, бо лише тоді, на жаль, вона стає для нас живою. Тоді, коли важко дихати, бо шар пилу надто товстий і надто сильно придавив легені. Не чуєш подиху вітру, бо йому нічим шелестіти – нема дерев. Не відчуваєш запаху квітів, і не милуєшся їх красою... Не купаєшся у річці, бо вона надто брудна від людських залишків... Чи є на Землі місце, яке б не зачепила людина? Чи є місце, яке можна назвати цнотливим? Наша Природа давно втратила свою цноту. Але не по своїй волі – її збезчестила людина...
Недоречно буде наводити приклади людської діяльності, бо усі ми добре знаємо і розуміємо що, як та з-за чого трапляється. Де наша «еко-логічна свідомість», яка чинить дію, але розуміє наслідок? Та для виховання дитини, спочатку батькам треба опанувати таку науку, як життя серед життя – життя в гармонії з Природою.
Гармонію треба розуміти, як Любов. Бо дерево росте, коли його вирощують – плекають... Тож треба сформувати нову свідомість людини. Інакшими словами: мета нашого життя – життя серед життя. Та не може бути життя по різну, бо усі ми одна велика родина, Єдиний Організм наділений самопізнанням і удосконаленням. Аби покращити життя зовні(у світі) треба збудувати його всередині, всередині у душі.
Кожна людина, як часточка Єдиного Організму, несе в собі певні заряди(емоції). Що служить руху отого Великого Організму. Ось на даний момент душа людства – хаос – страх – невпевненість... Те що маємо все-редині, те маємо і зовні, бо внутрішня енергія формує зовнішню. Побудова нової людини свідомої починається глибоко в душі, там де є ота частина Бога(Любові), яка вміє Творити.  
Людина наділена здатністю творити, бо успадкувала від Творця(Бога), як фізичне так і духовне начало мудро поєднане, що є нічим іншим, як душею. То кожен має задати собі питання: хто я – Творець, чи раб власного страху та ілюзій – нищівник?
Адже аби творити Прекрасне в душі, кошти не потрібні. Для того, аби намалювати уявою в душі цілий Всесвіт не треба масляні фарби і пензлик. Бо фарбами послужить Веселка, а пензликом сама людина. Що людина в собі несе(у душі), те і випромінює.
Бог дав життя всьому творінню, людині ж дав не тільки життя, але і душу – розумну, вільну і безсмертну. Душа завжди розуміється, як щось неподільне, як сукупність усіх наших почуттів, скарбниця наших думок, джерело внутрішньої привабливості і духовної краси, відображення Бога, синтез нашої особистості, що охоплює наші властивості і здібності. 
Джерелом правдивої духовності може бути тільки Бог, бо Він є Дух, Любов, Істина, Життя і Путь. Людина не може бути началом духовності, вона тільки відбиває на собі те духовне сяйво, яке виходить від істинного Бога. І, саме тому, володіє даром самопізнання, самоаналізу і само дослідження, їй дано проникати в себе(свою природу) – Богопізнання. 
Першою довершеною Людиною став Ісус. 
Для того, аби полетіти у космос треба «одружитися з скафандром» і «жити в ракеті».
Для того, аби полетіти в ПРИРОДУ(пізнати БОГа) треба одружитися з Совістю і Жити в Любові.
Заглянь в свою душу, там є Той Котрий розуміє. І тільки Той зможе створити Єдність – нову релігію – ЛЮБОВ. Бо на даний момент ми достатньо релігійні, аби ненавидіти один одного, але не достатньо релігійні, аби любити один одного...

…На початку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово.
Воно в Бога було споконвіку.
Усе через Нього повстало, і ніщо, що повстало, не повстало без Нього.
І життя було в Нім, а життя було Світлом людей.
А Світло у темряві світить, і темрява не обгорнула його…

(Євангеліє від Івана Богослова)

Бувають моменти, коли не відчуваєш себе у Всесвіті Планетою, лише її блідим відбитком... Інколи, ховаєшся від миті почуттів, котрі не приховують несказаних слів – мовчиш, а може, кричиш та тебе не чують. І взагалі момент не доречний, коли є хвилина. Позбуваюсь хвилини і гублюсь у безмежному просторі миті – Вічності.... і розумію, що та Вічність – Слово. Найперше бу-ло Слово, і Слово було – Бог(Любов). Хіба у Любові є межі, чи рамки, чи кордони.... ось вони крила душі. Літаєш думкою – Птахом сизокрилим, від-почиваєш Метеликом у лоні Квітки безкрайого поля Життя...
Слово без кордонів!
Я одна з тих, котрі марять Словом.... і дозволяють собі втілювати звук думки. Коли думка звучить відбувається щось неймовірне – народжується той, чи інший твір. Дивно, хоча, цілком нормально, що автор прагне свого доповнення читачем. Бо інакше немає сенсу писати. Але в той же час відкриваючи кожну букву, як окрему складову цілого світу, що зветься – СЛОВО, відчуваєш енергію наповнену Волею. А та Воля є Силою звичайної емоції наділеної можливістю відкривати себе все глибше і глибше.....
Наче, маленька душа особистого Всесвіту. І зрештою особистість на-буває спільного розуміння у окремих людях. 
Немає такого безумця, котрий не назвав би себе генієм, а своє любе безумство – геніальністю.
От і я кажу: Слово – фізичний Всесвіт – Живий Організм. І його функціональність залежить від правильного порядку букв, а букви, як окремі планети – формуються звучанням ще несказаної думки – мовчання. Тому немає слів бо є Слово – «ДНК Вічності». А спадковість прямолінійно залежить від емоції, яка породжує думку. От і чи варто дивуватись «подвійній спіралі». Адже людство вже цілу Вічність записує один єдиний код – Любов. Усі списані книжки – дія Слова і втілення думки народженої Емоцією. Емоція – невидима Енергія – Сила, котра приводить у рух організм, бо лише так він стає Живим. 
Давай думати краще! Саме тоді кожна думка про Прекрасне записуватиме Букву Любові.
Наука, релігія, історія, політика – усе це є філософія. Можна жити за межами політики, можна жити за межами релігії…. Але як можна жити за межами Любові перебуваючи в Її обіймах?
Тож кожне сказане людиною слово – втілення реальності – що душа відчуває те і вуста говорять. Об’єднуючи напрямки життя починаєш розуміти їх спільність: наука – розвиток логічного мислення, історія – просторове розуміння логіки, релігія – еволюція(духовне досягнення/відкриття, що розвиває хід логіки), політика – еволюція логіки. Але так, чи інакше – це прагнення удосконалитись. Світ недосконалий тільки з однієї причини – із-за нашої невдоволеності бути такими, як ми є насправді. А насправді ми є Єдиним Організмом – Істота на шляху вічного розвитку та доповнення Собою(один одним). 
І перше досягнення на шляху удосконалення робить кожна особистість – думає. Від думки не залежить світ, але створюється саме її силою.  
Давай думати краще! Саме тоді кожна думка про Прекрасне записува-тиме Букву Любові.
Думка – це дійсність і немає такої сили, яку б вона не сприймала. У думках можна творити, що забажається. У думках можна злетіти до вершин і стати назавжди там, назавжди залишитись. Це мова спілкування, яка не має слів, але найпрекрасніша від усіх мов. Бо думки у нас народжуються від вражень, які ми отримуємо через наші органи відчуття.
Приймати ці враження називається розуміти, перебирати їх у собі – значить думати, відновлювати ці предмети в пам’яті – згадувати, а вже пояснювати їх – говорити, писати.
Наповнена позитивом Свідомість – написана Любов’ю книга. 
Наповнена позитивом Свідомість – втілена Любов’ю дія.
Наповнена позитивом Свідомість – реальність.
Слова охоплюють як знання, так і наміри. Вкладання намірів в слова – це перший крок до їх здійснення. Намір завжди веде до результату.
Дивно, хоча, цілком нормально, що Творець прагне свого доповнення Своїм Творінням. Бо інакше немає сенсу Творити. Але в той же час відкриваючи кожну букву, як окрему складову цілого світу, що зветься – СЛОВО, відчуваєш енергію наповнену Волею. А та Воля є Силою звичайної Емоції наділеної можливістю відкривати себе все глибше і глибше.....
Наче, маленька душа особистого Всесвіту. І зрештою, Особистість набуває спільного розуміння у окремих людях.
Хто нам каже думати так, чи інакше про основні положення, сприймати їх слід, як незаперечну істину за будь-яких обставин? Хто придумав, зумовив основні положення? Що представляє собою положення і що є основою сприйняття при розгляді будь яких життєвих принципів? Любе питання у суспільстві несе певну мету, як частину розумово обґрун-тованого заряду за для власного ж втілення. Любе питання є питанням філософії, бо несе в собі безліч, на перший погляд, непересічних думок окремих особистостей. А що, якщо окремі особистості складають Єдину Живу Суть?! 
Як тільки-но людина усвідомила себе розумною істотою – навчилася думати, вірніше пригадала, то одразу виникли поняття. Поняття охоплювали цікавістю про Природу. Згодом у свідомості людей, Природа набула обсягу планети, потім галактики, нарешті Всесвіту. Але чому одна особа не знає усього і тільки сукупність осіб можуть зліпити набутими знаннями певний образ спільної думки, і вже тоді втілити мету? 


Продовження цієї частини тут




Додав: svetakedyk (02/09/09) | Автор: © Світлана
 
Розміщено на сторінці: Кедик Світлана
 
Переглянули твір - 1264 чол.
 
  
  у Вас # закладок

автору
за твір:

 



Автор чекає на Вашу оцінку та коментар
Всього коментарів: 1
avatar
Цікаві думки, а ще й цитати із Біблії!!! Інтригує, так де продовження. confu9


Додати коментар:

Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
avatar

загрузка...

ОСТАННІ 10 КОМЕНТАРІВ до ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ

(50 коментарів Ви можете переглянути на сторінці "НАШ ТОП ++")


   


Форма входуу
Логін:
Пароль:
Інформації:     
Випадкове ВІДЕО з сайту:
«Молитва на Різдво» - Колядка наших днів
00:04:56

ПОНОВЛЕНІ ТЕМИ ФОРУМУ:

ОНЛАЙН - РОЗМОВНИК    
    (міні-чат)

    АВТОР-АДМІН САЙТУ:
    Сайт: uid.me/vagonta
    Facebook,
    Instagram,
    Viber: 0680839579
    E-mail: vagonta@gmail.com, virchi@yandex.ru

загрузка...

НАЙПОШИРЕНІШІ
КЛЮЧОВІ СЛОВА
Copyright MyCorp © 2006 Хостинг від uCoz