Райда

Реальна ілюзія або фактор "не" (жанр твору)

Привіт. Я вже вмію вимовляти – мама. Правда, по-своєму. Нічого, мене розуміють. Навчилась танцювати. За це мені платять. Небагато, але краще менше і спокійно, ніж багато і без сну. Та часом здається, що  той сон спокою поглинув маси  якоюсь невизначеною хвилею радіації, чи може свідомо виведеним вірусом байдужості. Епідемія.

Ланцюжки людей приковані до сірого потертого простирадла, яке тягнеться впродовж вулиці. Люди бояться простягнути руку і навіть поглянути  один одному у очі, аби боронь того Боже не заразитись. Всі, як усі, і тільки я бігаю виляючи хвостиком, клекочучи вушками нінащо не звертаючи уваги – щаслива та безтурботна. Можливо  є доля брехні у жарті, коли втамовуєш спрагу з калюжі і одразу ж виростають роги. Таке враження, що світ перевернувся догори дригом. Бо з під того сірого простирадла тільки й роги стирчать.

Сумно. Отак ляжу на підлозі край паркану і сумую. Хвостиком прикрию носика, танцювати не хочеться, але спати також. Думаєш легко бути працівником цирку, коли навколо  так багато клоунів і гімнастів, ілюзіоністів, силачів, дресировників… я вже про звірів не кажу і про приладдя дресирування? Та мене не вчили скаржитись. І що тут поробиш окрім виконувати свого прямого обов’язку -  райдіти. Райдію. Отак ляжу на підлозі край паркану і райдію.

Можеш далі не читати, адже це думка звичайної собаки, котру так же незвично назвали – Райда. У мене людське серце. І саме зараз, саме тому я хочу висловити свою волю. Та собак на вибори не пускають і не реєструють в кандидати президентів. Та я маю свою унікальну програму. Вона не комп’ютерна, не приліпиш на сервер посилаючи хвилю масового навіювання антибіотиками проти вірусу. І вакциною не випустиш, не прискіпиш від малого до великого… Хіба посилити реально омертвлений імунітет? Я ото вчора перечитала Конституцію старого світу. От і не дивно звідки стільки суперечок, адже там так багато заперечень: не вбий, не кради, не жадай жони свого друга…

А судова система взагалі пронизала мене смертною карою. Судді вже більше не мислять, тільки висловлюють незаперечні факти. Їх оскаржують, апелюють… Замість того аби  кинути камінь.

Колись я була людиною. Люди тоді жили древні, а не сучасні, як зараз.  Єдина мода, яка мала успіх була Класика. Іншої просто не було. Єдиний Закон, який мав реалізацію – Любов. І єдиний Правовий Орган і Законотворчий і Законовиконуючий – Сумління.

Цивілізація називалася іншим словом – Благодать і значення несла інше – Щастя. Ми будували міста  і села на основі  геотермальної енергії, яку добували не з надер Землі, а з Себе. Шукаючи для втілення даної процедури слабке місце у організмі – імунітет. Тож прямісінько з кишечника, поблизу гейзерів, які вказують на можливість проникнення діставали тепло, яке перетворювали на енергію, яку впродовж тисячоліть назвали лампочкою Ілліча. А в нас вона називалася  просто Світло. Для створення екологічно чистої енергії достатньо їсти Сонце. Вся революція полягає в перетворенні. Спочатку сонячної на рослинну, потім рослинної на геотермальну, геотермальну на  Світло. Не дарма ж небесні тіла крутяться. І не дарма людина складається з води, а вода з зірок(небених тіл). Вся справа у революції – перетворенні. От синтез тіла та Душі народжує людину. Синтез Душі і Сумління  народжує  екологічно чисту енергію. Вона запалює  Любов у серцях і вони навіть у собак стають людськими. Головне вірити, що одного прекрасного дня  Світ стане на задні лапи, випрямить спину і стрункою, впевненою ходою піде назустріч волі. А ні чорне , ані біле, а ні сіре, а ні червоне… списки зайві і застави кандидатів. Пора усвідомити – Спектр. Гамма кольорів – це ми. Хто саме – люди з собачим серцем, чи собаки з людським?

Привіт. Я вже вмію вимовляти – мама. Правда, по-своєму. Нічого, мене розуміють. Навчилась танцювати. За це мені платять. Небагато, але краще менше і спокійно, ніж багато і без сну. Та часом здається, що  той сон спокою поглинув маси  якоюсь невизначеною хвилею радіації, чи може свідомо виведеним вірусом байдужості. Епідемія.

Минула, так само як і минуле залишилось жити у вчора. Сьогодні  світ на олімпі, хоч і собачий. Хіба в такому світі можливо жити? Більше ніде. Ніде райдуватися, як  тільки під парканом. Але знаєш, я неймовірно щаслива собака.