Ода Осені

Ах, Осене, моя самотня діво,
Вже журавель останній відліта,
Курличе він з розпуки так тужливо,
Прощаючи покошені жита.

Ах, Осене, похмурая подруго,
Захмарена й просякнута дощем,
Вогонь гаїв заносить в душу тугу,
Земля промокла дарить серцю щем.

Ах, Осене, красуне золотава,
Немає в світі більшої краси,
Ніж в час, коли вбираєш величаво
Поля у перли, в золото – ліси!

Ах, Осене, невісто смутнолиця,
Твій взір п’янить, душі ж не зігріва.
Як поруч ти – тужить чи веселиться?
– Та ні. Любити просто – я ж жива...