Наодинці з собою…( I )

Осінь …щороку вона приходить в один і той же час, з одними  і тими ж розмаїттями фарб, з одними і тими ж проблемами. Та чомусь я забуваю як добре восени…це найщедріша пора, найщедріша на врожай, найщедріша на емоції, а для мене найщедріша на біль… Так чітко біль я ще ніколи не вирізняла. День за днем дерева втрачають свій одяг, світ втрачає набуті кольори, а я втрачаю себе. Поволі, крок за кроком, я починаю губити себе з поміж всієї цієї краси… Вперше я гуляю холодним, майже сніговим містом, незважаючи на неприємну погоду та високі підбори. Думки кулеметовим вистрілом ламають голову, все навколо дратує…дратують перехожі, які один-за-одним ніби вештаються мені попід ноги, дратує бамкання годинника на ратуші-ніби нагадує мені, що досить корчити злість, дратує необізнана продавщиця, яка вважає, що якщо вона сидить за прилавком то це показник її ввічливості та мудрості…

Я зупиняюсь. Зупиняюсь і розумію, що втрачаю «смак» до всього.