Любове, виправдай мене, Нічого більше так не прошу, Одну молитву – тяжку ношу, Вона пече, кричить, жене: Любове! Виправдай мене!!! Перед людьми? Ні. Звісно ні… Перед грайливою водою У тім струмку, де ми з тобою, Зустрілись вперше на весні, Коли озвалась ти мені. Перед світанком, ясним днем, І тим пахучим дивним полем, Цілунком…ще…Пульсує болем, Немов торкається вогнем, Той давній спогад…під дощем… Я був як вітер – в нікуди, Бо став чужим, а ти не знала, Дивилась вслід іще, чекала, І ще не бачила біди, А я вже йшов від тебе назавжди… Давно не тішить думка, що мине, Яка ж вона брехлива є, ця зрада! До себе жаль – її цупка принада, Іде слід в слід, іде, не відверне… Любове, прошу, виправдай мене! За те, що ти була усі ці дні, Єдиним сенсом, світлом, мною, Глибоким подихом, журбою, Що я весь час живу тобою, мов у сні, За те, що ти живеш весь час в мені…
...хм...це не пошук виправдання...це пошук спасіння...
Додати коментар:
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
у Вас 
0
