Коментувати також можна з та

Пт, 07/08/20, 22:43
Меню сайту
Категорії каталогу
Кедик Світлана [96]
Поезія Світлани Кедик. Закарпатська область, Виноградівський район, село Букове.
Рошко В’ячеслав [26]
Кузан Василь [39]
Бабічин Юрій [10]
Вихованець Леся [1]
Ісаєвич Михайло [47]
Марина Алдон [4]
Пальок Анна [79]
Хланта Михайло [18]
Бурдюх Микола [54]
Наталія Степа-Пеньора [2]
Медвідь Марія [1]
Рибар Тетяна [3]
Опитування для Вас:
Де Ви проживаєте?
Всего ответов: 969

І як без статистики?
ШЛЯХ до ТВОРУ:  

         
Вірші/статті категорії та розділи української поезії, українська проза
    Поети Закарпаття категорії та розділи української поезії, українська проза Бабічин Юрій
 

Проза Юрія Бабічина (+ твір "Привид)
Юрій Бабічин народився 26 квітня 1981 р. у селі Синевирська Поляна Міжгірського району Закарпатської області, де проживає й зараз. Після закінчення середньої школи служив у Збройних силах України, навчався на філологічному факультеті Дрогобицького державного педагогічного університету ім. І. Франка. Шеф-редактор громадсько-культурологічного інтернет-видання «Закарпатський край», співпрацює з рядом друкованих ЗМІ та інтернет-виданнями.
    У національному природному парку «Синевир» займається еколого-освітньою роботою і виданням газети «Синій Вир». Член Національної спілки журналістів України.
Автор книжки "Дефект генерації".

Привид

Усе змінилося. Після недавньої смерті мами я остаточно залишився один, мов та смерека, що серед мого поля самотньо колише хвойним гіллям. Ні дружини, ні дітей, ні родичів, ні друзів – нікого не зосталося поряд, лише пес Бурко залишився вірним товаришем. Смішно, але я з ним часто розмовляю, розповідаю про свої проблеми, ділюся горем, а він виляє хвостом і дивиться на мене такими очима, ніби справді все розуміє. Після подібного спілкування на душі стає легше і десь у нутрі народжуються нові сили до життя.
Того похмурого липневого дня я робив порядок у власному будинку, який без мами геть опустів, бо, пригнічений горем втрати, я зовсім не дбав про чистоту в домі. Нарешті наступив той момент, коли взявся за розум, кинув випивати і приступив до буденних справ. Передусім, відчинив двері і вікна, аби провітрити кімнати, з яких тягнувся разючий запах. Свіже повітря і вологе прибирання дещо обновили обстановку. Тоді приготував їжу для Бурка і відніс її цьому розумному рудому псові. На подвір’ї, за будинком, він грався кісткою, а коли побачив мене, негайно підбіг, передніми лапками скочив до грудей господаря і, наче сміявся.
– Стривай, друже, зараз я тебе пригощу.
Він, ніби зрозумів, бо побіг до своєї миски і там чекав.
Небо вже геть заплило темними хмарами, а невдовзі роздався грім. Бурко одразу заскавчав й кинувся навтеки.
– Не бійся, дурню, – сказав я, але даремно; пес не слухав мого голосу, а десь зник.
Нічого ця тварина не боїться, а от грім – для нього то пекло. Рік тому, коли Бурко пішов зі мною у ліс по гриби, єгер вистрелив у нього з рушниці. На щастя, вцілив лише у вухо. Пес залишився живим, але відтоді всі звуки, схожі на постріл, лякають його.
Прийшла гроза. Так гриміло, що аж скло на вікнах тряслося, а дощ лив не краплями, а ніби струменями з мільйонів шлангів. Додався й град. Маленькі родзинки забіліли між липневою зеленню і вмить перемінили навколишній пейзаж. Щедрість неба виявилася надмірною, бо геть повалила траву, поламала картоплю, позбивала недозрілі плоди з дерев у саду.
Гроза вгамувалася лише під вечір, а дрібненький дощик продовжував мрячити, лоскочучи рослинність, ніби вибачаючись за нахабство граду. Я вийшов подивитися, чи не повернувся Бурко. Його не було. «Куди сховався? – питав я себе, а невдовзі махнув рукою і повернувся до хати. – Де він дінеться? Завтра повернеться».
Повечерявши, я заснув. Зазвичай, сплю міцно і не прокидаюсь до самого ранку, але та ніч була особливою. О дванадцятій годині мене розбудив якийсь шерех. Посеред кімнати хтось ходив. Я це чув дуже чітко. Окрім того, знадвору свистів вітер і бив краплинами дощу у вікно. Все це для мене видалося містикою, а в пам’яті миттю оновились розповіді бабусі, сповнені окультними жахами. Ще будучи малим хлопчиком вона залюбки переповідала мені те, що чула від інших, або те, в чому ніби сама пересвідчилась. Бабця була справжнім оратором. З цілковитою впевненістю в голосі, з відповідною інтонацією і серйозним обличчям вона казала, що після смерті людини її душа ходить по землі, а в окремих випадках вступає у контакт з родичами. Таке трапляється, коли померлі за життя не закінчили якихось важливих справ або коли неспокій мучить їх навіть за межею матеріального світу. Бабуся казала, що сама переконалася в істинності повернення мертвих до живих. Якось після смерті своєї сестри, вона тонким шаром покрила стіл борошном, а вранці виявила на ньому сліди, схожі до пташиних, тобто з трьома пальцями. То ходила душа. Про окультні практики бабусі я в дитинстві охоче слухав, хоча після отих історій дуже боявся темряви. Тепер також трясся від страху, бо посеред хати явно хтось був. «Невже це душа мами? Боже!..» – подумав я і заховав голову під ковдру.
Шерех дедалі посилювався, а моє серце билося так, що відчував його стрибки.
«Господи, спаси мене!» – шепнув і вискочив з-під ковдри та з криком побіг до виходу. Тупіт душі слідував за мною.
У темряві я намагався відчинити двері, аби втекти, але замок не слухався і мої відчайдушні спроби закінчилися тим, що зламався ключ. Шерех і м’який тупіт по підлозі я відчував зовсім поряд, а невдовзі невидима сила вдарила мене у груди, щоправда злегка, та цього було достатньо, аби мій страх досяг свого піку. Я істерично кричав і усвідомлював, що втрачаю здоровий глузд.
Та ніч видалася апокаліпсисом.
Коли від безперервного крику я остаточно охрип, тупіт і шерех уже припинилися. Тиша видалася не менш жахливою та непередбачуваною, бо не знаєш, коли і з якого боку чекати лиха.
Трохи отямившись, я дотягнувся до вмикача та ввімкнув світло. Те, що побачив перед собою, приголомшило мене. Я нічого не міг сказати, а лише зсунувся за стіною на підлогу.
На мене дивилися допитливі очі Бурка. </P>

<B>Брати</B>
Наш дивізіон був зовсім маленьким у порівнянні з іншими підрозділами полку. Смішно, але офіцерів і прапорщиків тут нараховувалося більше, аніж солдат термінової служби. Я вже став "дідом” і таких мені подібних «пофігістів» було ще шестеро. Васю Боровика ми вважали найавторитетнішим, бо він відзначався силою і міг будь-кому морду набити. Але він цього не робив. Зазвичай, бив у інші місця тіла, де синяки ховає камуфляж.
Коли Вася був "духом”, "діди” ганяли його не на жарт. Лютували тоді старички. Не солодко було нам усім, але Боровика ненавиділи найбільше, бо той працював у штабі на комп’ютері. Буває, повернеться опівночі , а "діди” його чекають. Вони й не лягали спати, чекали. Дочекалися. І тоді починалося: "Зашарився пацан, так? Ми, пахаємо, а ти в штабі шарики ганяєш”. Одне слово, поки йому всі "лосів” не надавали, поки не прогнали "водієм” під ліжками в кубрику, поки не втомилися томити, доти той не лягав відпочивати. Іноді хлопець вночі зовсім не спав. Усе залежало від того, хто з офіцерів залишався відповідальним на ніч. Якщо це був лейтенант Зубко, то можна робити що хочеш, бо той як засяде у світлиці біля телевізора, то за світ білий забуде, так сидячи і засне. Коли ж відповідальним заступав майор Гірко, у казармі панували закони, писані статутом.
Васю старички мордували непомірно і все ж він десь знаходив ті сили до несення служби і терпіння знущань. Тоді він якось сказав мені, що коли сам стане "дідом”, ніколи не битиме "духів”. Боровик не стримав свого слова, але жодного разу не вдарив молодого солдата без причини, а лише тоді, коли той у чомусь серйозно провинився. Вася був розсудливим і доволі справедливим, за що ми його й поважали. Офіцери теж запримітили здібного солдата. Пацану присвоїли звання молодшого сержанта, а незадовго – сержанта.
Усі ми, інші, чого гріха таїти, не були настільки справедливими як Вася; нерідко мстилися за наших "дідів” на нічому невинних "духах”. Тоді докори сумління не мучили, бо ми мали зовсім інше мислення, інший рівень свідомості, інше життя. Об’єктом нашої егоїстичної уваги були сім "духів”, тобто хлопці, які ще зовсім недавно ходили у джинсах і білих майках, а зараз замінили їх на військовий камуфляж з чистими пагонами і ще чистою совістю. Крім них у дивізіоні було семеро "черепів”, але їх ми не чіпали, бо, згідно усталеної позастатутної ієрархії, вони мали інший статус, вищий за «духів», але нижчий за "дідів”.
Молоде поповнення нашого підрозділу вже ознайомилося з порядками, за які жодним словом не мовиться у статуті. Про відмінне засвоєння "салагами” неписаних законів ми дбали вночі, в основному тоді, коли відповідальним по дивізіону залишався лейтенант Зубко.
Невдовзі у дивізіон дали ще одного "духа” і першої ж ночі вирішено влаштувати йому персональний урок. Обступивши хлопця в туалеті, допит почав Вася.
– Ти хто?
– ...
– Ти хто? – знову запитав Вася, але так, що новобранець аж здригнувся.
– Рядовий Артур!
– На "лося”!
Солдат склав пальці в замок і притулив їх до чола. Боровик своїм кулаком злегка торкнувся долонь хлопця, який, зажмурившись, чекав міцного удару.
– Ти хто? – нав’язливе питання в черговий раз зірвалося з уст нашого армійського лідера.
– Рядовий Іван Артур!
– На "лося”!
Цього разу удар був настільки сильним, що хлопець упав плечима до підлоги, але одразу підвівся, дивлячись з-під лоба на свого кривдника. Той також не зводив очей з "жертви”, а невдовзі продовжив її "грузити”:
– Скільки служиш?
– Півтора місяця.
– Ну все, "дух”, вішайся. У тебе "зальот”. Хоча... Сьогодні я дам тобі шанс реабілітуватися, – Боровик щось задумав, але ми ще не знали, яка ідея спала йому на думку. – Упор лежачи прийняти!
Артур негайно виконав команду, а разом з ним руками об підлогу вперся й Вася. Ми були заінтриговані. "Що цей чортяка задумав?” – запитував я себе, але мовчазно, як й інші товариші по службі, спостерігав за шоу.
– Так, "душара”, віджимаємося, – сказав Боровик і почав рахувати, – один, два, три...
Ми захоплено слідкували за змаганнями і, звичайно, були впевнені в перемозі Васі, бо знали його спортивні досягнення. Він у полку один із кращих серед солдатів по бігу й підтягуванні на перекладині, а від підлоги віджимався 65 разів. Нам, іншим старичкам дивізіону, рекорди Боровика були недосяжні, ми здатні зробити хіба половину того, що міг він.
– ...п’ятдесят один, п’ятдесят два, п’ятдесят три...
Це вже цікаво. Новобранець віджимався не гірше "діда”.
– ...шістдесят п’ять, – голос Васі тремтів, як і руки, що вже не витримували навантаження, але він таки ще зміг віджатися в шістдесят шостий раз. Тоді підвівся і дав відповідну команду Артуру. Обидва почервоніли, дихали відкритим ротом, а, дивлячись на них з боку, видавалися смішними, мов герої мультфільмів, що після пробігу хекають, висолопивши язики.
– Хвалю. Віджимаєшся добре. На сьогодні ти вільний, – сказав Боровик і відпустив солдата у кубрик. Муштра видалася цікавою, але ми залишилися невдоволеними, бо тодішня жага до постійного самоствердження статусу "діда” була щоденною потребою, а цього разу ми її так і не задовольнили, проте наступної ночі урок новому "духу” дали добрячий. Моральні та фізичні тортури хлопець терпів, але вже геть падав з сил. Тепер і Васю було важко впізнати. Досі він ніколи надмірно не «грузив» молодих, а тепер з такою злобою гнітив новобранця, що ми вже самі дивувалися і навіть шкодували його. Але ніхто не відступав. У вовчій зграї треба вити по-вовчому. Так часто казали ще наші «діди».
Тортури продовжувалися майже щоночі. Вася «чмирив» Артура, на інших «салаг» навіть не зважав, надавши право дбати про їх «виховання» нам. Чому він так «полюбив» отого пацана? Напевно, бачив у ньому конкурента, хоча в наших умовах «дух», навіть якщо він сильніший за «діда», не міг здобути вищий від нього статус, бо старички стояли один за одного горою. Ми були командою, трималися купи, а от молоді солдати ще не встигли сформувати свій колектив. Навіть якби їм це вдалося, то «черепи» стали б на наш бік, адже вони незабаром мали замінити нас, стати «дідами, наступними командирами новобранців.
Одного разу, коли Вася заступив у наряд черговим по дивізіону, а відповідальним – горезвісний флегматик лейтенант Зубко, знущання над уже остаточно «зачмиреним» Іваном досягли апогею. Саме тоді молодий солдат був днювальним і, згідно розпоряджень сержанта Боровика, відповідав за порядок у туалеті та умивальнику. По правді кажучи, такої чистоти тут за період моєї служби ще не було. Усе блищало, але попри старання рядового Артура, Васі не можливо було вгодити і він неодноразово наказував усе робити знову. Коли вже не було до чого причепитися, сержант підсипав на підвіконнику цілу жменю лушпиння соняшника, а потім примусив днювального з’їсти це, звинувачуючи пацана у недбальстві до несення служби. Хлопець просив хоча б глоток води, аби полегшити поглинання, але за це отримав «лося». Опісля Боровик вирішив «поприкалуватися» і наказав Артуру впіймати п’ять комарів і ще живими показати їх йому.
– Якщо через двадцять хвилин не звітуватимеш про результати свого полювання, то я з тебе зроблю комара. А ти знаєш чим живляться комарі? Ні, не тільки кров’ю. Так от, будеш язиком лизати унітази, – грізно сказав Вася і пішов, а коли повернувся, то побачив те, чого ніколи не бачив і на що не сподівався: під стелею висів Артур.
Пацан харчав з висолопленим язиком. Боровик негайно став на умивальник і дотягнувся до мотуза, який давив шию хлопця, й перерізав його розкладним ножем, що завжди мав при собі. Іван впав на підлогу і почав сильно кашляти. Звісно, Вася налякався, але негайно кинувся до вже посинілого солдата, розстібнув на ньому кітель, з лівої грудної кишені якого випав військовий квиток, а з нього висунулися дві фотографії. В цю мить сержант остовпів, бо та людина, що була на одній світлині, його мати. Він її не бачив уже тринадцять років, із того самого моменту, коли вона розлучилася з батьком. Спогади про неньку відбивалися у серці теплими почуттями, але вона до нього чомусь не приїжджала, як і батько не їхав до іншого свого сина, молодшого, що згідно рішення суду, залишився з матір’ю.
– Брате! – заволав Боровик, обнявши хлопця, який продовжував кашляти. – Брате! Я не гідний зватись твоїм братом. Пробач… Молю тебе, братику рідний, пробач мене!
…Зворушений умивальник плакав краплинами води з-під краника. Нарешті, у цій частині казарми тієї ночі вже не роздавалися розлючені крики сержанта, безглузді накази і тупіт кирзових чобіт. Тут, де досі був осередок катувань, тепер стало спокійно і лише лагідна тиха розмова двох братів, мов гірська річка, текла своїм руслом, долаючи усі попутні перешкоди.</P>


Додав: Бабічин (18/01/10) | Автор: © Юрій Бабічин
 
Розміщено на сторінці: Бабічин Юрій
 
Переглянули твір - 1910 чол.
 
  
  у Вас # закладок

автору
за твір:

 



Автор чекає на Вашу оцінку та коментар
Всього коментарів: 6
avatar
1 shetamara • 21:59, 18/01/10 [Лінк на твір]
У страха великі очі. smile Ото вже вірний собака, хотів бути поряд, а господар надумав собі хто-зна що. smile
Виправте: навтеки - "навтіки, або навтьоки"
Думаю, що слово "оратор" не підходить тут, у розповіді про бабусю. Оратор, той, що виголошує промови.
avatar
Дякую!
Хай щастить!
avatar
мда.... нелюди, хоча і люди...
дякую за гарну прозу, з задоволенням прочитала!!!! просто так як дві зразу, емоції озвучила з другої.
5!
avatar
Дякую за добрий відгук!
Приємно, що сподобалось.
Хай щастить!
avatar
3 Sofi • 09:04, 21/01/10 [Лінк на твір]
Юрію, Ви молодець! Сильно! Сюжети тримають у напрузі....
Браво!
А щодо маленьких зауважень, то вони у приваті))))
Натхнення Вам!
avatar
Дуже дякую!
Успіхів Вам!


Додати коментар:

Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
avatar

загрузка...

ОСТАННІ 10 КОМЕНТАРІВ до ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ

(50 коментарів Ви можете переглянути на сторінці "НАШ ТОП ++")


           Украина онлайн


Форма входуу
Логін:
Пароль:
Інформації:     
Випадкове ВІДЕО з сайту:
СТИХ АЛЕКСАНДРА КОБЫЛЯКОВА "ЗОМБИ-В...
00:01:12

ПОНОВЛЕНІ ТЕМИ ФОРУМУ:

ОНЛАЙН - РОЗМОВНИК    
    (міні-чат)

    АВТОР-АДМІН САЙТУ:
    Сайт: uid.me/vagonta
    Facebook,
    Instagram,
    Viber: 0680839579
    E-mail: vagonta@gmail.com, virchi@yandex.ru

загрузка...

НАЙПОШИРЕНІШІ
КЛЮЧОВІ СЛОВА
Copyright MyCorp © 2006 Хостинг від uCoz