Дівчинко, очі в котрої, мов темні каштани, Кучері з мідним відливом, роса на щоці... Я за тобою, мій янголе, в сиві тумани Беззастережно подамся - рука у руці.
Там, де ти ходиш, ліси, наче первісні храми, Сосни високі торкаються в небі зірок, Пахне повітря терпким ялівцем і грибами, Міддю виблискує теплий кленовий листок.
Там поміж вербами річка розсипала коси, В полисках сонця сріблиться рідким кришталем. Мліють від подиху вітру шовкові покоси, Квітка бринить, зацілована диким джмелем.
Там, де ти ходиш, дерева шепочуться з Богом, В небо фісташкове кануть ясні молитви. Білим вітрильником день за широким облогом Ковзає легко в сатинових пасмах трави.
Там не гірчать полинами невтішні розлуки, Теплиться віра, мов чиста янтарна смола. Сонце медове бере тебе ніжно за руки, Гладить пір'їнки твого золотого крила...
Дівчинко, очі в котрої, мов темні каштани, Пообіцяй, що не кинеш мене на межі Раю свого неземного, де тінь моя тане В теплому сяйві твоєї близької душі.
| 
у Вас 
1
Є такі місця прекрасні... Дякую щиро, пане Іване! 
І за репутацію також! 
Люблю цей віршований розмір, він, і справді, проситься на ноти. 
Хочеться завжди бути на зв'язку з тією дівчинкою, яка веде нас у свій прекрасний незбагненний світ... Та іноді ниточка обривається і людину охоплює паніка.
