В безлюдді

Примарилось, що моляться дощі
Між ку́полів старих готичних сосен.
Монашкою блукає ту́жна осінь
У довгому потертому плащі...
Перебирає вервицю краплин
Під шурхіт золотого листопаду,
Між нетрями занедбаного саду
Кремезний дуб розкинув, наче млин,
Свої розлогі віти, у дворі
Схилилася вдовою сива хата
І стріха покручена, пелехата,
Повисла на старому димарі,
Неначе бриль. У вибиті шибки
Вітри холодні свищуть, ніби коні,
І перепрілі стіни, безборонні,
Мов ліхтарі, вогніють крізь віки.
І так прозоро дихалось мені 
У цю блаженно-молитовну месу!..
Мов серед стін старого Херсонесу,
Блукала я в безлюдній глушині,
Де все таке цілюще і живе
Зоріло, грало світлом на привіллі!
Іскрили в душу яблука дозрілі,
Чи ж їх ніхто століттями не рве,
Що горнуться так любо до грудей
Чужій і неприкаяній приблуді?
 
Трапляється, що в дикому безлюдді
Не так самотньо, як серед людей.