Птахи у вирій, і легка печаль торкає серце... Хто ж її не знає?..
Вдягає осінь паморозь-вуаль пожовклим травам, щедро огортає багрянцем-злотом. Вітер, брат її, розхитує пониклі верховіття і сипле листом-медом до землі,
що стелиться-складається в суцвіття
із вишукано-стиглих ікебан, що панна Осінь вміло виплітає, вбирає ними свій тендітний стан, коралі калинові зодягає, і зазирає в дзеркало-ставок, питаючи у зимної водиці, чи личить їй намисто, поясок, що ниттю-павутиною сріблиться? Чи личить їй розплетена коса, що буйним рудо-мідним водоспадом спадає з пліч, і шпильками роса, точена холодом, перлинно-звабно сяє? Милується, бо це її пора...
Пташиний вирій сумно відлітає, печаль хлюпоче хвилею, жура торкає серце... Хто ж її не знає?
За Літом й тепла Осінь відлетіла <br /> Далеко десь за тридев"ять земель... <br /> Легка печаль торкнулася несміло <br /> Тебе, таку легеньку, як Адель.
печаль осіння смутком обнадіяна, що ти живеш, і сумніви розвіяні, он сніг у блискітках лягає на плече, буває сонце гріє, не пече, холодний вітер сирістю дібров тебе проймає - ти живеш. І знов душа чекає зміни і весни... Отак по колу, бо життя не сни: любов,надія, біль, передчуття, поезія в тобі - це все життя.
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
та
у Вас 
0
