Різдво

Сніг  рипів  під  ногами,  як  старі  незмащені  завіси  на  ветхій  брамі,  аж  попискував.  То  морозисько  тиснув  немилосердно,  відсвічуючи  мерехтливими  блискітками  під  блідим  місячним  сяєвом  та  жалив  носи  і  щоки,  впиваючись  у  шкіру  мільйонами  дрібусіньких  шпильочок.  Ох  і  файне  ж  Різдво  видалося!  Колядники  ввихалися  від  хати  до  хати,  радісно  благовістуючи  усім  від  малого  до  великого  –  Христос  народився!
Молодь  поволі  стягалася  до  сільського  клубу,  де  з  відчинених  дверей,  що  отворялися  перед  кожним  відвідувачем,  голосно  бумцала  музика,  розриваючи  колонки  двигтінням  потужних  децибелів  вже  не  надто  свіжої,  але  любленої  публікою  пісні:

Белые  розы,  белые  розы,  
беззащитны  шипы,
Что  с  вами  сделал  снег  и  морозы,  
лед  витрин  голубых…

Ігор  з  Лілею  теж  прийшли  на  танці.  Чули,  що  має  бути  «жива»  музика,  а  це  завжди  цікавіше,  ніж  набридливе  крутіння  одних  і  тих  самих  «заїжджених»  хітів.  Коло  самих  дверей  клубу  молода  пара  стрілася  з  трохи  старшими  за  віком  Іванкою  та  Василем.
-  Христос  ся  рождає!
-  Славімо  Його!
-  Що,  молодята,  прийшли  на  танці?  –  Спинився  Василь.
-  Аякже,  а  чого  дома  сидіти?  Хочется  руху!  Буде  «жива  музика»?
-  Буде,  але  пізніше  -  музики  ще  не  наколядувалися.  А  в  клубі  сама  пацанва.
-  А-ааа…
І  вже  би  розійтися  по  цій  розмові,  та  Василь  щось  живо  пометикувавши,  несподівано  випалив:
-  А  ходім  до  нас,  у  гості.
Запала  пауза.  Іванчине  лице  витягнулося  у  вимученій  усмішці,  наспіх  приліпленій  до  незадоволеного  обличчя,  з  чого  було  ясно,  як  Божий  день,  що  чоловікова  неждана  пропозиція  її  не  лише  спантеличила,  а  навіть  розлютила.  Останнє  вона,  що  було  сили,  старалася  замаскувати.
З  не  менш  спантеличеним  і  ураз  побурячковілим  обличчям  стояла  Ліля,  котра,  проте,  швидко  опанувала  себе  і  жваво  заперечила:
-  Та  які  гості,  Василю?  Ми  прийшли  на  танці,  а  не  гостúни  шукати.  Про  се  не  може  бути  навіть  мови…
Але  Василь  ніби  й  не  чув  Лілиних  слів:
-  Іванко,  чого  ти  мовчиш?  Та  же  запрошуй  людей  у  гості!  Однаково  тут  ще  нема  що  робити  -  самі  дітлахи  дриґаються.  А  до  нас  близенько.  Ходімо,  посидимо  трошки  та  й  вернемося  потім.
Іванка  випросталася  ніби  хотіла  попхати  подалі  щойно  проковтнулу  глу,  і  закивала:
-  Ходім,  ходім…  Ігорку,  та  же  ми  собі  однокласники,  як  ніц  не  сходимося,  то  хоч  раз  посидимо  в  компанії  при  святі...
Ігорко  ласий  на  всілякі  забави  і  гощення  багато  проситися  не  хотів.  І,  не  помітивши  робленої  гостинності  однокласниці,  щиро  розтягнув  усміхненого  рота  мало  не  від  вуха  до  вуха,  торсаючи  жінку  за  рукав:
-  Та  пішли,  як  люди  просять.  Зараз  вернемося.  Що  тут  робити,  як  ще  ніц  в  тому  клубі  нема?..
-  Пішли,  пішли,  Лілю!  Та  ж  просимо…  -  Обійняв  за  плечі  молодичку  Василь.
-  Але  я  не  хочу  йти  до  вас  у  гості.  -  В  півголоса  промовила  розгублена  і  зніяковіла  Ліля.  –  Я  взагалі  не  хочу  йти  у  гості…
-  Та  не  впирайся,  Лілю!  Он  чоловік  твій  хоче  сто  грамів  з  однокласницею  випити.  Чи  ж  тобі  шкода?  А  я  навіть  слухати  не  хочу  ніяких  відмовок  –  нині  ви  мої  гості  і  край.  Не  будь  затята.  Ну  ж  бо,  прошу…
-  Я  не  вперта,  Василю,  але  ж  не  хочу  я  гоститися...
-  Лілю…  Прошу.  –  Не  вагав  Василь.
-  Ну  добре,  -  здалася  Ліля.  –  Лиш  ненадовго…  Чуєш,  Ігоре?
-  Та,  добре,  добре  ненадовго…  -  Розплився  в  задоволеній  усмішці  Ігор.  І,  взявши  попід  руку  Іванку,  рушив  від  дверей  клубу,  покинувши  розгублену  дружину  на  Василя,  котрий  щиро  припрошував  її  на  гостину.
-  З  дива  не  зійду,  що  йду  до  вас  у  гості!  –  Вигукнула  спересердя  Ліля.
Василь  лиш  усміхнувся  –  Ліля  на  диво  була  схожа  на  свою  старшу  сестру  -  і,  мало  не  підштовхуючи  її  у  плечі,  повів  гостей  додому.

*  *  *
Десять  років  до  того…

Іванка  з  Вірою  крутилися  перед  дзеркалом,  як  бджоли  коло  квітки,  зазираючи  одна  вперед  одної  на  своє  відображення.  Причісувалися,  підфарбовували  очі,  губи,  поправляли  на  собі  сукенки  і,  раз  по  раз  зустрічаючись  поглядами,  збуджено  хихотіли,  збираючись  на  дискотеку.  Обидві  були  вродливі.  Одна  зі  смоляним  кучерявим  волоссям  і  такими  ж,  як  смола  чорними  очима,  в  котрих  стрибали  лукаві  бісики,  білошкіра,  з  яскравим  рум'янцем  на  кругленькому  личку,  крупної  кості,  набита,  як  ґудз  дівчина.
Друга,  з  тендітним,  як  тростинка  станом,  дрібним  овальним  личком,  на  якому  ще  світилася  якась  ніжна  дитяча  бентежність,  карими  очима,  обрамленими  великими  густими  віями  і  довгим  до  пояса  каштановим  волоссям.
-  Ну  що  там  в  тебе  з  Іваном?  –  Спиталася  чорнявка  Іванка.  –  Помирилися?
-  Ні,  -  гордо  стріпнула  густими  косами  Віра.  –  Та  й  скільки  можна  тепріти  його  вибрики?  Образився  не  відомо  на  що,  мнеться  і  не  каже,  що  йому  не  так.  Навіть  погляду  мого  уникає.  
-  Скажу  тобі  по  правді,  -  змовницьки  стишила  голос  Іванка,  -  казав  мені  Роман  Королишин,  як  Іван  хвалився  перед  хлопцями,  що  ти  за  ним  бігаєш.  І  що  мама  його  не  в  захваті  від  того,  ви  зустрічаєтесь.  Не  знає  бідака,  як  з  тобою  порвати…
-  Я?  Бігаю?  –  Виокруглила  здивовані  очі  вражена  почутим  Віра.
-  Угу.  –  Прогуділа  Іванка,  випнувши  повненькі  губи  для  густого,  вже  третього  намащування  їх  яскравою  помадою.
Віра  враз  почервоніла  від  обурення,  а  потім  так  само  швидко  сполотніла,  як  кров  відлинула  від  її  переміненого  шоком,  обличчя.
-  Свиня!  –  Тільки  й  спромоглася  на  коротку  відповідь  Віра.
Настрій,  що  квітнув  на  її  усміхненому  личку  ще  дві  хвилини  тому,  наче  повінь  змила.  Натомість  з’явилося  бажання  розплакатись  і  піти  не  до  клубу,  а  додому.
Іванка  продовжувала  вертітися  перед  дзеркалом  ніби  не  помічаючи,  як  змінилася  на  обличчі  Віра.  А  та,  переживши  хвилю  пекучого  встиду  від  несправедливо  вилитого  на  неї  бруду,  обізвалася.
-  Най  не  переймається.  Я  його  не  тримаю.  Давно  пора  було  «відшити»…
-  Правильно  зробиш.  Нащо  він  тобі  здався,  взагалі  не  розумію…
Закивала  Іванка,  підозріло  скосивши  на  Віру  очі.  
-  Та  не  переймайся  ти  так!  –  Вигукнула  ,  побачивши,  як  та  поникла  і  упала  духом.  –  Я  он  Василя  нині  теж  відшию.  Уявляєш,  пристав  до  мене,  як  банний  лист.  Ненавиджу  таких  хлюпиків!  Мені  подобаються  круті  хлопці.
-  Чим  же  він  тобі  не  подобається?  -  Удруге  була  шокована  словами  подружки  Віра.  -  Як  на  мене  -  він  класний.  І  гарний  і  розумний.
-  Пфф…  -  Фиркнула  Іванка  –  І  що  з  того,  що  гарний?  Я  –  не  ти.  Мені  романтичні  бесіди  під  звіздами  не  цікаві.
-  Іванко!  –  Охнула  вражена  Віра.
-  Ну  що,  що  «Іванко»?  М’якушка  він!  Мені  такі  не  подобаються!  Мені  Юрко  запав  у  душу.  Оце  хлопець,  так  хлопець!
-  Але  ж  він  п’є!  –  Не  здавалася  Віра.
-  Та  скільки  він  там  п’є?  Бачила,  які  в  нього  ручищі?  -  Довірливо  зашепотіла,  мрійливо  закотивши  очі.  -  Млію,  так  хочу  побувати  в  його  обіймах…  Буду  його  нині  активно  обробляти!
Іванка  світилася,  як  нова  копійка,  ніби  не  помічаючи  настрою  подружки.  А  та,  сиділа,  склавши  на  колінах  руки,  і  дивилася  на  осяяну  щастям  Іванку,  нетямлячи,  як  можна  бути  такою  легкою  і  безтурботною  –  здавалось,  почуття  для  Іванки  не  мали  ніякогісінького  значення,  вона  просто  колекціонувала  хлопців,  не  позустрічавшись  з  ними  і  кілька  тижнів…
-  Ну,  не  ображайся  на  мене  язикату.  –  Підскочила  до  Віри  чорнява  вертихвістка.  –  Я  тебе  люблю,  ти  ж  знаєш.  Цьом!
І  мало  не  задушивши  подругу  в  обіймах,  потягнула  її  з  переповненої  важким  парфумним  духом  кімнати  у  теплий  літній  вечір…

Тижнів  зо  два  по  тому,  були  проводи  у  Віриного  сусіда.  Зібралося  багато  молоді.  Прийшла  і  Віра  з  дівчатами.  Був  тут  і  Василь.  Зиркав  на  неї  зацікавленим  поглядом,  а  як  почалися  танці,  запросив  її  на  вальс.  З  помітним  хвилюванням  і  зрадливим  тремтінням  рук,  Віра  завальсувала,  опираючись  на  плече  і  тверду  руку  високого  стрункого  хлопця.  А  той  ,  нахилившись  до  її  вушка,  прошепотів:
-  Знаєш  хто  ти?
-  Хто?
-  Попелюшка…
Віра  засоромлено  усміхнулася,  явивши  захопленим  очам  хлопця  дві  звабливі  ямочки  на  чарівному  личку.  І  той  ледве  подолав  бажання  доторкнутися  їх  вустами…
Танець  за  танцем,  слово  за  словом  добулися  часу,  коли  Вірі  прийшла  пора  додому  вертатись.  Хлопець,  ясна  річ,  запропонував  її  провести,  а  вона  не  відмовила.
Василь  сподобався  їй  ще  тоді,  як  почав  увиватися  за  Іванкою,  та,  оскільки,  дівчата  були  найкращими  подружками,  Віра  ніяк  не  виявляла  своєї  зацікавленості.  Інша  річ  тепер,  коли  Іванка  вже  й  думати  про  нього  давно  забула  –  одні  кавалери  у  неї  швидко  змінювалися  іншими,  то  ж  Віра  уже  не  мала  моральної  застороги  щодо  цього  звабливого  кароокого  красеня…

За  вікном  у  споночілій  теміні  блимнув  яскравий  сірниковий  вогник.  Ліля  скочила  на  рівні  ноги  і  прожогом  кинулася  надвір.
-  Де  летиш,  як  ошпарена?  -  крикнула  навздогін  мама.
-  Я  зараз  вернуся!
Вискочивши  в  ніч,  обігнула  ріг  хати  і  з  розгону  наштовхнулася  на  високу  постать  Василя.
-  Лілько,  ти  що  тут  робиш?  А  де  Віра?  –  Спитався  спантеличений  Василь.
-  Вона  вже  пішла  до  Іванки.  –  Захекано  сповістило  дівча.
-  Ясно.  –  Усміхнувся  Василь.  –  Значить  ти  мене  замість  неї  дожидала?
-  Ага.  А  хто  б  тобі  сказав,  як  не  я?  –  Задоволена  і  горда  собою  запитала  мала.
-  А  й  справді.  Ти  мене  виручила.  –  Ще  ширше  заусміхався  Василь.  –  Ось  на  тобі  за  це  подяку.
У  руки  Лілі  хлопець  вклав  щось  тверде,  загорнене  в  папір,  і  те  щось  легенько  зашелестіло  від  допитливого  обмацування  дитячими  пальцями.
-  Що  це?
-  В  хаті  подивишся.  Біжи  вже.
Забігши  до  хати  на  світло  Ліля  побачила  в  руках  плитку  шоколаду  у  біленькій  обгортці  із  зображенням  карети  і  золотавим  надписом  «Золушка».  
-  Ура!  –  Вигукнула  дівчинка.  -  Уся  шоколадка  мені!

-  Ну  чого  ти  розревілася,  як  корова!  Подумаєш,  трагедія  велика  –  кавалера  з  армії  у  відпустку  не  пустили!  Можна  подумати  у  вас  уже  все  так  серйозно…
-  Серйозно.  Ми  вирішили  одружитися,  як  він  з  армії  вернеться.
-  І  ти  будеш  його  чекати  аж  усі  два  роки?  –  Напівподивовано,  напівнасмішливо  закліпала  Іванка.
-  А  що  тут  такого?  Буду.
-  На  цілих  два  роки  у  монашки  запишешся?!  А  втім,  як  знаєш.  Я  б  не  витримала…
-  Коли  любиш,  усе  витримаєш.  –  Упевнено  заявила  Віра,  не  звернувши  уваги  на  сердитий  вогник  у  очах  близької  подруги.  –  Якби  ти  знала,  які  листи  він  мені  пише…  Я  дочекаюсь…  Не  так  вже  й  довго  лишилось,  навіть  не  цілий  рік.
-  Які  листи  пише…  -  Роздратовано  передражнила  Віру  Іванка.  –  Тобі  пише,  мені  пише…
-  Тобі  пише?  –  Ошелешено  перепитала  Віра.  –  Василь?
Іванка  замовкла  підібравши  пухкі  губи  у  тонку  нитку.
- Іванко,  Василь  тобі  теж  пише?!  
- На  дивись,  як  не  віриш!  –  Метнулася  до  шухляди  Іванка  і,  витягнувши  звідти  конверта,  обернула  підписаним  до  Віри.  –  Впізнаєш  почерк?
Віра  почерк  впізнала…

*  *  *  
Допровадивши  гостей  до  хати,  Іванка  хутко  накрила  на  стіл,  не  особливо  навантажуючи  його  стравами,  зате  витягнула  з  шафи  трилітрову  банку  самогону  і  добру  половину  білої  налила  у  великий  місткий  графин.
-  Прошу  до  столу,  дорогі  гості.  Сідайте  ближче,  не  встидайтеся.
У  голові  Лілі  не  переставало  пульсувати  нав’язливе  запитання:  «Що  я  тут  роблю?»  Її  чоловік  натомість,  зручно  вмостившись  у  м’якому  кріслі  коло  столу  та  вальяжно  заклавши  ногу  на  ногу,  трохи  дурнуватим  погигикуванням  реагував  на  жарти  господаря,  хоч  ті  не  здавались  Лілі  смішними.  Іванка,  переставши  снувати  по  хаті,  долучилася  до  гостей  і,  не  дивлячись  їм  у  вічі,  скомандувала  чоловікові:
-  Наливай,  чого  ждеш?  
Василь  розлив  горілку  у  чарки,  і  першим  підняв  свого  келишка:
- З  Різдвом!  Дай  Боже  здоров'я!
- Дай  Боже!  
Розмова  не  клеїлася.  
По  скупій  закусці  Василь,  не  роблячи  довгої  перерви  налив  удруге.  
- Як  то  кажуть:  «Послє  пєрвой  і  второй  –  пєрєривчік  нєбольшой».  Будьмо!
Випили  вдруге.  
За  сим  разом,  як  біленька  почала,  бродячи  в  нутрощах,  потрошку  розслабляти  напружені  нервами  м’язи,  розмова  попливла  жвавіше.
Господиня  вже  не  дивилась  попри  гостей  задеревілим  поглядом,  а  навіть  намагалася  жартувати,  підтримуючи  веселу  гамірність  свого  чоловіка.  А  Ліля,  поволі  заспокоївшись  їх  веселим  торохтінням  ,  дозволила  собі  не  напружуватись  сим  дивним  і  безпотребним  балюнком.
По  третій  чарці,  посипались  жарти  та  сміх.  А  що  довше  сиділи  та  гостилися  самогоном,  розлитим  щедрим  господарем,  та  нетривкою  закускою,  що  ніби  навмисне  скупо  поклала  на  стіл  господиня,  то  скоро  усі,  окрім  Лілі,  котра  пила  найменше,  хоч  і  вона  відчувала  легке  сп’яніння,  були  вже  добряче  повеселілі  і  спілкувалися  жваво  та  без  перепон  на  різні  теми.  
Надто  занурилися  у  спогади,  починаючи  дитячими  та  шкільними  витівками  і  закінчуючи  кавалеркою  та  одруженням.  А  далі,  слово  поза  слово,  й  за  перші  сімейні  проблеми  господарі  мову  повели.
Роздобріла  від  випитого  ґаздиня  ні  сіло,  ні  впало  випалила:
- Ох,  скільки  і  скільки  ми  з  Василем  сварилися!  А,  як  народився  наш  Іванко,  то  не  раз  я  ночувала  на  тісному  ліжечку,  коло  дитини…
- Сама  винна.  –  Стенув  плечима  чоловік.  –  Чи  я  тебе  з  ліжка  проганяв?  Було  не  йти…
- Було  не  йти?  –  З  лютою  образою  несподівано  вискнула  Іванка.  А  тоді  глянувши  просто  в  Лілині  очі  спитала,  звертаючись  невідомо  чи  до  неї,  чи  до  чоловіка.  –  Ти  хоч  собі  уявляєш,  що  це  таке,  як  тебе  у  найінтимніші  моменти  іменем  іншої  жінки  кличуть  -  Вірою?!  
Запала  глибока  і  незручна  мовчанка.  Здавалось  усі  в  момент  протверезіли  і  мовчки  кліпали,  не  сміючи  обізватись  ані  словом.  
Василь,  посидівши  хвилю,  підхопився  і,  нервово  запаливши  цигарку,  глибоко  затягнувся  сизим  димом.  Іванка,  розчервоніла,  як  галунка,  глипала  на  Лілю,  густо  кліпаючи,  повними  сліз  очима,  а  та,  здавалось,  заніміла,  відчуваючи,  як  враз  схолоділи  кінцівки  її  рук  та  ніг,  а  фарба  покинула  обличчя.  
- А  я  нічого  не  винна!  Я  нічим  не  завинила  перед  твоєю  Вірою!..  Я  нічого  не  зробила  їй.  Я  не  винна…  Ми  собі  файно  дружили,  а  потім  не  знаю,  що  сталося...  Вона  сама  знайшла  собі  іншого  хлопця  і  заміж  вийшла.  А  я  не  винна!  Я  нічим  не  завинила  перед  нею…
- Досить!  –  Обірвав  її  Василь.  


*  *  *
Ярослав  сподобав  собі  її  одразу,  як  тільки  побачив  вродливу  секретарку  у  комітеті  комсомолу,  куди  часто  приходив,  як  активний  учасник  заводського  вокально-інструментального  ансамблю.  Почав  залицятися,  але  дівчина  дала  відкоша,  заявивши,  що  уже  має  жениха,  котрого  чекає  з  армії.
Та  пройшло  не  цілих  пів  року,  як  щось  у  поведінці  дівчини  перемінилося.  Кілька  днів  вона  ходила  сама  не  своя,  сумна  і  часто  плакала,  зачиняючись  у  туалеті.  А  згодом  почала  реагувати  на  Ярославові  компліменти  та  увагу,  котрої  той  не  збирався  її  позбавляти  –  надто  вже  вона  була  красива  і  мила,  мініатюрна  та  витончена  –  справжня  лялечка.
Не  минуло  й  добрих  двох  місяців,  як  Ярослав  та  Віра  понесли  до  РАГСУ  заяву,  чим  просто  таки  шокували  близьких  та  знайомих.  
Село  гуділо,  як  розворушений  осиний  рій.  
Подивуванню  людей  не  було  меж  –  тиха,  скромна,  завжди  привітна  і  зразкова  у  поведінці  дівчина  раптом,  з  якогось  дива,  утнула  таку  «підлість»  -  покинула  хлопця,  з  котрим  збирались  одружитись,  не  дочекавшись  його  з  армії  всього  три  чи  чотири  місяці!  
- От  тобі  й  «тихоня»!  –  Пліткували  заздрісні  недоброзичливиці,  колишні  подруги.
- Не  дарма  кажуть  -  у  тихому  болоті,  чорти  водяться!  -  Кивали  згідні  з  ними.
Правду  знали  тільки  дві  людини  –  Віра  та  Іванка,  колишні  нерозлийвода-подруги.  Але  обидві  мовчали.  З  різницею  в  тому,  що  до  Віри  листи  ніби  за  змахом  чарівної  палички  йти  перестали,  натомість  посипались  до  Іванки…

За  місяць  до  весілля,  увечері  в  темноті  ночі  за  шибою  спалахнув  вогник.  Хтось  запалив  сірника.  Віра,  що  сиділа  навпроти  вікна  не  відразу  помітила  його.  Вогник  спалахнув  вдруге.  Віра  насторожено  вдивлялася  у  ніч.  Коли  спалах  з'явився  втретє,  вcтала  на  враз  обм’яклі  і  обважнілі  ноги,  і  повільно  рушила  до  дверей.
Василь  чекав  її  не  сам.  Був  з  другом,  котрий  при  з’яві  Віри  відійшов  на  кілька  метрів  і,  обіпершись  на  паркан,  запалив  цигарку.  
- Чув  –  виходиш  заміж?  –  Без  привітання  заговорив  Василь.
- Виходжу…
- Пояснити  нічого  не  хочеш?
- Мені  нема  чого  тобі  пояснювати.  Ти  сам  все  знаєш…
- Що  я  знаю?  –  Скрипнув  зубами  Василь.
- Чому  є  так,  як  є.  –  Тихо,  але  твердо  мовила  Віра.
Василь  мовчки  свердлив  її  лютим  поглядом.
- А  ти?  Ти  не  хочеш  мені  нічого  пояснити?  –  Спиталася  Віра.
- Ні.  –  Мовив  Василь.  –  Ти  ж  усе  вже  вирішила.  Правда?
Кров  шугонула  до  обличчя  Віри.  «  Яка  ж  ти  дурепа!  –  Корила  себе.  –  І  ти  ще  на  щось  сподівалася?  Він  звинувачує  тебе…  Тебе,  а  не  себе!»
- Вирішила.  –  Видихнула  Віра  і  повернулася  до  Василя  спиною,  рушивши  до  хати.
- Віддай  мені  мої  листи,  –  вигукнув  услід  –  і  речі,  що  я  тобі  залишав!
Віра,  не  обертаючись,  вихором  забігла  до  хати  і,  давлячись  слізьми,  вигребла  з  шухляди  усі  листи,  трепетно  бережені  на  протязі  майже  півтора  року,  електронний  годинник  і  улюблений  парфум  Василя  «Eau  Jeune»,  котрі  він  залишив  їй,  йдучи  до  армії,  як  частинку  себе,  і,  наспіх  утерши  непрохані  сльози,  вибігла  надвір.
Василь  незрушно  стояв  на  тому  місці  де  вона  його  покинула.  Курив.  Віра  мовчки  тицьнула  йому  у  руки  усе,  що  принесла  і,  затримивашись  на  секунду  в  його  очах,  повернула  до  хати.
- І  чим  же  він  кращий  від  мене?  –  крикнув  навздогін  Василь.  А,  не  отримавши  відповіді,  голосніше.  -  Щасливого  весілля!
Віра  глухо  ридала,  затуливши  обома  руками  рота,  аби  домашні  не  почули  її.  Серце  скапувало  кров’ю  від  шаленого  болю  і  пекучої  образи,  котру  не  сила  було  потамувати  ні  розумом,  ні  чуттями.  А  за  вікном,  під  старим  ясенем,  свідком  колись  щасливих  вечорів,  проведених  ними,  яскраво  палахкотів  вогонь  –  то  Василь  палив  їх  понищене  і  зраджене  кохання…

Минуло  шість  років  потому,  як  Віра  вийшла  заміж  за  іншого.  Жила  у  місті.
Студеного  листопадового  вечора,  дріботіли  по  тротуарному  асфальті  жіночі  каблучки,  голосно  відлунюючи,  у  розрідженому  холодом  повітрі.  Крізь  густий  присмерк  поспішала  додому  Віра,  повертаючись  з  роботи.  До  будинку,  в  якому  вона  жила  залишалося  уже  декілька  десятків  метрів,  коли  несподівано,  дорогу  їй  перегородила  висока  чоловіча  постать.  З  несподіванки  та  переляку  молода  жінка  голосно  скрикнула,  сіпнувшись  від  того,  хто  вхопив  її  за  рукав  пальта.
- Вірочко,  не  бійся,  пробач,  що  налякав  тебе.  То  я…
Перед  Вірю  стояв  Василь.  
Серце,  вгамувавши  переляк,  заквапилось  уже  від  хвилювання…
- Я  слідкував  за  тобою.  Йшов  назирці,  а  потім  обігнав,  скоротивши  дорогу…  -  Усміхнувся  винувато.
- Нащо?  
- Хотів  поговорити.
- Про  що?
- Про  нас…
- Про  нас?  А  тобі  не  здається,  що  «нас»  не  існує,  Василю?  Є  ти  і  є  я.  Окремо.  А  «ми»  скінчилися  тою  далекою  весною,  як  ти  палив  листи  під  моїми  вікнами…
- Віро…
- Ти  навіть  не  вітався  зі  мною  усі  ці  роки  при  випадкових  зустрічах.  Про,  що  ж  нам  тепер  говорити?
- Віро,  я  був  дурний…  Я  не  міг  тобі  пробачити,  що  ти  мені  зрадила.  Але  я  не  можу  так  жити.  Я  хочу  знати  чому  ти  так  зробила…  Я  не  прийшов  звинувачувати  тебе.  Я  тільки  хочу  зрозуміти…
- Кажеш,  зрадила…  Хочеш  зрозуміти?  А  що  тут  розуміти,  Василю?  Ти  грався  зі  мною.  Ти  зустрічався  зі  мною,  а  мріяв  про  Іванку.  Ти  писав  мені  і  в  той  самий  час  писав  їй.  Ти  брехав  мені!  Підло.  Ницо.  Ти  гадав,  що  я  не  знатиму  про  це?!  Та  ж  ні.  Твоя  Іванка  не  була  б  собою,  аби  не  похвалилась  мені  цим.  А  далі…  можеш  не  питати.  Я  не  забавка,  я  –  людина.  Гадаю  це  ти  вже  зрозумів,  без  пояснень.
Віра  розхвилювалася.  Голос  у  неї  дрижав  і  зривався.  Великі  карі  очі  наповнились  слізьми,  котрі  от-от  готові  були  бризнути  гарячими  потоками,  але  вона  стримувала  їх,  що  було  сили,  аби  не  показати  своєї  слабкості,  котра  і  так  була  помітною  і  зраджувала  кволим  намаганням  тримати  себе  в  руках.
-  Але  я  не  писав  їй,  Віро!  Це  не  правда!  Я  не  писав  їй  жодного  листа…  доки  ми  з  тобою  були  разом…  То  потім  вона  мені  написала…
-  Василю,  -  втомлено  опустила  голову  Віра.  –  Для  чого  обманювати  й  зараз?  Ти  казав,  що  не  прийшов  звинувачувати  мене,  а  тільки  за  правдою.  То  чого  ж  сам  її  не  визнаєш?  Я  на  власні  очі  бачила  у  неї  листа  від  тебе,  вона  показувала  мені  його  .  Гадаєш,  я  не  могла  впізнати  твоєї  руки?..
-  Але  ж  я  не  писав  їй,  Віро!  –  Вигукнув  Василь.  –  Я  не  писав  їй!
-  То  звідки  був  у  неї  той  лист?  –  Вигукнула  вже  Віра.
Василь  мовчав  напружено  думаючи  над  цим  запитанням.  А  потім,  щось  запідозривши,  обережно  запитав:
-  Ти  читала  того  листа?
-  Ні.  Я  не  читаю  чужих  листів.  А  якби  й  хотіла,  то  не  змогла  б…
-  Віро,  ти  бачила  листа,  чи  тільки  конверт?
Віра  нерозуміюче  здивовано  закліпала.  Запитання  Василя  насторожило  її,  як  раптом  якесь  недобре  передчуття,  гиденько  засмоктало  її  під  ложечкою.
-  Ні,  тільки  конверт…
-  Ото  ж  бо…  -  Гірко  видушив  з  себе  Василь.  –  Я  ніколи  не  писав  їй  листів.  А  у  тому  конверті,  мабуть,  була  листівка,  котру  я  надіслав,  вітаючи  сім’ю  її  сестри  з  новорічними  святами…  Адже  Віталік  мій  друг…
У  Віри  попливло  перед  очима.  Пізня  правда  наче  гостролеза  сокирка  боляче  цюкнула  її  у  скроню.  Як  вона  могла  бути  такою  легковірною?..  Тільки  тепер  до  неї  дійшов  зміст  непоправної  помилки,  котрої  вони  з  Василем  обоє  допустилися…  Ох,  юносте!..
Стояли  якись  час  мовчки,  дивлячись  одне  на  одного  зболеним  поглядом.  Віра  озвалася  першою:
-  Пізно,  Василю…  Пізно  ми  знайшли  сю  правду.  Що  ж…  Подякуй  за  все  дружині.  Вона  у  тебе  винахідлива.

*  *  *  
…  Ліля  перевела  заціпенілий  погляд  з  Іванки  на  Василя.  Його  бліде  і  якесь  хворобливо-землянисте  обличчя,  було  ніби  викресане  з  кременю,  тільки  жовна  на  скулах  живими  ходунцями  давали  знати  про  його  глибоке  напруження.
- Доста  тих  спогадів!  Який  з  них  хосен  і  кому  тепер  то  потрібно?  –  Найскоріше  опанував  себе  Василь.  –  Жінко,  щось  мало  закуски!  Ану  заввихнися  живенько!  
А  тоді  до  гостей:
- Давайте  вип’ємо,  аби-с  мо  здорові  були,  та  заколядуймо  в  хаті,  та  же  Різдво  нині!