Кімната. На ліжку лежить помираючий Каяфа Навколо нього зібралися усі його друзі, знайомі, домашні
Вже день лишивши полудневу спеку Закінчується і приходить ніч. На ліжку ж готується в далеку Подорож, щоб стати віч на віч Перед Творцем, Каяфа.
Роздумує на ложі сповнений жалю За всі роки прожитті надаремно. Коли вже час прийшов, щоб всю Правду побачити і … Соромно Стає за всю свою брехню.
Каяфа: Яка ж все суєта, який все непотріб Коли ти на смертнім уже одрі! Бачиш, що прожитий час наосліп Ти був егоїстом і йшов не туди!
Яка ж порожнеча охоплює душу! Які страшні муки вже тут я терплю! Покаятись час – та я вже не можу, З гріхами усіми на той світ іду!
Я ж усе розумію, лише та гординя, Що гнала життям не дає сказати мені Бодай те одне –«Боже прости мя!». Залишає лиш вічно мучитися в вогні.
А друзі плачуть, стогнуть і сопуть Над вже холодним отим тілом. Та чи вони нарешті уже зрозуміють, Що справді має бути цінним? Чи далі гріх свій понесуть?
(Плачуть): О, батьку наш, нащо ти нас покинув! Залишив сиротами нас, твоїх дітей! А сам душею в інший світ полинув. Тепер же в небі ти – бо ти святий.
Ти тяжко працював у все для Бога! Боровся з тими, хто сквернить Святе Тебе тепер чекає вічна нагорода! Бо ти наш праотець! Ти наше все!
Не кається ніхто із них в гріхах! Хоч смерть стоїть вже перед носом! Чого чекаєте – ну ось він знак! Яким же треба бути заскорузлим, Щоб не признати помилок аж так
Холодний піт знов виступає на чоло В жахливих мареннях душа перебуває! На грані світу потойбічного і цього, Перед Престолом Бога звіт складає!
Шепочуть тихо щось іще спраглі вуста Та пальці вже геть чисто посиніли. Ця мить так довгождана і страшна, Коли перед очима роки промайнули!
Там, за порогом вічності і майбуття Триває суд над цим земним суддею, Що так без жалю колись й каяття Судив на смерть, і став Христа суддею! (пауза)
Каяфа робить останній видих. помирає.
І ось кінець настав. Прийшла година – Душа навічно роз’єдналась з тілом! І те, що колись звалося людина, Свій шлях тут на землі скінчило
І ось помер, без гадки покаяння Лишив діла Судді усі «як є» А перед ложем лиш зітхання Не щире, певно, що ото таке Холодне серце видає
(з’являються поволі Юда і Пилат)
В хвилині смерті зустрів старих друзів З котрими справи чорні не раз мав: Юду, Пилата, Синедріону членів З котрими людські долі на землі ламав. Тепер всі тут. Всі під законом!
Озвався Юда голосом могильним І чути в ньому брязкання монет. І видом своїм усім безнадійним Розкрив перед всіма зради секрет.
Юда: Я зрадив Вчителя свого і друга За тридцять срібних я Бога продав! Тільки до пекла веде ця дорога! О, чому гнів свій я ніяк не подолав!?
Мої амбіції затьмарили мій розум І вірилось що вони це істина свята! Шукав месію хоч був поруч з ним Але в душі не було Бога але пустота!
Я зрадив Бога! Зрадив Його слово! Пішов за марнотою всіх марнот! Хоч кожній душі треба лиш одного – Любові Божої й Його щедрот!
За чим гонився я? За що на злочин Пішов такий не прощений в віках? Моїм же другом був сам Божий Син! А я шукав щось в землях, камінцях…
Амбіція в серці породжує гординю. А гордість це ж найперший в світі гріх! Той, що підніс себе упав в безодню І повернутися на небеса уже не зміг!
І вийшла тінь, наче грецький оратор Щоб «привітати», як вітали колись друзів Холодний, войовничий прокуратор Що на двох стільчиках сидіти захотів
Пилат Дурень я був, коли осудив криво! Бо ж побоявся слів Каяфи і юрби. Якби ж я знав був як усе мінливо Буває в цьому морі болю й суєти.
Не прокуратор я а тільки блазень! Не страж закону а продажний пес! А зрозумів це у ту мить, як смерть Приходить аби зупинити життя час!
Дурень був я тоді, коли фальшиво Шукав як оправдати, хоча і не хотів. Людським законом Боже право – Зневажив, й життя я нагло відібрав
Аж раптом стало чути голосіння Звідкись далеко, неначе з під землі, Що схоже було більше на виття. То плакали ридма колишні друзі: Синедріону члени, лжесудці.
Чути голоси, що плачуть: Все небо потемніло, сонце заховалось Завіса храму вся роздерлася від низу до гори І збулось все про що колись писалось Як поза містом розіп’яли Його на горі
Ми вірили, що так буде найкраще Що зможем жити далі і без Його слів Ми викреслили з серця найважніше, Що все будує лиш Божа любов
Наша пиха, зарозумілість, гордість Чорна як ніч, слугиня сатани Вели нами лише ненависть й злість І ось до чого ми тепер прийшли.
А час не жде – і смерть уже косою Зрізає нить життя і тягне назавжди В майбутнє. Скажи що ж с тобою Каяфо? Чом боїшся так її тепер ти?
Ти говорив, що вірний жрець у Бога І називав себе служителем Його. То що ж породжує твої тривоги? Чого так за життя хапаєшся? Чого?
Чого надії у твоїх очах не має? Куди поділася вона в цей час? Тепер, як душу і тіло розлучає Мить смерті, що чекає усіх нас!?
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
у Вас 