Це один із найбільш улюблених моїх романів - "Майстер і Маргарита". Все ж я б не наважився згадувати у такому позитивному вірші цю постать. Його спотиканя - це символ недовіри, антихриства, сталих канонів і правил. А світ не такий, он погляньте на свй вірш. Памятаєте там був ще один герой - поет Бездомний, якщо не помиляюсь, згадайте - він був другом Берліоза, згадайте - як і що він писав, згадайте - а чи можна взагалі писати - привид Берліоз, згадайте його кінець - він канув у пустоту, перетворився на келих, ібо кожному дістанеться по вірі його... Значить привида Берліоза не існує. Чи не так?
У мене був випадок, коли хороша поетеса випадково клацнула не там, де треба, можливо і васшому випадку теж саме, не треба засмучуватись, це лише бали, слова прості слова важать набагато більше...
Хтось поетом приречений бути Хтось у космос по мріях іде А комусь лише б порох відчути Іншому життя - дороге.
А я хочу - Людиною стати Відчувати потрібність свою У компанії друзів - співати Забувати цю тишу німу... Вибачте, що не так... Такий вже я є, поки що такий...
Ех, Моя надія звісно ще жива Надія в щастя довге і чудесне Прийдуть жнива, набутого жнива І може завтра вже морози скреснуть До крука вже не в сні а наяву Прийде кохання подихом світанку Святе і вічне, з ним десь попливу Туди, де вічно чутиму веснянку...
Росте у полі квітка польова До сонця тягнеться із затінку густого Людина, допоки ще жива Повинна позбуватися лихого Лише за літом осінь нас чекає Лише морози змінює весна Торуймо гідно шлях святого раю Щоб після зим душа у нас цвіла.