Пані Ірино, нема неспокою і журби у моєму вірші, хоча я й ностальгую за рідним краєм та тими рідними моїй душі людьми, яких довелося залишити в Україні на якийсь час... мій вірш - це вияв батьківської турботи за долю свого ненародженого сина, гадаю, що кожен батько хоче добра своїм дітям, мріє, аби вони виросли людьми. Як тут без емоцій обійтись? - без емоцій хіба що роботи бездушні писати можуть... Щодо наступного - я щось трохи не зрозумів про "не нові слова" - це докір мені за те, що я не вигадав ніякого нового слова у цім вірші чи як Вас розуміти? Мабуть, зазирну ще раз на Вашу творчість і подивлюся, які "нові" слова та теми, яких ще ніколи ніхто не вживав, Ви придумали, може й собі щось вигадаю (жартую). І наостаток - "Божий храм" - це образ, навіть не обов'язково церква, він може бути і в людській душі, головне, аби там жив Господь... Вашу нелюбов до церкви та священників я вже зрозумів, це Ваше право, а я не вправі Вам за це дорікати. Дякую, пані Ірино, що завітали і покритикували мої далеко "не нові" думки. Може, це й справді мене надихне до створення справді чогось нового, ще нікому невіданого досі... З повагою, Мартин
Прошу вибачення, пані Ірино, якщо своїми запитаннями чи іншою, аніж у Вас думкою, якось Вас образив, не мав цього на меті. Я гадав, що якщо хтось виносить свою творчість на публічне обговорення - повинен бути готовим чути й інші думки, аніж у нього, я вже про критику мовчу... Ніхто з нас не є бездоганним... Ну і на завершення скажу ( перебування в далекій чужині, відірваним від усього, що любиш, стимулює до одкровень) - ми тут усі "не такі, як усі", інакше б не писали, виливаючи душу між рядками, адже більшість знімає стреси в інший спосіб... І Ви зовсім не праві, що Вас тут не люблять, свідченням цього є кількість оцінок під Вашими віршами, в особливості під конкурсним... Оскільки Ви просили більше ніколи не висловлювати своїх думок під Вашими віршами - мені залишається лише побажати Вам усіх гараздів!
А Ви справді вважаєте, пані Ірино, що лише "запещені долею" спроможні писати про мову - душу нашого народу - яку віками плюндрували, нищили, шматували, вбиваючи у нас нашу українську ідентичність? Ви гадаєте, що лиш ті, " у кого життя без шипів" будуть писати про долю матері, серце якої крається за своїх дітей, відірваних від свого коріння, розкиданих по всіх світах? Не ставив би я в один ряд оспівування краси полів та крик душі за тими цінностями, які споконвіку наш народ вважав своїми найбільшими святинями... Хоча це й Ваше право....
Пані Ірино, не знаю надто добре Вашої творчості, тому хочу запитати - а Ви ніколи не писали про весну і літо... не писали на теми, які вже колись хтось підіймав? І ще - чи вважаєте кожен свій вірш актуальним, таким, який торкнувшись душі людської - проросте в ній зерном добра, правди і любові, і буде спроможним змінити цей світ на краще?... З повагою, Мартин
І про любов уже багато написано, і про рідну мову, і про красу природи, і про зорі небесні... всі теми не нові... А про що "нове" тоді писати, пані Ірино?
Життя - це справді диво! Але не аксіома. Комусь - мов з пекла димом, Комусь - рай в ріднім домі, Усі заходим в дверці - За ними щастя й біди, Хтось зігріває серцем, Хтось - світ весь ненавидить... Життя, як диво дивне, Хтось п'є його медами, Комусь воно противне, Важкий на серці камінь... Під Господа покровом Усіх зціляє Слово, Усіх єднає мова - Це мова лиш Любові!
Усім Вам, мої милі анумочки, сердечно дякую за Ваші щирі слова на адресу мого віршика! На жаль, через якісь технічні проблеми не можу усім відповісти персонально...