Убрід ріку печалі перейду… Не озирнусь на берег не_свободи. На хвильку заблукаю у саду, розтану в чистім голосі природи. І на палітрі райдужній її себе відчую золотим відтінком. Яка глибінь відкриється мені! Яка п’янка – в мені – озветься жінка! Ота, якою марив ти і снив. Ота, що вже у рабство будням продана. …Зварю варення, ти його любив. Терпким цілунком на губах – смородина.