Вдихаю твою тишу, як ту цілющу прану, Яка мене по вінця наповнює життям, І в серця мого нішах правічний лід розтане, І світлом одкровення наповниться мій храм!
А я вчаділа від оман, Що обліпили мою душу, Які щоночі її душать І завдають болючих ран. Шукаю марно жар в золі, В осіннім небі - тільки хмари, І попелища від пожарів У серці мого на столі. І тільки паморозь сумна Знов огортає мою душу І запихає смуток дужче На дно, в якім немає дна... Тож хай розвіється туман З оман людських і світу фальші, Нехай душа іскриться дальше В обіймах лагідних світань!
Трепетання листя чи душевний трепет Збурює в поета думи і жалі? Журавлем тріпоче знов душа над степом І на мерзлу землю відкидає тінь... Ця душа прозора, хоч у смуток вбрана, Тихо завітає у безлистий сад, Щоб залікувати невигойні рани, Аби у минуще більше не вертать...
А, може, другу пристрасть замінити, наприклад, так "І матиму надію - в нестримності цих терцій...", а третю пристрасть замінити на ніжність?. Ігоре ( я ще трішки тебе помучу), ось послухай -"...поряД ТуТ. Близька...", не заважко на слух, може щось милозвучніше спробувати? І ще - королева - це хто, а не що, чи я помиляюсь? Перепрошую, Ігоре, поглумилась, наче над своїм власним
Ігоре, а може "близькА", не "блИзька"? Може вирівняти наголоси, та й лишЕ має інший наголос. Може так - "Ти зовсім поряд тут. Близька мені й далека. В твоїх очах любов. Чи тільки відблиск зір...". Послухай сам, тепер з наголосами все гаразд. "Пристрасті" повторюються тричі, може щось ще придумати на заміну?
Впускаю твою тишу у вікна свого серця, Тепер в його оселі зникає тінь оман. Я вже піднялась вище, і янгол мій сміється, І ніжно крила стелить, і тепло обійма...
Спиваю твою тишу, немов якесь чар-зілля, Що пристрасті бентежить і збурює думки. Я вже на подих ближче, до тебе шлях осилю, Не знаю я обмежень - нестримний дух такий!
Я бачу твою тишу у місячному сяйві, В палітрі всіх веселок, які стремлять увись. Життя своє ти пишеш у римах життєдайних, Тужливих і веселих, що ніжно обнялись...