Пошкодуй моє здоров'я! А доказів в моєму житті було достатньо ( понад 15 років пропраювала адвокатом), тапер на заслуженому поетичному відпочинку ( це я так намагаюсь пом'якшити гостроту обраної теми до обговорення). Ще раз закликаю усіх бути взаємно ввічливими!
Самій захотілось стати таким криголамом! Гарно, Васильку! Лиш поглянь тут - "ЩільнІсть подряпин запорука тому,...", в цій строфі наголос має лягати на другий склад, може перестав місцями, аби вирівняти наголоси, ось так - "Подряпин щільність - запорука тому...". І ще тут - "Зазнаючи ударів без кінця", наголос мав би лягати на другий склад, може також поміняти місцями слова "Ударів зазнаючи без кінця".
Такий потужний енергетичний заряд несе цей вірш, аж починаєш світитися від нього! Мені дуже до вподоби - "миротворчі раси" і "душі потрібні Воля, Іскра, Рух!". Дякую, Роксоланко, за нього! Лиш ось тут я трішки застановилась "І не забудьмо, що ми тут - людьми!", може мало бути - "І не забудьмо бути тут людьми!".
Толерантність і тактовність - дуже суб'єктивна категорія, тому й у нас на Анумо ( і не тільки тут) виникають непорозуміння, тому й дехто не може збагнути, чому його (на його думку невинні коментарі) боляче ранять вразливу душу іншого поета. Як тут бути? - Частіше ставити себе на місце "суб'єкта поетичної критики", не переходити на узагальнення, як от "слабо, недосконало...", а вказувати на конкретні недоліки, а ще краще - давати свої конкретні пропозиції ( аби показати свій професіоналізм). От ми з Кучеруком, Штаньком чи Світлим так постійно робимо, не боячись, що комусь з нас від цього "впаде корона з голови", і наші вірші від такої співпраці стають лише кращими, при цьому ніхто ні на кого не ображається, а лише залишається вдячним за дружню поміч. Навчаймося мистецтву спілкування, друзі, і будьмо взаємно ввічливими!
Звідкіля ж ми вихідці, Як душа не світиться Навіть в сяйві місяця? Чварами дух ситимо І лиш робим видимість, Що позбулись підлості. Очі хижо дивляться, Злість німа на вилицях, Що аж покосилися. Кров'ю окропилася, Сумом оповилася Ця земля без милості. Де дороги звивисті, Де вітри поривчасті Дмуть, немов в чистилищі. Виплекали хтивості, Втратили можливості, Мов не тим молилися.... Чи Господь не дивиться, Як ми відхилилися? Звідкіля ж ми вихідці?!
Вірші мені близький, таке враження, що це я його написала Лише трохи зачепилася за "липневі зорі вплЕте в коси", може так - "ВплетЕ липнві зорі в коси", тоді з наголосами все буде гаразд.
Мені шкода, Вікторе, що так трапилось, я особисто (після всього пережитого в своєму житті) навчилась не зважати на такі речі, в мене вже виробилась захисна реакція. Хоча можу зрозуміти вразливу поетичну натуру, знаю, що й на Майстернях таке було. Прикро, що люди шукають собі ворогів там, де їх насправді немає, в той час, як справжній ворог причаївся у них самих...
Віторе, любий Друже, мені шкода твоїх нервів, не переймайся так, це ж як розмова глухого з німим, тут кожен має свою думку ( і нехай, навіть якщо вона хибна), кому треба - той зрозуміє, а хто ні - час ще не прийшов, краще пиши свої чудові вірші (вони мені - як бальзам на душу, і не лише мені) думай про хороше, бо Ти мені потрібен здоровим і сильним! Друг
І свої, і Твої, і ще чиїсь... Мабуть, подібні речі не так вже й рідко приходиться відчувати нашій душі, хоч не кожен їх виставляє напоказ, як це роблю я. Дякую Тобі за добрі слова!
Вікторе, ми всі тут за правду, не наїжджай на Роксолану, а гідно відстоюй свою позицію, а вона нехай свою, я - за мирне врегулювання усіх творчих суперечок!
Ну, не знаю, я з ним трохи й погоджуюсь, вірш би був повним і без останнього катрену, кожен міг би подумати про своє власне "дно без дна", так би зберігалася інтрига...
Наче помандрувала у часі, гарно, аж картинки виринають з мезозойської ери, лише мамонта шкода, хай би паслася собі мирно тваринка на соковитих луках мезозою...