Кожній жінці хочеться чути такі слова від свого Коханого... Зачепило за душу, дякую Тобі! Мені згадалося моє дуже-дуже давнє...
Ти – наче небо наді мною, Зоря в бездонних небесах, Іду світами за Тобою, Долаю вперто долі шлях. Ти – джерело мого завзяття, Моє натхнення, сенс життя, Дарунок долі і прокляття, Великий гріх і каяття. Ти – моє щастя, моє горе, Мій храм небесний на землі, Цей світ для нас – неначе море, А ми у ньому – кораблі. З’єдналось долі дві в єдину, Дороги дві в одну злились. Моя кохана половино, До мене з вічності озвись!...
Та доки будемо терпіти Ярмо чужинське, скільки ще? Чи волю знищено ущент? Чи ми рабів покірні діти? Віки неволі і хули, А чи рука старшого брата, Що перевтілився у ката, Вуста для правди нам стулив? Чом волелюбство наше в тлін Переродилось, чом зміліло? Ми досить наймитами скніли Не лиш в чужих – своїх краях. Ніколи більше на поклін До ворогів іти не будем, Ми не раби – ми вільні люди На рідній, батьківській землі! Коли нарешті ця земля Вже зродить свого Вашингтона, Аби чужинські знов закони Не диктували нам з Кремля? Коли прозріють "гречкосії" Й зірвуть полуду із очей? Реальність ця мене пече - Нема ще в нас, нема Месії… Та вірю я в прийдешній день, У волелюбний дух, що скресне, І завітають знову весни На землю віршів та пісень!
Чомусь мені після прочитання цього вірша пригадався мій дуже давній вірш... Чому ти, сонце, сходиш не для нас? Твій захід не милує більше око, Всі мрії десь закопано глибоко, Напевно, ще не час їм, ще не час. Чому ти, доле, боком обійшла? Любов моя довіку стала трунком. Лиш пам’ять, мов гарячі поцілунки, Знов душу спопеляє аж до тла. Чому життя – два берега ріки, Один – то світло, інший – безнадія? Знайти нещастю важко протидію, Добро і зло воює всі віки. Чому любов на смак завжди гірчить? Чому життя – тернистий шлях до смерті? У світу цього вічній круговерті Не можем сенсу вищого змінить!...
Не ловити його треба - він (як час прийде) до тебе Сам прилине з піднебесся і поету й поетесі Принесе на своїх крилах гарні рими, серцю милі. Ні півцарства, ні півсерця не давай - сам озоветься Він до тебе і до мене, і очиськом тим зеленим Підмигне до нас грайливо...якщо віритимем в Диво!
Дякую, Михайле, може, це просто я так світ сприймаю на енергетичному рівні, переконана, що світ треба відчувати і дивитись на нього душею, розумом нам усього ніколи не збагнути...
Справа не у самих пиріжках - а у енергетиці маминої любові, якою вона "заряджала" свої пиріжки, аби почастувати свою "кровиночку" А цього в жодному рецепті не написано...
Роксоланко, я дякую Тобі, звісно, за підтримку, хоча не вартувало так вже мене тут захищати, мені навіть якось ніяково, я ж сама адвокат і все життя звикла захищати інших. А абсолютна досконалість існує лише, мабуть, в поезії янголів небесних, ми ж - звичайні люди...
МОв троянди тої пЕлюстки уста… В пАм’яті зосталась нІжна красота. УвійшлА краєчком У життя моє. ДЯкувати Богу зА те, що ти є!
ВжЕ з півсотні років згИнуло, як мить, А тебе згадаю – серце защемить. Чи щаслИва доля? СклАлось як життя? Милому дитинству нЕма вороття.
ДЯкую за пам'ять, щО ти зберегла. БУденна турбота стерти не змогла. УсмішкА, як сонце. СльОзи, як роса. Дівчинка-перлинка – нЕземна краса!
Великими буквами я виділила деякі букви, на які (як я гадаю) мали б падати наголоси, якщо б вони однаково повторювались всюди. Бачите, деякі не на своєму місці. Може, я чогось не розумію, пане Пилипе? Це свідчення того, що деколи наші почуття не завжди мають досконалу форму. Не ображайтеся, будь ласка! Вірш насправді мені сподобався.
Пане Пилипе, а чим Вам не до вподоби моя п"ятирядкова строфа? Мені так думка лине, так відчуває моя душа і гадаю, що я цим віршем аж ніяк не згнівила Бога. Та це моя думка. Кожен з нас має право на свою (це я кажу вже, як професійний адвокат). Шкода, що так Вас засмутила...