Чомусь мені пригадався один мій дуже давній вірш, написаний ще в минулому тисячолітті...
Не вір мені, як в відчаї чи горі Тобі промовлю: ”Більш не приходи...”. Не вір у час відливу зраді моря – Воно до берега вертається завжди. Я знов сумую й пристрастю палаю І серце без вагань Тобі віддам. Я – наче хвиля, завжди повертаю, Щоб в ноги впасти рідним берегам. Я прагну доторкнутися до мрії, Зневіру проганяючи й біду. Постань для мене берегом надії, Чекай мене: я хвилею прийду!
Десь між зорями у небі Народилась мрія мрій. Що душі для щастя треба? Щоб у ній вогонь горів, Щоб з джерел святих напитись І розтяти тьму світів. Хай в душі панує літо Й почуття лише святі!
Ірино, не слід так болісно реагувати на критику, мудрих вона лише стимулює до вдосконалення, чи не так? І справа тут зовсім не у римах - а у ПОЕЗІЇ, у мелодії, яка ллється з кожного рядка і поміж ними, у тих посланнях світу і людям, які має нести мистецтво Слова. Ну почитайте хоча б Валентину Савелюк і спробуйте відчути різницю. Без образ.
Я щось не зрозуміла про мавок, та нехай. Щодо "захищати" - мене тут захищати, Ірино, не потрібно, я за фахом адвокат і скоро вже двадцять років поспіль захищаю сотні, якщо не тисячі, народу, так що це не про мене, я достатньо сильна, щоб заахистити і себе, і Вас, і усе Анумо разом взяте. І на останок - кожна думка має право на існування, не слід боятись висловлювати свою думку. Гадаю, якщо кажеш "а" - слід сказати й "б". А щодо "рідного краю" - мова йде про ніч у Карпатах, про рідних мавок і магію карпатської ночі. Мені видається, що тут все зрозуміло.
Не впадайте Ви у розпач, Бо слова людські пророчі. А в Мартина все є добре - Серце в нього ж бо хоробре, І життя загартувало... Не печальтесь, люба Валю!