А я – стихія, що у веснах Десь заблукала не на жарт, Щоб до життя душа воскресла, Щоб повернуть до серця гарт. А я насправді лиш здаюся, Що ношу сонце у душі – У ній з пітьмою вічно б’юсь я, У ній холодні йдуть дощі. В мені вирують хуртовини І водночас пекельний жар. Сама себе здолать повинна, Не знаю, кара це чи дар? А, може, Господа прокляття, Що мене хоче відректись? Та док горить моє багаття – Душа злітає в небо-вись!
Теплий подих красуні-весни Змусить серце холодне тремтіти. Все, що хочеш, у неї проси, І на камені виростуть квіти. Не ховайся у диких лісах, Не втекти нам від долі, не вдасться! Це ж для тебе жагуча весна Встелить квітами стежки до щастя. Ніжні квіти для тебе, дивись, Серенади пташині – для тебе, І веселка, де мрії вплелись, На прозорому вишита небі!
Душа болить Недовговічністю... Хай щастя мить Зростеться з вічністю! Розправ душі Крила потомлені, Весни дощі Зіллються з громами. Світ не порожній - Добром устелений, Людині кожній Любити велено. Розлук мости В житті стрічаються. До зір лети – Тобі всміхаються! Весна і ти Навік повінчані, Нехай щастить І буде вічно так!