Колись, після одного дуже важкого судового процесу, мені написалося... Так жити нестерпно у цьому облудному світі, В якому на Правду давно вже ніхто не зважає, Де справжнього вбивцю не хочуть ніяк засудити, Де жертва невинна роками в застінках страждає, Де добре живеться томУ, хто був ближньому катом, Де все продається – і совість, і честь й рідна мати… Чом душі зчерствіли й на камінь серця стали схожі?! Шукаю я сили, аби не зневіритись в Бозі...
Я дуже тішуся, що я ( як адвокат) є повною протилежністю описаному вище образу... і мені дуже сумно, що абсолютна більшість мого адвокатського оточення повністю вписується у цей образ, який Ви змалювали...
Хіба є тиша? Ні, мабуть, немає. Ви ж знаєте, що тиша теж “шумить”. Хоч слово з вуст людських не вилітає – І дУмки голос можемо вловить. Попробуйте прислухатись до тиші: Ось вітер щось нашіптує на вухо, А десь шкребуть в підвалі сірі миші, Чи грому відгомін до нас доходить глухо. Гриби ростуть ледь чутно десь у лісі, Мурахи під ногами крос ганяють, Там ластівки гніздо будують в стрісі, Або голівки квіти розкривають... Безмовна тиша майже не буває, Природи голос треба відчувати. І лиш глухим в душі – ніщо не помагає, Дарма над ними голосно кричати!
І знов осінній дощ Свою чеканить риму, Дахів торкає, площ. Летить час невмолимо... Впродовж усіх сторіч Шліфує дощ каміння, Змиває з наших віч Самотній сум осінній. Дощить в моїй душі, Розлука серце точить. Що долі віражі Нам завтра напророчать? Мелодії дощу Звучать в душі глибоко. Я прагну в них почуть Відлуння твоїх кроків. Дощі колись минуть, Розлука кане в Лету. Яка в любові суть? - Одвічний сум Поета...
Та я нормально сприймаю критику, це завжди стимулює до вдосконалення, принаймі є свідченням того, що людина небайдужа до твоєї творчості... і не треба Сашка захищати, я ж на нього зовсім не нападаю :). Всім привіт!
Йдем манівцями, немов неприкаяні, Щастя шукаємо десь по окраїнах, Навіть до власного болю звикаємо. Бродим, безликі в безумстві, отарами, Чварами душу на шмаття розкраяли, Зернами скверни по вінця загаїли. Совість вважаємо річчю примарною, Зрадами ситимось, бідами маримо - Наче хтось злими усипав нас чарами. Громи небесні по грішниках вдарили, Сонце сховалось за чорними хмарами, Піниться небо в палаючім зареві... Може, це ангели нас відрікаються? Марно на прощення люд сподівається - Душі загублені в рай не впускаються... Боже, за що так жорстоко нас скарано? - Носимо в душах облудливість Каїна. Час вже спинитися, час вже покаятись!!!
Розливається небо дощем, Позолотою вкрились ліси. Моє серце пронизує щем Від зів’ялої літа краси. Плаче осінь за сонця теплом, Журавлине не чутно „курли”. Пахнуть яблука терпким вином, Лиш у небі знов – горді орли. Сумно хмари по небу снують, Тінь кидають на моє життя. Вічних істин шукаю я суть, Лиш не знаю – знайду колись я?...
Вдячна Вам, Олександре, за щире намагання зробити мої вірші бездоганними, візьму до уваги Ваші зауваги. Щоправда, хочу сказати, що я за фахом адвокат, почала писати у зрілому віці, ніколи ні у кого не навчалась мистецтву віршування, а пишу душею, навіть не замислюючись над тим, досконала моя рима, чи ні (вибачте вже за правду), спеціально не підшуковую слів, пишу як думаю, дуже стрімко, ледь встигаючи записувати на папері свої почуття (з роками роблю це все рідше і рідше, більшість віршів так і залишаються ненаписаними), я навіть не претендую, аби мене хтось вважав поетом... А якщо кому припаде до серця моя писанина чи хтось знайде у ній розраду для душі чи відповіді на якісь питання - значить і вона має право на існування... Щиро, Н.К.
Нехай Ваші приємні миті тривають якнайдовше! Мить...яке безмежжя в ній усього...колись мені писалося таке - Мій погляд біжить у неба блакить, І серце шалено так б’ється. Я хочу впіймати прекрасну цю мить, Боюся лиш: раптом урветься. Я хочу спинити життя хоч на мить, Як щастя постука в віконце, Коли від кохання душа защемить, Чи промінь пошле мені сонце. Як зорі засяють у небі ясні, В обіймах сплетем наші руки, Коли, зазирнувши у вічі сумні, Розтоплю в них кригу розлуки. Та мить, коли щастя у серці моїм По вінця наповнила б груди, Така швидкоплинна – розтала, мов дим... Я ж так сподівалась на чудо!
Дякую Вам! А щодо крил - то спробуйте пофантазувати трішки, якими крильми можна обіймати своє кохання, а то ж нецікаво, коли в поезії все по поличках розкладено, як в аптеці...
Я знаю, так важко кохання збагнути, Воно для людини – бальзам і отрута. Душа, що кохає, до світу вразлива, Страждає вона, хоч насправді – щаслива. Здається, кохання подібне на вітер: Відчути лиш можна - торкнутись не вдасться. Ми, наче молитву, шепочем сім літер І прагнем пізнати примарного щастя. Сім літер, що склались у слові “кохання”, Усе, що поснуло в нас, можуть збудити. І навіть людину в хвилини останні Спроможні вони для життя відродити. Кохання – мов крапля роси на світанку, Торкне її сонячний промінь – щезає... Лелійте у серці любов до останку, Бо святості більшої в світі немає!!!
Не слід боятись почуттів: Без них життя – земля без неба, Як птах без крил, без звуку спів, Без них людина – мов амеба. Не слід боятись почуттів: Любові, радості, кохання. Цей світ ніколи б не прозрів, Не взнавши щастя і страждання. Не слід боятись почуттів, Без них не знали б ми нічого, Без них ще жоден не зумів Пізнати суть життя людського. Не слід боятись почуттів: Любіть, радійте і кохайте, І не шкодуйте добрих слів, І серце ближнім віддавайте!
Буває часом - кохання квіти у серці в'януть, Життєві смерчі у нім лишають криваві рани. Часто самотність, немов гадюка, Влізає в душу, Очі навколо - мов хижі круки, Що всюдисущі. За мить до прірви спинитись хочеш - Штовхають в спину, Молиш пробачення у ночі За всі провини... Нераз здається, у власних мріях почнеш тонути, І в мить відчАю хотіла б спити келих отрути... Ти в піднебессі безкрилим птахом літать не вмієш, Ти не здаєшся - знов воскресаєш, шукаєш Мрію!!!
Хто тебе вигадав, Любове? Він божевільний був, мабуть. Це почуття таке чудове, Але й отруйне, наче ртуть. Від неї біль і насолода Сплелися міцно у клубок. Любов – підступна нагорода, Красивий з терня нам вінок. Мабуть, ти створена поетом, Що теми вичерпав усі. Навік залишишся секретом Глибин непізнаних душі. Хто тебе вигадав, Незнана? Ніколи це не взнаю я. Ти – найсолодша з всіх омана В пустелі нашого життя...
1
').addClass('report-spam-working');
uCoz.spam.report(scopeID, messageID, notSpam, function(response, context) {
context.elem.text('').removeClass('report-spam-working');
window.console && console.log && console.log(response); // DEBUG
response.warning && window.console && console.warn && console.warn( 'uCoz.spam.report: warning: ' + response.warning, response );
if (response.warning && !response.status) {
// non-critical warnings, may occur if user reloads cached page:
if (response.warning == 'already_reported' ) response.status = 'message_spam';
if (response.warning == 'not_reported' ) response.status = 'message_not_spam';
}
if (response.error) {
context.target.html('