Хто зазирав до віч левиці, Що полювати вийшла в ніч? Ось так і Жінка – таємниця, Вогонь і лід, безсилля й міць. У ній сплітається незвично І світло дня, і темінь ночі, І зрозуміле, і містичне, Дух амазонок і пророчиць. У ній – і полум'я, і крига, І воскресіння, і розп'яття, Ніким не читана ця книга, І незгасаюче багаття. Зі всіх криниць, відомих людям, У ній -найглибша глибина є, Пірнеш туди – собі на згубу, Але найвищу суть пізнаєш. Її слова в холодне серце Вливають жар п'янким бальзамом І стоголоссям дивних терцій Його доводять до нестями. Її печаль, така бездонна, Карбує Вічність на папері, Й у світ, де є любов законом, Всім відчиня незримі двері. Душа так сонячно іскриться, Немов крильми торкнулись з неба… Дивися – Жінка-таємниця Іде до тебе!
Колись, кільканадцять років тому я так писала про дзеркало...
Вишу собі й дивлюсь на речі, Вглядаюсь в простір і людей: Обличчя, спини, руки, плечі, Мигтіння світла і тіней... Я, наче око, споглядаю І відкриваю правди суть, В реальність двері прочиняю Усім, що в мене зазирнуть. Я не жорстоке - а правдиве, Я – наче тінь чиясь німа, Не можу там зробити дива, Де вже давно його нема. Тому не слід мене картати І зневажати теж не слід, Бо я лиш можу показати Таким, як є, реальний світ...
Така в нас суть: про тіло тільки дбаєм І прагнем йому ситості й комфорту. А попри це про душу забуваєм - Байдуже нам: до Бога чи до чорта Вона піде по смерті того ж тіла? Не віримо, що буде кара грізна, І прийде час: на “біле” скажуть “біле”, На “чорне” – “чорне”. Лиш би не запізно Було нам навернутися до Бога, Позбутись зла, що душу закувало В міцні кайдани. Вийти б на дорогу, На Правди шлях. Лише би сили стало Здолати всі спокуси, свої вади, І вирватись з пітьми, що вік тримала, І дати всьому злу у світі раду, Щоб Господа душа наша пізнала!