Натура в мене така войовнича і прізвище в одному з перекладів "людина з рушницею", хотіла б не воювати і заспокоїтись нарешті, та світ навколо і загострене почуття Справедливості не дають спокійно спати моїй душі...
Ой, Лежебоко, не сумуй, Свій смуток випусти на волю, Не бійся Ти собі дозволить Впустити в серце знов весну! І хай цей погляд із-під вій Тебе бентежить, наче вперше, Хай надихне до нових звершень І крила дасть для Твоїх мрій!
Попрошу мене не перекручувати, пів тіла - це не пів людини, бо людина - то Душа! А в даному випадку з душею тут все гаразд, вона ціла і навіть більше. Тому про "півлюдину" говорити не спішіть, тим більше посилаючись на мене! Щиро, Валькірія
Як друг чотирилапий, Чи навіть і на двох, Залишився без хати (притулком став для блох) - Відкрий йому обійми, Помий йому хвоста, Плече своє надійне Для лап йому підстав!
Вікторе, мені аж не віриться, що це Ви так відгукуєтеся про мене і мої вірші. Я щаслива, що вони комусь можуть стати світлими іскорками у пітьмі цього світу або відповідями на наболілі питання. Заради цього варто жити!
Втечеш від світу - Знайти одвіти Ніяк не вдасться. Зимою й літом Ти мусиш вміти Шукати щастя. Хоч небо й сіре - Птахи у вирій Летіти стануть. Як згубиш віру, Чи люди-звірі Тебе поранять - Збери всю волю Й хоч терня коле У серце й душу - Не поневолюй Ти свого болю, Щоб став ще дужчим! Хай твої крила, Які втомились, Дощі омиють. Вір - все, що миле, Ти ще осилиш Й торкнешся мрії!
Пробачати треба усім - бо образи значно більше травмують і випалюють душу у того, хто ображається, аніж шкодять тим, на кого ображаються. Інша справа - впускати тих людей у своє серце, довіряти їм найдорожче, повертатись до них спиною, не боячись отримати сокиру в плечі... варто замислитись...
Це я, Вікторе, дякую за теплі слова! Щодо переймання чужим болем - тут я з Вами солідарна, лише сумувати звикла наодинці ( свій біль лиш виливаю на папері), а радістю ділюсь з цілим світом
Не хвилюйтесь, Вікторе, смертельного нічого не трапилось (гадаю, що з мене вже досить)! Головне, що я до Вас знову повернулася, а з відстані часом бачиться краще...
А ми - лише люди, з душею у грудях І серцем невтомно-гарячим, Ми часто вчимо всіх повірити в чудо, Сміємось - коли душа плаче... Ми бачимо те, що не видно нікому, На чорне не кажемо біле, Наш дух бунтівний, що не знає утоми, Веде нас до світлої цілі!
Лиш той герой, який своє життя Без страху за вітчизну покладає. Лиш той поет, який всі почуття На волю з серця-клітки випускає. Лише герой на зло всім ворогам Зуміє шлях тернистий подолати. Лише поет простим для нас словам Безсмертну силу й мудрість може дати. Лише герой готовий йти на прю Зі світом зла й ніколи не скоритись. І лиш поет промовить: ” Я згорю, Щоби у власних віршах відродитись!”
Таїсія, хочу відповісти Вам і підтримати такими словами! Солодка мить Не стала вічністю, Душа болить Недовговічністю. Думи-вужі Тебе замучили. Розправ душі Крила покручені! Світ не порожній, Хоч болем встелений. Людині кожній Любити велено. Розлук мости В житті стрічаються... До зір лети - Тобі всміхаються! Собі прости За сльози відчаю. Весна і Ти Навік повінчані!
Так часто ми є в'язні самоти - Від щастя свого ходим за півкроку, Із помилок не робимо уроки, Надії спопеляючи мости. Як пристрасно у маревах літать, Вигадуючи те, що нездійснене... Та доки кров біжить по наших венах - Ми вірим в диво й Божу благодать! Усупереч законам самоти, Зриваючи з душі облудні маски - Душа все ж прагне ніжності та ласки... До щастя треба вміти дорости!
Поете, не горюй, Не час ще йти на плаху, Знайди свою зорю, Злети до неї птахом, Впади з висот ясних Дощем життєводайним І променем весни Проникни у всі тайни!
В пустелях світу повно міражів, Які понавигадували люди. Та хто ж нас за ці вигадки засудить? Пітьма і Світло вічно на межі. Ми надто часто граємось з вогнем, Який то спопеляє, то підносить Наш дух від щастя аж у високості, Куди й орел ніколи не сягне... В пустелях світу важко віднайти Ту душу, що з твоєю - одне ціле. Пройдеш крізь сотні різних перевтілень, Та в серці тінь нестимеш самоти...
Чому душа так боляче болить, Стикаючись з життям цим очі в очі? Вона мов з тіла вирватися хоче, Тамуючи за світлом ненасить. Вона торкнутись прагне вічних істин, До котрих люд давно вже збайдужів. І лиш у мить – зі смертю на межі – Від скверни й зла душа себе очистить. В житті чи в смерті більше переваг? Допоки тут ми – це нам не збагнути. Та лиш душа, любовію діткнута – Щаслива буде тут й на небесах!