Міріадами крихітних часток
Розлітаюсь по всенькому світу -
То бажаю доземно упасти,
То в безмежжя небес полетіти,
То зірватись краплиною з висі, Скам'янілу зросивши землицю,
То багрянцем з'явитись на листі,
То калиновим стати намистом,
То зорею ясною сіяти -
Світлом Правдоньки душі зцілити,
То Надії оазою стати
У пустелях байдужого світу,
То у небі ключем журавлиним,
Що вертає до рідного краю,
То струмочком у горах невпинним,
Що природу довкруг напуває,
То веселкою понад ланами,
Свіжим вітром в спекотну годину,
То акордом чаруючим в гамі,
Що в обійми до Вічності лине,
То пташиною в чистому полі,
Що Господнє ім'я прославляє,
То усмішкою гарної долі,
Що на Когось за рогом чекає...
Лиш ніколи собі не дозволю
В цім житті стати ближньому болем!
Перевтілення достойні поета. І мета його - побачивши красу, розказати про неї собі, всім... Іноді побачене може причинити біль ближньому, але цей біль - це прозріння душі. Шукаймо шляхи до душ і сердць людських. Свідомо і з надхненням.
Нас сонце зве до справ, як селянина в поле, Нам сонце для надій метнуло промінці... О, Боже, дай нам сили, щоб збудувати долю, Щоб сіяти зерно, збирати камінці...
Чому душа так боляче болить, Стикаючись з життям цим очі в очі? Вона мов з тіла вирватися хоче, Тамуючи за світлом ненасить. Вона торкнутись прагне вічних істин, До котрих люд давно вже збайдужів. І лиш у мить – зі смертю на межі – Від скверни й зла душа себе очистить. В житті чи в смерті більше переваг? Допоки тут ми – це нам не збагнути. Та лиш душа, любовію діткнута – Щаслива буде тут й на небесах!
В пустелі міст людського краю Оази вічності шукаю... А поряд дихання кварталів, - Чатують жертву на поталу, Озлоблені, голодні, злі... Та ще й отруйних сотні слів... Хоч ґвалт кричи, кого небудь – Чи докричишся, менестрелю? Глас вопіющого в пустелі Піском завіє довгу путь... ...Від жаги сохне часу слід І тоне у тенетах літ.
В пустелях світу повно міражів, Які понавигадували люди. Та хто ж нас за ці вигадки засудить? Пітьма і Світло вічно на межі. Ми надто часто граємось з вогнем, Який то спопеляє, то підносить Наш дух від щастя аж у високості, Куди й орел ніколи не сягне... В пустелях світу важко віднайти Ту душу, що з твоєю - одне ціле. Пройдеш крізь сотні різних перевтілень, Та в серці тінь нестимеш самоти...
Так говорити про себе не кожний відважиться, адже за слова,часом, відповідати доводиться. Якщо ти озвучила таку правду про себе, то я буду лише пишатися знайомством із тобою, Наталко. Дуже гарний вірш!
Це справді так, про чужі почуття так би не написалося...
Додати коментар:
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
у Вас 
0
А пишатися я б не поспішала... 
