Я музику чую в напоєних небом струмках, мовчанні симфоній, безмежності ночі, моєму гіркому безсонні, в якім безборонна, у рідних до болю руках. Зриваюся в темінь. На ранок пульсує у венах прозріння і вище, дивлюся назад - дотлівають жалі в попелищі, а сни мої віщі проходять крізь мене. Крізь нас пролітають усі непокірні вітри, бентежать уяву, а потім ховаються десь у нескошених травах, на ранок зростають в нестримності рим. На кінчику пензля незримого Майстра згори краплина бажання, яке розцвіте в моїм серці у лоні світання, неначе останній безумного шалу порив...
Негайно треба розмножити листівками, одні порозкидати у Верховній Раді, а решта кілька десятків мільйонів роздати виборцям у жовтні, хай думають... Дуже сподобалось!
Хочеться перечитати знову... такі слова час від часу маємо собі повторювати, наче молитву, аби відшуковувати сенс власного існування. Дякую, Андрію, за мудрі слова!
І мені самій сподобалось про вовченятко, це вчора бігла ліском біля своєї хати і під снігом ще шаруділо листя, якось само так прийшло, а тема вовчиці мені давно близька. Спочатку я хотіла завершити на тому, що вовчиця стече кров'ю в лісі, а потім напишу продовження, але потім вирішила відразу зробити оптимістичне завершення...