У спеку і мороз, у пору дощову Хай зрине на вустах стосильне: "Я живу!". І крізь світи зневір прорветься аж до зір, Повернеться назад у закликові: "Вір!" Тій згубленій душі, що в холод, у дощі І в теплий день ясний стоїть десь на межі З обдертими крильми, похиленими вниз, Яка немов між двох згубилася вітчизн - Своя серед чужих, чужа серед своїх... Лише б цей заклик "Вір!" в тобі повік не стих!
Минуле залишай в минулім без жалю, Хай душу воскресить всесильне: "Я люблю!"
А романтикам всім це властиво, Не залежно, які в них літа - Попри всі негаразди у диво Не утратити віру, ось так! І хоч щастя примхливе обходить, Хоч жбурляє стрімка течія, Вчимо вірити в диво народ ми - Мабуть, воля на це є Чиясь...