|
Щойно у небі кружляли ще круки,
В душу бентежну вдивлялись тривожно,
В серці щеміла вчорашня розлука,
Гупало в скронях: "Не
можна, не можна!".
Волю у душу впускав ти поволі,
Вчився життя це вдихати у груди.
Серце втомилось від власного болю,
Дуже втомилось й сказало: "Не буду!".
Зброю у руки:
" Для чого ця зброя? " -
Руку, що носить, поранити може.
Ти воювати втомився з собою,
Просиш: "Звільни від війни мене, Боже!".
Круки, здається, кудись відлетіли,
Сонячний промінь торкається серця,
Хочеться в небо злетіти на крилах,
Навстіж відкрити весні усі дверці,
Мрії поснулі збудити нарешті,
Диво існує! – повірити знову,
Душу, що звикла до вічних протестів,
Прагнеш впокорити в сяйві Любові!
| 
та
у Вас 
0
