Зима. Вікно. Окраєць неба. Твій слід у пам'яті снігів, Моя душа, сумна без тебе, Немов ріка без берегів, І крила мрій, що прагнуть лету, Вогонь роздмуханих бажань, І світлий сум душі поета, Що зазирає знов за грань, І чорний крук, що з небо-висі Кидає тінь на мої сни, І дві душі, що обнялися У вічнім прагненні весни, І промінець, що розтинає Пітьму світів у час світань, І ти, який ще й сам не знаєш, Що ми з тобою – ІНЬ та ЯНЬ!
Іній з памороззю ранком сіли разом до сніданку, П'ють з калюжі згуслу воду, їм від цього насолода, Бо Красуня білокоса напросилась до них в гості, Ще й... вляглася під дверима і шепоче гарні рими...
Андрію, Андрію... та запам'ятай собі раз і назавжди - такі крила не мокнуть під дощем, не мерзнуть під снігом, не горять у вогні!!! Ти ще колись це зрозумієш...
Зустрілись закохані очі – Слова всі замовкли у мить. Пітьму найтемнішої ночі Спроможна любов освітить. Закохане серце зуміє Без слів промовляти пустих. Хто любить – усе розуміє, Кохання – дарунок святих. Як стрінуться губи коханих – Нектару п’янкіше нема, Ідуть по дорогах незнаних, Їм навіть зима – не зима. Як стрінем свою половину – Мов ближчі до Бога стаєм. Що маєм найкраще – до згину Коханим своїм віддаєм!
Зарано йти, нам ще потрібно жити, Нам треба ще до себе дорости! Цей хрест, крім нас, нікому не знести, Не вирвати душі і не змінити. Лише такі, залюблені у світ, Які вдихають волю повногрудо, Вмиратимуть, та віритимуть в чудо, На все в житті шукаючи одвіт. Над прірвою крутою стоячи, Як хижа смерть у вічі зазирає – Недолі виклик завжди ми кидаєм, Коли весь люд впокорено мовчить...
Дякую, Валерію, а звідки беруться - хто ж його знає... Та це Світлий у моєму попередньому вірші нині написав у своєму коментарі "день одкровень" - ось і з мене полилося - "душа жадає одкровень".. можна було б ще продовжувати, але вийшло б дуже довго...