Як важко знайти відповідні слова для зізнання. Це як віддати квітуче тремтливе серце - добре як взаємно... Але які ж вони чудові, ці зізнання в коханні!
Я півмиті не можу без тебе, Бо кохаю, люблю до безтями! Це – сюжет віковічної драми, Під зірками сліпучими неба.
Я чарівну кохаю й незнану, Як Джульєтту кохали й Лауру… Як годиться мені – трубадуру – Проспіваю: “Осанно, кохана!”
І нехай всі сердечнії муки Виливаються словом признань, А вже здійсненням мрій-сподівань, Хай сплетуться обіймами руки…
Я кохаю тебе, моя люба! І хай знає про це цілий світ, А рядків пломеніючий слід Розповість про кохання усюди.
О, якби ж то не осінь - були б ми у літі, О, якби ж то не осінь, ще б грав оксамит, У якому шукали ми вечір у житі, Аж допоки нічний не загас зорецвіт.
О, якби ж то не осінь - кохались у літі, О, якби ж то не літо - були б у весні... Та, на жаль, нам зоріють в осінньому цвіті Лише спомини теплі та ночі ясні.
Чудовий вірш!! Тільки серце надто болить за неньку. О, Україно! Зглянься, мила! Обдумай певно все, як слід... Я хочу, щоб ти вільно жила І спромоглась на гарний плід...
Я йду кривавими житами... Яка ж прекрасна неба синь... Я хочу лиш одного, мамо, - Дивитись гордо в далечінь!
У безмежжі небес, У журбі сьогодення Я шукаю натхнення, Я шукаю тебе. Та знаходжу лиш біль. Щастя, де ти? Нечемно. Невже я нікчема. В душу нащо лиш сіль? Де стріла твоя, Юний Амур в ластовинні? У холодні години осінні Де ти, світла любове моя?
Кохання не тільки рветься із грудей, а й виливається засмучене кохання римами. Тому геть нерішучість, шепочи, кричи своє кохання Їй, більше уваги Їй, а не своїм сумнівам та емоціям. Вона зрозуміє, вона полюбить, тільки будь з нею, будь в ній.