В мереживно-чорному шалі безумного небаСплітались в обіймах жагучих багряні комети.
І славили дику красу королеви поети,
Художники з квітів творили предивні портрети.
А лицарі юні і мужні на смерть ішли радо,
Сам Космос для неї в поклоні схилявся велично.
За посмішки тінь на блідому, як перли обличчі,
За вигин смоляний брови так жорстоко-трагічний.
До неї у замок з гірського кришталю і яшми
Співець мандрівний приблукав якось зовсім невчасно.
Та він не оспівував вроду шалену й прекрасну, –
Радів лиш весні, а цариця мовчала зловісно.
Про диво квітуче сапфірних садів менестрель
Співав так чарівно і втОрила срібна сопілка.
Сплелися тут чари сирен й мандаринова гілка,
І ніжно-вогниста у небі вечірньому зірка.
Співав він про хвилі пінисті й важкі океану,
Про гори високі – величний із Вічності міст.
Не було лиш слів там про очі, як хвилі і лист,
Про постать струнку, про царицю, високу на зріст.
Та раптом юнак обірвав свою дивну поему,
Мовчала, стиснУвши вуста, королева прекрасна.
І мовив співець: Знаєш, жінко, ти дуже нещасна!
Кохана, дозволь… – Та не встиг відхилитися вчасно.
Дивилась цариця на руки у плямах багрянцю,
На гострий кинджал, що застряг в менестрелевих грудях,
А в серці відкрилось прокляття, що дане всім людям.
І знала: віднині ніколи прощення не буде.
У дивно-весняному шалі пахучого неба
Так ніжно тулилась до місяця зірка рожева.
Над тілом поета, розкидавши чорнії коси,
Ридала, ридала, ридала бліда королева.
1996
у Вас 
0
